Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 29

• Предыдущая
• 29/61
• Следующая

Почулися на вулиці голоси, але першою, раніш за всіх, влетіла Нараска і гукнула до Ганни, що скоцюобилась у кутку:

— Ганно! Ану швидко до Коропів!

— Убив?!! — Заволала Ганна, заламуючи руки.

— Не репетуй! Живий! Тільки пика вся покопирсана. Тепер вже його ніхто в тебе не одіб'є…

Ганна на мить завмерла. А тоді як заверещить, як кинеться до сестри і як вчепиться їй у коси.

Козак полишив малого. Схопив кухоль з водою і хлюпнув Ганні в лице.

— Тобі сказано — іди до свого суженого!

Ганна завмерла, відпустила сестрині коси і прожогом, як була розібрана, так і погнала вулицею до Коропів.

Позаходили господарі в хату і стали мовчки.

— Чого стоїте у своїй хаті? Сідайте! Ми йдемо.

Малий закінчував обертати пояс на каптанчику. Козак забрав зі столу синій самоцвіт. Сховав його у ладунку і повісив малому на шию.

— Господине? Щоб ми швидше пішли, знайди нам якусь стару свитку і рукавиці…

Дебела молодиця з кам'яним обличчям сиділа мовчки і дивилась на свої руки, які поклала на коліна.

— Дівчино-рибчино! — Козак усміхнувся жорстокою усмішкою до Параски. — Ти притягла малого, тобі і випроваджувати його. Отож — свитку, рукавиці і… шапку! Хоча… хоча і ця ніде!…

Козак взяв з лави сіру смушеву шапку з червоним верхом. Підійшов до печі. Надяг шапку на кулак і пошарудів у комині по сажі червоним верхом.

Потім похукав на верх шапки, здуваючи зайву сажу, та ще й протер віхтем, що лежав при усті. Насунув малому на голову і ще їй заломив на бакир.

— Ну, синку, можеш іти до пана в гайдуки! І з дівками можеш женихатись — у такій шапці всі тебе любитимуть! Тільки коней не кради.

— Чиїх коней? Гайдуцьких чи панських?! — Зле спитав малий, засовуючи під шапку пасмо чуба.

— Людських, синку, людських! Ну й бравий же з тебе хлопець у цій шапці! Тепер вона тільки на тебе дивитиметься, — козак кивнув головою на Параску, — і геть забуде про чужих парубків!..

Не дослухавши, Параска вискочила в сіни і до комірчини. Загуркотіла там всяким начинням.

Ні господиня, ні Євтух, ні баба й дід, ніхто не підняв очей і не повернув голови, і не подивився ні на страшних гостей, ні на відкриті двері. А дітлахи на печі, взагалі, причаїлись, мов миші. Тільки кудлатий собака, зрештою, наважився виповзти з-під полу і прожогом вискочити у сіни і далі, до хліву…

Тут якраз із сіней і з'явилась Параска. Вона тягла в оберемку лахи.

Кинула на лаву і розвела руками. Козак мугикнув, примружившись на одяг, а тоді запхав руку в черес і витяг щирі литовські денарії. Почав їх по-одному припечатувати до стола.

— За. свитку! За пояс! За рукавиці! Євтухові на вола!..

— Щоб знову пропив? — Не витримала і вихопилась господиня.

— Молодице, тихо! Він його не пропив — він його у провалля завалив… А це тобі, Параско, на дукач! — І козак із дзвоном припечатав на дерево важкого таляра.

— Не візьму! Ой не візьму?… Як же мені можна, якщо я… — Параска так попекла раків, що аж шия в неї стала червоною. І вона відчула це і з плачем вибігла з хати…

— А твоє срібло не чортове? — Спитала стара баба після довгої мовчанки. Спитала про те, що у всіх було на думці, та страшно було і подумати, щоб таке спитати.

— А ви, бабусю, перехрестіть те срібло то й побачите!

Стара придибала до столу і перехрестила по черзі кожну монету.

А малий притупцьовував, розминаючи підсохлі постоли. Вдяг здоровенні рукавиці і поляскав ними одна об другу.

— Батьку! Я вже!

— От і добре! Ходімо! А ви, люди добрі, стережіться? І, головне, мовчіть. Щоб до вас ляхи не завітали. Бо ляхи, я їх знаю, страшніші за татарву! Татари наскочать і втічуть. А ляхи приїхали сюди жити. Пити і гуляти. І добра наші проїдати!

