Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 22

• Предыдущая
• 22/61
• Следующая

То здаючи оце ще не зовсім охололих свиней сотниковим кухарям, розповів їм про «козу» вершницю. І, справжня дівка. Та ще й у якійсь панській сукні з червоними квітками. Цікаво ще от що — у личаках! Хоча, правду кажучи, тут так багато живуть, що й остання голота личаків не плете.

І треба ж щоб саме в той час на подвір'ї з'явився сотників чоловік, що повернувся з Прошкіного бенкету. Був і п'яненький і веселенький. Ще й у калиті брязкотів кількома монетами щиросрібними та срібними ложечками і срібною затичкою від срібної баклаги. Корчмар умовив його, щоб він все це взяв і поклав на місце. І ваговиті монети запхав йому в кулак за таку послугу. Сотників чоловік знав, що срібного чіпа він покладе. Ну а ложечки до весни під колодою полежать. Поки до Києва на Великдень піднімуться пані сотникова… А сміявся сотників похлібник того, що вже геть, ну геть п'яний Прошка наблизив до нього своє кругле, з гострим, мов швайка, збитим набік носом і сказав:

— Свєтлєйшій мой пан! Отойді подалеє і посмєйся! У Марьванни сєйчас срачка начньотся!

Тільки сотників чоловік став у самісіньких дверях, як Прошка підвів ведмедицю до шинквасу. Тут як із неї дрисне, як заляпотить на всі боки. А Прошка вискочив на стола і кричить:

— Я же ему говоріл — одна фляжка мальвазії, одна фляжка угорьскаво і одна фляжка родніковой води! А он, брехун, шахрай — повашему! Он же віна помєнєє, води — поболєє! Вор, вор, вор!..

Сотників пахолок схаменувся, що час бути на службі у свого пана.

Покинув він цю чортову корчму і поспішив до садиби. А по дорозі побачив: біля тину гайдуцький отаман пана Мальхаревського лежить і стогне.

— Що вам, отамане? — Спитав сотників чоловік.

— І все це через козу.

— Яку козу? Чию козу?

— Ну… оту, що з цим лицедієм і ведмедем… Це перевдягнений лицедій… хлопець… Його ловити треба… Він мені ребра перебив… Ой матінко… дихати не можу… Ребра геть вилазять…

Сотників попихач подумав: «Ага! Допився вже до зеленого змія! Як ото різник Іван згорів! Все перед гапликом кричав: «Ой ребра мені вилазять!» —… Скажи комусь із хлопців… щоб прийшли по мене… Дихати…, дихати… уповні не можу… Так він мене помордував!..

Сотників чоловік якраз і прийшов, коли ще балакучий волиняк віддавав свиней ключникові і всім весело розповідав про козу-вершницю.

Підпилий чоловік, який спочатку вирішив, що отаман вже допився, якось усе ж здогадався поєднати скарги на «козу»-лицедія із розповіддю волиняка про «козу» вершницю. І побачивши двох гайдуків, що крутились на подвір"і, послав їх до корчми по отамана.

Вони зраз побігли до побитого отамана. А той наказав їм зразу скликати всіх, геть усіх, хлопців, взяти всіх собак і через поле, через перехрестя ярів навперейми «козі». Бо там тільки один шлях на Хвости. Після перехрестя іншого шляху ні на Хвости, ні на хутори немає.

Хлопцям хотілося похмелитись, тим пак, що мала бути добра гулянка.

Після сніданку сотник влаштовував для ляха-ротмістра та його небоги-білявки.

Та отаман був невблаганний — кілька чоловік мали схопити козу. Тільки без собак. Бо собак інші гайдуки вже завели на сотникову садибу.

І п'ятеро гайдуків помчало через пагорби із західної брами навперейми «козі».

Хоч дорога на Хвости йшла з великим гаком, та зате на рівнині. А праворуч і ліворуч горбились круті пагорби і западали широкі балки.

Та була ще одна стежка від самого містечка. І вона виходила на той шлях за милю від села. І Цією стежкою і ходили піші люди і їздили верхівці та тільки влітку і в суху добру погоду.

А восени чи ранньої весни, коли сходили сніги і все переповнювалось водою, тут ніхто не з'являвся.

А взимку без смертельної потреби теж ніхто не пхався.

Двоє гайдуків було із місцевих. То вони й попереду помчали.

Спочатку був вранок ясний. Можна б сказати, сонячний. Але далі із північного заходу обрій почав запливати каламутною пеленою.

