Перунові стріли - Логвин Юрий - Страница 11

• Предыдущая
• 11/57
• Следующая

І говорив дід Йов таке: «Який зараз Київ, не знаю. Тоді було у Києві два гради. Унизу на Подолі був людський Град. А в горі, на Подолом, стояв Град княжий. У верхньому Граді, або Горі, стояв палац нашого славного кагана Осколда та хоромини інших, менших, князів та боярські двори. І було там велике капище Перуна. Коли я з гінцями Осколда прибув до Києва, то він улаштував новачкам смотрини. Щоб побачити, а хто на що здібний? Я з усіх новеньких краще всіх стріляв. Великий наш каган помітив мене і послав у городок на Либеді. Дав усім нам добрий одяг, добру зброю. А харч давали кожен день, як у свято! Ми мали стерегти гирло Либеді і щодня вправлятись зі зброєю. І ми гартувались всю осінь, зиму і на початку весни. Як же скресла крига, з усіх земель дружніх Києву почали прибувати Дніпром плоти дерева і човни з полотном і ужищами. Почали теслярі-данники Осколдові і київські подоляни розпускати стовбури на дошки і набивати їх на довжелезні човни-довбанки. Споряджати ті човни-набойни щоглами, вітрилами, кочетами і лавами-беседками. Для старшини і намети споряджали. Варили пшоно в салі та олії, сушили сухарі і в’ялили телятину. Бондарі клепали барила для води. У кузнях день і ніч дзвеніли молоти - кували ратища, кітвиці-якорі, бойові сокири. На північ від річки Глибочиці на обох берегах Почайни, до самої річки Ситомлі стояли курені та вежки робітників-прибульців та намети ратників із дружніх племен. А там, де скопичилась сила-силенна людей - там всякого лайна і бруду. І сморід там ще той. Та всі вогнища палять. Наче пожежа - такі дими стелились, як уранці їжу готували. І от одного разу прибув гонець із Києва. Сказав одним лишитись, інші завтра мають вранці прибути до Граду. А мені гонець показав нишком на мигах: «Ти збирайся зараз!» Поки всі камешились, збирали речі ті, хто мав їхати до Києва, я вже скочив на коника і подався на Гору. Наздогнав гінця, і ми удвох помчали до кагана. Коли прискакали на Гору, гонець кивнув сторожі, і нас пропустили. Гонець провів мене до нашого кагана Осколда у стайню. Він оглядав своїх коней. Як наш великий каган Осколд побачив мене, то зразу відіслав усіх зі стайні. Каже мені: «У городку на Либеді є зрадник. Його треба тихо порішити. Він наладнався податись у сіверські землі і сповістити хозарам, що ми йдемо на Царгород. Він не піде з нами в лодіях по Дніпру. Він лишиться в городку. І переправиться на Лівий берег тільки тоді, коли ми проминем Вітечівську переправу». Я питаю нашого кагана: «Як же мені його познати? Який він?» Великий наш каган Осколд і каже: «Ні я, ні хто інший в лице його не знають. А впізнаєш ти його по ділах. Ти чекай його у схованці на Долобському. Звідтіля найкоротший шлях на Десну. Отуди він і подасться. Сиди у схованці і чекай. Ти ж усіх із залоги своєї знаєш?» Я кажу: «Та я кожного і вночі по голосу познаю. Як же мовчатиме, то й по запаху пізнаю». «От і добре! Сиди в кущах і чекай на тхора. Нас доженеш на Правім березі. Як наздоженеш, до мене не йди. По тебе прийдуть і проведуть до мене. А зараз іди до устя Почайни. Там керманич моєї лодії дасть тобі човник. Припливеш на Долобське - сховай добре човен. І дивись, щоб на піску ніякого сліду не було!»

