Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 49
- Предыдущая
- 49/61
- Следующая
Запам'ятовуй: якраз туди треба бити, де череп із шиєю з'єднується! Всі порозлягалися, порозповзалися. А я бранцям притяг ножі, сокири, кийки. А одного купця, родича того купця…
— Я пам'ятаю, пам'ятаю і все розумію!…
— Тоді слухай! Я того арабинапокруча зразу вирізнив серед усіх. І привітав його, як купця Сабіта. Від несподіванки він аж збілів. А тоді плямами пішов. Я й зрозумів, що він у мене на аркані! Коли я озброїв наших хлопців, і вони звільнились, всі тут і кинулись на татарву і московитів і почали все різати і крушити. Тоді я схопив сонного Сабіта і потяг його подалі у степ. Та все ж і йому дісталось добряче! Йому кілька разів загилили грушевим бичем та полоснули різаком. А мене садонули колієм у бік. Рана вийшла довга і кривава. Та якось я з ним утік на однім коні удвох. До самої Перекопської сторожі… Він мене, на диво і на щастя, не кинув пораненого. Бо я на другий день, коли ми вже були в їхньому кочовищі, розхворівся. Найняв купецьку двоколісну гарбу з верблюдом і відвіз мене аж у Кафу. І я сильно заслабував. Нагноїлась моя рана, почалась гарячка. Він покликав до мене лікаря-гречина. Бо в тих бусурман чортових своїх добрих лікарів нема! Все або ормяни, або жидовини або греки! Лікар надрізав шкіру мені. Він пустив гній із рани, промив якоюсь пекучою рідиною і присипав своїм зіллям. Зразу мені легше стало. А купець Сабіт, далекий-предалекий родич магрібінського работоргівця Сабіта, побачив, що я оклигую, і каже:
«Попливли зо мною до Істамбулу (так бусурмени Царгород величають!). Там ти добре підлікуєшся. А я підберу гурт кавказьких дівчат для алжирських покупців! А з Алжиру ми привеземо в Істамбул чорних хлопчиків. І подаруємо візирю! Я тількино листа одержав: моряки з каторги принесли. Поки ми з тобою в Алжир припливемо — негритят там вправно звалашать. Ну, ти ж бувала людина — хто сконає. А хто живий лишиться — тому ціна разів у десять вища!…». Як він мені таке сказав, мене аж морозом пробило! Бо, коли я ходив через усю Велику пустелю у царство чорних негрів, така, знаєш, пригода зі мною трапилась.
Я був чи як товариш, чи як охоронець, чи як слуга одних купців. Чи просто, як помічник. Тільки купці — то була їхня личина. А насправді вони були турецькі вивідувачі! Вони мали розвідати і досконало списати шлях через велику пустелю до країни чорних негрів. Бо по цьому шляху ідуть найдорожчі товари із Африки: чорні раби, золото і страусове пір» я. було скласти опис того шляху по зірках. Де який колодязь на шляху, де яке болото, де який оазис знаходиться, і як його по зірках знайти…
— Батьку, а ви казали, що в пустелі тільки пісок та камінь! Як там може бути болото в піску?!!
— А отак — серед каміння і висохлої глини раптом тобі опадка із солоною чи гіркою водою і якимось хирявим зіллям по берегах. Трясовина справжня, що й засмоктати може!
Той купець, що був не турком, а персом-моряком, щоночі підіймав мене на молитву. Ми тоді відходили від каравану і «молились». Я щоразу просив у Всевишнього прощення і допомоги, щоб витримати спокусу диявольську та запам'ятати їхні слова молитов. І я їх завчив і голосно говорив. А сам між словами собі подумки казав охоронні слова: «Боже! не йми віри моїм словам! Я брешу їм, щоб врятуватись від смерті!». Я і тоді думав і зараз так гадаю, що Господь наш почув мою молитву і дозволив їх дурити їхньою ж молитвою! Я «молився», а він, «купець», виміряв зірки на небі і списував їх навпомацки на тонесенькому пергамені. Все списав: де ми і під якими зірками були в пустелі. Потім він увесь шлях по зірках переписав на аркуші ще тоншого пергамену і вклеїв під шкіряну палітурку їхнього Корану.
— А що це — їхній Коран?
— Та то найголовніша бусурманська книга. Їхні молитви списані і їхній бусурманський закон. — А-а-а… А що було далі?
— Ти дивися навколо, придивляйся. А я тобі все розповім…
Щоб ніхто не запідозрив «купців», вони таки мали торгувати. Вони провели через усю пустелю арабських скакунів. І за скакунів чорний цар купцям заплатив чорними рабами. Ще вони, мої «купці», закупили в пустелі багато брил кам'яної солі. І обміняли сіль у країні чорних на золотий пісок. З тим золотим піском, із тим золотом, будь воно тричі прокляте, у мене там були страшні пригоди. Але те — іншим разом! Добре торгувалося в країні чорних! І як ішли пустелею до країни чорних — ніхто караван не пограбував! Одні розбійні племена між собою гризлись. Від інших розбійників караван відкупився. У моїх «купців» було багато золотого піску і справні чорні раби. При таких щасливих оборудках торгових швидше б вертати назад! На північ! До моря! Та ці мої «купці», бач, спокусились піти до Марокко. Бо поширилась швидко така чутка, ніби чорні раби дуже піднялись у ціні! І мої «купці» приєднались до здоровенного гурту, що з тисячею (!) верблюдів ішов до Марокко!