І коли під обід пішов сніг, то коваль і його гість вийшли з кузні, то побачили, що внизу по широкому шляху п'ятеро вершників завертають до східної брами. І ведуть коня під високим сідлом.

Коваль сказав:

— О! Знов хтось із гайдуків забився! На тих ловах теж один собі карка зламав. Ну, ходімо, чоловіче, потримаєш зубило.

— Як твоя ласка, ковалю, ще трохи подихаю… Я все в полі — не звик до горна і чада… Ти вибачай ласкаво…

— От бачиш! А все життя тією окалиною дихаємо. Та добре — постій собі.

А я поки що сам попораюсь — загартовані якірці підгострю.

І за мить ганяв ногою колесо точила і пускав жовті хвости іскор.

Направляв як бритви готові загартовані якірці.

Та не обточив він і десяти якірців, як до кузні швидко вступив гість.

— Пане-брате! Сюди один гайдук тягнеться. Сховай якірці і залізо для них.

— Чого ти боїшся? Я не панський хлоп, щоб ховатись!

— Ковалю-друже! Не тобі — мені треба критись. Своє діло козацьке до часу маю ховати!

— Ну як для тебе, козаче!

І вони якірці в цебро з водою висипали, а начиння на місце поставили.

Тут якраз і затупотіли копита на промерзлій землі.

Коваль сказав:

— Підкову згубило! Праву.

— Слухай — приміряй підкови і всі не ті! Потім піди за підковою додому. І щоб всі чули і бачили, що ти підкову шукаєш. Та довго шукай!..

— Зрозумів. А ти, козаче?

— Я його попитаю про того полового коня.

— А бо що?

— А те, що кінь крадений. На коневі три лиця. У гриві на п'ядь від чубка блисна. Над здухвиною з правого боку блисна. Зправа каштан на три поділений.

У дверях став молоденький гайдук.

— Добрий день! О! І в неділю, бачу, працюєте. — Добридень, якщо не жартуєш! А в неділю я не працюю, а людям у пригоді допомагаю!

— Я й кажу! Ото ловили ми, ловили, що я й підкову згубив І — А хіба ти, чоловіче, не з полювання сотникового гурту?

— Та якого там гурту?! Поки ми ловили цього чортяку, у сотника і і поснідали гаряче і випили солодко і подались зайців хортами цькувати! Он воно як!

— Щось я не второпаю — кого ви ловили?

— Та як кого? Отого палія!

— Якого палія? Наче ніякої пожежі не було!

— Ой який ти, ковалю, нетямущий. Того малого палія, що був дівкою у московита і «козою» водив п'яного ведмедя.

— Тьху? Ну й закрутив!!! Так ви того хлопцгі вловили?

— Коня ми вловили. А кінь крадений! У нашого Сметани. Бо Сметана…

— Я тебе, хлопче, питаю — палія ви схопили?

— Я тобі не хлопець! Я гайдук самого пана Мальхаревського.

— Ти, хлопче, панський. А я свій! Кажи мені діло — що тобі? Або йди куди хочеш!..

— Ну добре… Підкову згубив. Праву. А мені сьогодні вертати до нашого пана.

Коваль відкрив здоровенну довбану скринюколоду і витяг із купи залізяччя чотирі підкови.

— Ну показуй своє копито! А якою дорогою ти поїдеш? Може тобі й ліву замінити? — І коваль разом із гайдуком вийшли з кузні.

Чоловік у кереї весь час стояв упіврберта до гостя і ніби пепребирав залізяччя на верстаку.

Коваль приміряв підкови які, звичайно, не підійшли на копито. Щось мурмотячи собі під носа, коваль пішов до свого двору. Бо його кузня, як і всі інші кузні стояла осторонь від осель. Для безпеки від вогню.

Чоловік став у дверях кузні й дивився, як гайдук огладжує свого гнідого коня, загнаного в наставник.

Чоловік трохи відкасав угору каптур. Стояв непорушно і дивився в потилицю молодому гайдуку.

Той обернувся через якийсь час і стривожено спитав:

— Чого ти на мене дивишся?

Чоловік у кереї підняв руку і випростав пальці з-під ворсистого рукава. Поманив зігнутим пальцем. І на пальці спалахнув багряний блиск самоцвіта.

Гайдук не зрушив і сказав занепокоєно.

— Як я тобі потрібен, сам іди сюди!..

— Підійти можу, та коня шкода.

Чоловік плавко, безшумно переступив поріг кузні. М'якими, плавкими кроками пішов до наставника з конем. Руку з перетнем не опускав, тільки зігнув до себе.

• Предыдущая
• 22/61
• Следующая