Я зробив так усе точнісінько, як наказав мені великий наш каган Осколд. Засів я у верболозі на дві ночі і один день. Усіх комарів з Долобського нагодував своєю кров’ю. Пика розпухла, як у хозарина. Другого ранку, тільки із низу проскакали гінці до Києва, зразу з’явилось двоє вершників о двуконь. І зразу у воду. Я ще на тому боці одного впізнав - по коневі! То був варяг-зайда. Як знесло їх течією просто до мене, я ще у воді другого пізнав. То був кривич із Смоленська. Вилізли вони на пісок. Самі гріються на сонечку і чекають, коли коні обсохнуть. Гомонять, що за ними ніхто не поженеться, хоч би й помітили їх. Бо всі пішли в похід із цим хвальком. А Подолянам не з руки ганятись за чужими втікачами. Тут мене комарі доїли. Чую: ще трохи - позапухають мені геть очі, що й не поцілю у ворохобників. І потнув я першого кривича. Всадив я йому стрілу межи ребра просто в серце. Наскрізь прошив груди. Варяг кинувся до меча. Та впав, бо саме штани вдягав і заплутався в холоші. Я йому обидві руки стрілами пробив - спочатку праву потім ліву. Так цей запеклий пес хотів мене ногою вдарити. Реве як бугай: «Ви, слов’яни, раби! Ви ледащо, жирні свині! Ми вас усіх рабами зробимо, бо ви раби!» Тут я не стерпів. Схопив меч і стяв йому голову. І дохлому кривичу теж відтяв голову. Мав же дати докази нашому славному кагану, що я виконав урок. Тільки одне порушив - наздоганяв Лівими берегами. Поки наздоганяв, загнав двох коней. Наздогнав, як вони затаборували на ніч. Прийшов до мене один чоловік і повів до намета нашого великого кагана. Поклав я перед ними перекидні торби. Він і мене, і всіх вислав із шатра. І наказав, щоб ніхто й на десять кроків не наближався. Потім покликав мене і наказав переплисти на острів і зарити ті голови добре. Щоб ніякий звір їх не вигріб. Отак у мене опинився знаменитий варязький меч та інша зброя. Коней я віддав каганові нашому, бо то були його коні… Далі до самих Порогів ми пливли вдень і вночі, бо місяць тоді зростав і світив яскраво. А небо було без хмар… Ну, а Пороги ми почули здалеку. Небо чистісіньке. Сонце сяє. А з-за обрію наче громи гримлять. Наче від того вода тремтить і земля здригається від того гуркоту. І дав тоді наш славний керманич Осколд знак. Всі тисячі лодій пристали до берега. Стернові і каган зійшли на берег і принесли треби богам і просили у богів підмоги. Потім викликає старший стерновий-провідник охочих провести першу лодію через пороги. Мені хоч жижки трусяться, але пішов. Бо який інакше я воїн? Керманич був мудрий чоловік. Поставив нас по боках лодії ось так - бувалий, другий новачок, потім бувалий, потім новачок. Взяли ми довжелезні, але дуже міцні, жердини. Показав нам, новачкам, як тими жердинами від каменів відштовхуватись. І сказав, що його голосу не буде в тому пеклі чути, то маємо ми дивитись на його знаки руками. Відштовхнулись ми від берега. А далі нас понесло і понесло!

Вода то спадає вниз межи камені, то б’ється об кам’яну стіну! Стерновий показує - виставляйте праворуч жердини! Ледь встигаємо відштовхнутись від скелі, як вже летимо на другу. Знов штовхаємось жердинами. А вони гнуться - ось-ось тріснуть, як очеретина! Далі нас підкинуло струменем може вгору на сажень! У по-віт-ря! Уявляєш? Як гепнулись у воду назад, то по всіх стиках зарипіли дошки. Але, слава Тобі, Господи, не розлетілась лодія. Тільки згори налилося води - по коліна у воді стояли. Ну далі ми вже призвичаїлись і добре відштовхувались від каменів і скель. Зрештою попали ми на рівний струмінь. І стерновий правилом спрямував лодію до берега… Всі новачки оговтались, бадьоряться, жартують. Та крім мене ніхто не захотів далі переводити лодії через пороги і забори. Я ж був при стерновім, коли переводили лодії через другий, третій і четвертий пороги. А от перед п’ятим, Дідом-порогом, і мій стерновий-керманич і всі бувалі човнярі ревно молились богам, щоб допомогли проскочити Діда. Вода в тому Діді вирує такими струменями, що з одного маху може викинути лодію, як тріску, на берег. Або засмоктати враз, і лише дошки десь за версту випливуть! Над Дідом гримів страшний гук, ревіння та гуркіт. Дід-поріг обов’язково щось собі