Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 41

• Предыдущая
• 41/61
• Следующая

Отут в подорожнього і справді дух забило від захоплення. Такі гори — а легкі і швидкі!

Ось тепер, вперше з того часу, як опинився на камені, він з острахом відчув, що він вже не в повній безпеці. А якщо отако стане дибки один із цих сірих велетнів, то може й прихопити його хоботом за ногу!

Та все одно, захоплення від велетенських тварин, цікавість — а що ж буде далі? — все одно були сильніші від страх.

А далі було ось що.

На трубні, хрипкі і вискливі крики слонів вся буйволяча череда сполошилась.

Відвернулась від води і виставила назустріч слонам могутніх биків із величезними, важенними, гострими рогами. Слони притишили свій стрімкий крок, згуртувались, притисши вуха до голів, а хоботи скрутивши, як линви, і сховавши їх під охорону дорогих білих бивнів.

Потім найбільший слон із найдовшими і найтовстішими іклами, пронизливо і хрипко засурмив, викинувши високо вгору свою гнучку «руку»! І згуртовані слони, як одна гігантська сіра скеля, посунули на буйволів. І буйволи з ревом, з кашлем, з хрипом почали рачкувати, рачкувати.

А тоді все змішалось. Почулись сухі тріскотливі удари один об одного важенних рогів, мукання телят, голосний тупіт сотень і сотень гострих ратиць.

Буйволи зрушились з місця, вже без усякого порядку, де телята, де матки, де бики! Поперли через плесо стариці на той бік.

Враз вода стала темною, мов смола. Вона зривалась хвилями, шурувала піною, злітала вгору рудими бризками і на ній спалахували діамантовочисті промені веселки.

Вся череда перла на той берег, де було довжелезне урвище з незліченними норами смарагдових гострокрилих щурок.

Піднялися хмари густої червоної куряви. І що там, в тім тумані, робилось — було зовсім не видно.

Коли ж слони спустились до води, то вона тільки злегка хлюпала об багнистий берег. А на самому урізі води, перегорнута догори пласким черевом, безпорадно метеляла лапами, хвостом і головою велика черепаха.

Біля води слони роз'єднались, і кожен став на своє місце водопою.

Отут мандрівець і побачив те, чого він не міг побачити, коли слони стали щільним гуртом.

Біля черепахи спинилась найбільша слониха і хоботом забирала воду із стариці. Між передніх ніг у неї камешилось маленьке слоненятко. З величезними вухами і тонким коротким хоботом.

Здоровенна слониха пила воду, час від часу перериваючись, щоб помити з хобота маленьке слоненя.

Черепаха ж спинилась якраз біля задньої ноги велетенської тварини.

Черепаха чіпляла слонячу ногу лапами, намагаючись об щось спертись, щоб перевернутись. Тоді слониха піднімала злегка ногу і відштовхувала черепаху.

За якийсь час черепаха знов підкочувалась до слонячої ноги і починала шкрябатись об неї лапами. Тоді слониха знов, продовжуючи обливати слоненя, відштовхувала черепаху, яка, певно, лоскотала своїми лапами її ногу.

Напившись, слони почали набирати в хоботи воду і з великою насолодою обливатись.

А потім слони враз завмерли. Всі до одного, отак стоячи у воді чи над водою.

Мандрівець не міг зрозуміти, що відбувається.

Але якось прийшов до тями — слони стоячи спали.

Слони спали, а на них поприлітали ті ж жовтогруді птахи, що тільки-но обсідали буйволів.

Самих же буйволів на тому боці не було видно.

Чи вони стояли десь за щільною стіною безлистих світлокорих чагарів, чи вже були і мчали саваною кудись на південь, мандрівець не міг сказати.

Лише під самим урвищем із щуровими норами один здоровенний буйвіл намагався підвестися з землі. Та щось в нього не виходило — задні ноги його не слухались.

Він пробував звести рогату морду, могутню шию, випростовував передні ноги. Упирався ратицями і піднімав передні ноги. Впирався ратицями і піднімав перед тулуба. Та задня частина була нерухома. Вона тягла його вниз. І він знов падав у порох.

Сильно вдаряючись рогатою мордою і важкою шиєю об схил. Щоразу над ним вибухала хмарка червоної куряви.

Сонце стало рівно в центрі небесної бані. Тінь самого мандрівця сховалась межи його ніг у товстих козиних сандаліях.