— Наче й правду кажеш… А от тільки через тебе нам усім біда. Та й де ті ляхи?.. Вони по містах, а ти тут веремію зчиняєш…

— Діду, діду! Ви стара й мудра людина, а початку пригоди не бачите. А з чого почалось? А з того, що сюди, на вільні, землі прийшли ляхи. Привезли із собою папери на ці землі, посадили на наших землях своїх челядників. А охорону набрали із наших бахурів. І що роблять сучі ляхи? Рубають наші ліси, переводять на поташ, смолу й дьоготь. А корабельний ліс кудись під три чорти вивозять! От хоча б що з малим сталось? Ляхам хтось спалив корабельний ліс. І хтось показав на дитину. Тоді ляхи надіслали своїх православних псів ловити дитину. Вони за нею верхи скакали, стріляли та гончаків по сліду пускали!… То оце я приніс вам біду?!!

Старий розвів руками — і винувато схилив голову.

Малий у довгій свиті, що аж волочилась по долівці, під сірою смушевою шапкою з чорним верхом, виповз на двір.

— Кінь біля перелазу. Перевір, щоб підпруга не була підрізана і щоб голку десь не підклали… Та зразу вирушай отією вулицею.

— Батьку! Я боюсь! Ви мені вчора сказали: ввтопився…

— Сьогодні не бійся! Я піду позаду зразу за тобою!

— Пішки? Ви коня не доженете!

— Швидко ти забув наші проходи!

— Аааа!.. Добре. Тільки дайте мені пістоля. Бо мені страшно…

— Добре! Візьми! Як з нього бити знаєш?

— Ще й як знаю! Мене дід Пацюк кожен день вчив! Ми з ним стільки стріляли!

— Розбазікався! Скажи, що треба робити?

— Оцей гачок одвести, прицілитись і натиснути гачок.

Козак запхав малому за пояс каптанчика маленький залізний пістоль.

— Бережи його! Це знаменита німецька робота! Таких тут ні в кого немає. — І в отого ляха-ротмістра?!

— Велике цабе, той ротмістр… У самого воєводи канівського немає. І взагалі, що вони зрозуміють у добрій зброї?..

Сам же козак підійшов до клуні. Відхилив від стіни високий очеретяний куль. І з-під нього витяг коротку аркебузу і довгий вузький згорток у полотні. Миттю звідкілясь видобув і вставив у курок. Згорток поклав на ліве плече, аркебузу ж тримав на зігнутій правиці, затисши приклад під пахвою.

Малий ще не сідав на коня, а обтерши об полу свитки моркву, пригощав Лиска.

— Синку! Рушаймо! — З-за тину сказав козак.

Малий вставив коню вудила і поляскав Лиска по лопатці.

Кінь постояв, постояв, а тоді нехотя опустився на коліна. Тоді хлопчик, підкасавши обома руками поли свитки, заліз у сідло. Тихо, тихо два рази цмокнув, і кінь зразу випростався.

Пустив коня кроком посеред вулиці і все озирався, чи встигає за ним батько Омелько.

Омелько попередив хлопчика, щоб той стерігся і добре приглядав за конем. Бо сьогодні кінь може непокоїтись від його, Омелькової, присутності. І справді, кінь то йшов спокійно, то враз починав вивертати морду, наполохано іржати і збрикувати. Завеликі рукавиці заважали малому добре утримувати поводи. Та тільки малий захотів зняти рукавиці і правити голими руками, як Омелько крикнув йому в спину:

— Не знімай рукавиці! Відморозиш пальці!

«І як він усе знає?! Не дарма ж він характерник! Он як його всі бояться!..» Коли малий проминув садибу Коропів, то почув позаду дзвінкий і сильний удар у дерево.

Озирнувся. У тесових дошках Королівських воріт стирчала і дрібно тремтіла гайдуцька шабля.

А Батько Омелько йшов посеред вулиці. Приклад аркебузи під пахвою і блакитною ниткою в'ється димок над курком.

Козак головою не крутив у не озирався, наче це й не він загатив клинок у браму.

Як дорога завертала ліворуч між хатами, малий ще раз озирнувся.

А що малий мав гострий зір, то й побачив, як мов з-під землі з'явились парубки. Намагались видерти клинок із дерева. Один парубок так і ногою в браму вперся, а не міг висмикнути шаблю.

Поки козак і хлопчик рухались селом, ніхто їм не трапився на зустріч.

Хоча малий бачив, як завмирають у дворах люди, коли вони, він і Батько Омелько, проходять повз їхні садиби.

Кілька собак кинулось під ноги коневі.

Та тільки до них наблизився козак, вони порозбігалися, підобгавши хвости і перелякано відбріхуючись!

Поки мандрівці йшли селом, вони не чули перегуків людських голосів, як ото завжди буває вранці в селі. Чулося тільки кудкудакання, іржання коней, десь настирливо мукала телиця. На далекім кутку проспівав голосистий півень і вискливо гавкотів собачка.

• Предыдущая
• 29/61
• Следующая