Довго розповідати, та зараз не час, який то страх — перейти через край пустельний, що зветься Джуф! Власне, ми обминули Джуф праворуч. Та з Джуфу такі вітри над пустелею віяли, що все на очах висихало, скручувалось, тріскалось і розсипалось!!! І не тільки я сам мучився, хоч і не без того було, а страшно було дивитись, як від спраги вмирають діти… Ми так робили (власне, магрібінці робили) — коли на половині дороги між оазисами були, то посилали гінця-такшифа перед себе. Щоб люди з оазису вислали нам назустріч верблюдів з водою в бурдюках. І от десь на середині всього пустельного шляху в Сиджильмасу нам назустріч не вийшли своєчасно провожаті з водою! Не виходили назустріч, хоча знали, що до них прямує наш великий і багатий караван. Вони самі не ризикували вийти. Все чекали нашого посланця. А він… збився зі шляху, бо закрутили вітри сатани!
Ми йшли уперед не спиняючись. Тільки вже води невільникам не давали. А там один купець-марокканець мав найбільше чорних дітлахів. У моїх «купців» найшвидше сконали всі негритята. А в марокканця не лишилось. І було в нього двійко хлопчиків-близнюків. Ну такі гарні-гарні хлопчики! Я їх ще запримітив у Місті. І коли ще все було добре, то часом і пригощав їх. У мене було покривало із кори. Мені його дикуни подарували. Я подер покривало і понакривав хлопчаків-близнюків, щоб їх сонце не так пекло. Бо вони були лісові чорні люди. А лісових чорних людей, як і білу людину, може сонце вбити! За те на мене злостиво поглядали, але ніхто нічого не говорив.
Певно, боялись. Бо на базарі, під заставу, боролись і змагались різні люди. Я багатьох поборов. А одного їхнього богатиря так через стегно кинув, так ним об землю врізав, що він сам і звестися не міг! Я тоді добре в силі був! Навіть похід через пустелю мене не змучив! А, може, мене остерігались після того, як я в лісі у чорних чаклунів гостював?…
Ото я й кажу, що з тими бідолашними дітлахами я подружився. Як вони впали на пісок, я не витримав — зліз зі свого верблюда. Підняв близнюків і посадовив на верблюда. І навіть по ковтку води дав… І вони, о диво, вижили в тому пеклі. Як доповзли ми до колодязів, то тільки один із десяти чорних невільників лишився. Біля колодязів ми перепочили, і далі все було вже гаразд і з водою, і з поживою. Близнюки зовсім оклигали і могли самі йти.
І от, коли ми зупинились в останньому оазису на межі пустелі, коли ми вже небавом мали вибратись на землю, трапилась знов пригода. Бо на наш караван чекали воїни султана Абдаллаха. І той марокканський купець зразу до них. Хоча всі кинулись пити воду, домовлятись з тамтешніми купцями, з погоничами своїх верблюдами. Я відчув щось — і до своїх «купців» зразу. Що марокканець побіг, навіть не пивши, до вояків.
Вони з мене глузують, кажуть: «Чого ти, негритянський тату, хвилюєшся?
До свого племені побігла людина!». Я їм: «Я вас попередив, а ви смієтесь. Дивіться, щоб ви не плакали…». Тільки я те сказав, як вже сюди йдуть вояки і з ними марокканський купець. Вони ще тільки біля краю табору межи верблюдами йдуть, а купець їм на моїх «купців» показує. Схаменулись мої купці, та пізно! Один кинувся межи верблюдами і поклажею до стійбища кочівників. Вони свої чорні намети оддалік від колодязів поставили. А в тих краях так: вскочив до намету, попрохав про захист — і ти під їхньою охороною. А хто з цілим плем'ям розбійників захоче битись? Другий мій купець затримався — витягував Коран із поклажі. У його Корані, я вже тобі казав, були сховані записи Золотого Шляху через Пустелю. Він побіг, та перечепився через линву від паки. Коран у нього вилетів з рук і впав під верблюда. Я нахилився і почав підіймати верблюда. Ну, й Коран заразом кинув собі за пазуху. Ні той, ні той не добігли до чорних наметів. скрутили слуги марокканця, ще й вояки не підоспіли. Та вояки і мене схопили. Схопили мене і разом із купцями привели в намет до їхнього ватажка. І купець тут. Мене питає ватажок, чи я турок, чи я арабин? Я кажу, що не турок, а моряк. І подався в світи в пошуках цілющого зілля для свого старого. Наказав вояк привести мого верблюда. Перетрусили всю поклажу. У мене, крім горіхів-кола, різного зілля та сушеного м'яса і в'ялених окунів, нічого не було. Кушу мою сталеву забрали. А негритянський лук і сагайдак зі стрілами лишили! Коран за пазухою навіть не шукали. Тоді кажуть мені:
- Предыдущая
- 49/61
- Следующая