З-за кам'яної стіни скелі, з правого боку потягло гострим звіриним духом. «Гієни!!!» — І миті не сумнівався, визначив странній. — Зараз попруть до буйвола!» І справді — з вискотінням, кувіканням і дурним хихотінням з-за кам'яної стіни з'явились із десяток гієн. Задерши сторчма короткі хвости, зграя промчала чвалом повз старицю із непорушними, скам'янілими слонами. У цих непорушних, сплячих велетнів на якусь мить ожили тільки самі кінчики хоботів. І тільки.

Навіть слоненятко куняло між ніг велетенської слонихи, опустивши свій коротенький тонкий хобот.

Поки гієни добігли до повередженого буйвола, із сліпучої вишини впали кілька воронів.

Та не на буйвола, а на край урвища над пташиними норами. Щурки з тонкими, наче свист сопілки, криками шугали над чорними білоплечими воронами. Але напасти боялись.

Зате гієни добігли до буйвола і захопилися його, ще зовсім живого, пожирати.

Буйвіл лише хрипів і закидав нищівні гострі роги то в один бік, то в другий.

Але гієни і не збирались підступати до його небезпечної морди. Вони доїдали живу здобич від задніх ніг.

Гієни жерли, шматували живу тварину і ще встигали гризтися між собою, та так, що рвали в кров одна одній морди, дерли лапаті вуха і прокусювали плечі.

І кричали, хихотіли, завивали і пищали, наче мордовані немовлята.

Тут де взялися кілька золотих шакалів і, поки гієни гризлися, встигали висмикнути собі по якомусь шматочку м'яса чи тельбухів.

Гієни зняли такий гвалт, що здавалось, ніби не вони доїдали конаючу тварину, а то їх живцем їдять.

Ось і ворони злетіли з урвища і стали походжати біля кривавого обіду.

Чи гієни розбудили слонів, чи час уже прийшов їхньому набіжному сну, а тільки всі враз прокинулись.

І з великим завзяттям і шумом почали обливатись.

І знов, не змовляючись, швидко і нечутно обійшли старицю і поспішили вгору курним схилом. Туди, куди перед ними втекли леви, а за левом і буйволом.

Біля води лишилась тільки велика черепаха з високим гранчастим панциром. Якось вона спромоглася перевернутися і тепер знову пила воду.

Коли слони наблизились до кривавого бенкету, гієни із хихотінням і завиванням відбігли подалі до чагарів.

Цим зразу скористались здоровенні білоплечі ворони і підлетіли в кілька помахів чорних лискучих крил до кривавого м'яса.

Шакали теж притьмом, пригнувшись, наче підповзаючи, кинулись на поживу. Коли череди слонів порівнялись із понівеченим буйволом, ворони і шакали полишили здобич і кинулись врозтіч.

Один слон відділився від череди, підступив до останків рогатого велетня.

Чи то обнюхав, чи то обмацав хоботом скривавлені роги і низько і тривожно засурмив, розмахуючи піднятим угору хоботом.

Отак сурмлячи, порачкував, порачкував до своїх сородичів.

Йому так само відповіли — глухо і трубно.

Слон повернувся і приєднався до своїх, завершуючи всю слонячу череду.

Зразу ж гієни повернулись від кущів. Тільки їх було тепер чи не вдвічі більше. Вся ця плямиста, смердюча зграя, скиглячи та хихотячи накинулась на щедру здобич.

І шакалів набігло більше, ніж раніше. А за тим із біло-блакитного розпеченого неба стали падати грифи, мов розшматовані чорні хрести. Гієни їх не чіпали. Мандрівцеві набридло споглядати, як всі ці крилаті й зубаті грабарі донищують велетня-рогаля.

Він знов звернув свою увагу на залишки калюжі.

Від неї лишилась пляма, може, не більша, як воляча шкура.

І ось що дивно — де грязюка світлішала і висихала, і почала розтріскуватись на руді луски, там наче починали блищати і світитись блідо-жовті грудочки.

«Невже золото?!!» — Здригнувся від здогадки.

Чужинець уважно, неквапно оглянув все, що потрапляло в поле його зору.

Перед собою, потім ліворуч, затим праворуч. І так три рази.

Ще трохи поміркував, чи є загроза від гієн, чи ще з якого іншого боку.

Наче не було.

Всі пристрасті вирували навколо половини скривавленого пошматованого буйвола. Чоловік перевірив ножі за браслетами на передпліччях, закинув за спину самостріл і почав обережно спускатись по кам'яній стіні.

• Предыдущая
• 41/61
• Следующая