прихопить. Одну лодію повернуло поперек струменів і довбонуло об скелю. На тріски розлетілась. Стернового їхнього та ще кількох виловили. Інших і не шукали. Бачили тільки, як вони головами в скелі врізались… Вовніговський поріг добре проминули. Далі було страшне, страшніше за Діда, таке собі вузьке і звивисте місце - Вовче Горло, страшніше за всі Пороги. Та його ми щасливо поминули. От у порозі Вільнім, наче не найстрашнішим, ми ще одну лодію побили. Якось її до берега доправили і витягли. І з людей ніхто не загинув. Далі пливли, як у казці! На славнім острові Хортиці всі пішли до Священного Дуба і молились і ворожили: чи не буде нам удача? І кості випали і стріли показали: все добре буде. Далі ми попливли до Луки моря. Останній раз спинились вже в морі на острові Березані. Потім повіяв попутний вітер. Та ще ми гребли, аж хребти нам тріщали. То й не встигли ми схаменутись, як були під мурами Царгороду. Спробували захопити грецькі кораблі. Бо на одному їхньому кораблі більше добра, ніж у цілому нашому селищі! Однак вони зустріли нас рідким вогнем. Він спалює все, а водою його не загасиш. Упаде на воду - і горить! Що ти проти такої сили вдієш? Тоді ми пристали до берега. Почали всі кутки грабувати і нищити. Греки втікли і зачинились за мурами. Ми не могли подолати мури, вони не могли вийти з міста. Тоді їхній кесар пішов на перемовини із нашим славним каганом Осколдом. Щоб ми не воювали їх, греки відкупились великим сріблом-златом і всякими паволоками. І ми повернулись до Києва з великою честю і багатством!!! Потім греки порушили мир і утискали наших купців. І ми знов пішли на Царгород. І мали ми взяти на спис Царгород. Аж тут вийшов їхній кесар із патріархом до затоки. І вони молились і вмочили в море ризи Богородиці. І до тієї миті на морі була повна тиша. На небі ні хмаринки. Та тільки вмочили святі ризи і пішли від води, як здибилось море. Наче пухирем піднялась вода, немов відступила від берега. А тоді помчала до берега не хвилею, а просто горою. Далі ще буревій повіяв. Одні лодії море проковтнуло! Інші розтрощило об берег. Наші люди потопали, розбивались об каміння. Хто видерся на берег, того побивали греки!… Отоді я вперше побачив силу християнської молитви… Мені із нашим стерновим пощастило, і видерлись ми із тієї погибелі… Мало нас повернулось до Києва. І був тоді у Києві плач і лемент великий… Та не будемо про погане та гірке, цур йому та пек йому!… Знов наш каган славний Оскольд зібрав многії вої з усіх земель. І знов пішли на Царгород. Як побачив їхній кесар нове військо, то запросив миру і відкупився від нас великим сріблом-златом. Греки почали з нами справді дружити. Вони навіть водили нас у Царгород і показували свої багатства і дива. Все було так добре, що наш славний каган Оскольд і вірні його люди прийняли хрещення від самого патріарха Царгородського. І я серед них. І ми повернулись до Києва не тільки з великим багатствами-скарбами. Ми повернулись іншими - ми стали християнами… Ну а тепер, поговоримо про мої поради. Вони такі. У Києві воду не пий ні з Дніпра, ні з Почайни, ні із Глибочиці, ні з Ручая, ні із Ситомлі. Коли там юрби людей незлічені, все стає брудним. Тоді багато робітників-прибульців пили воду де попадя і захворіли на червінку. Багатьох і поховали. У Києві на Подолі вода чиста тільки в джерелах, що з-під гори витікають. Раптом тебе понесе в Царгород, то запасись гусячим смальцем і маковою олією. Шкіра коло очей від сонця пересихає і тріскається. Не їж винограду і смоков. Наші шлунки до такої їжі незвичні. А найбільша небезпека і там від води. Будь обережним. Але головне. Я тобі куниць вичинив, як шовк. Візьмеш із собою. В мої часи - одна куниця - один срібляк. Гадаю, що зараз куниці стали дорожчі. Ліси вирубують і випалюють під лани. Звіра стає менше. І ще я тобі приготував маленьку хитрість. Ти восени якось лишив у мене свій старий козуб… Я його полагодив - попрошивав ялиновими корінцями, ще й протер сумішшю воску і живиці. Налив води - цілий день стояла. В жодному шві не просочилась. А тоді вже зробив у ньому подвійне дно і стінки. Туди поклав шкурки куниць. Щоб міль не побила, пересипав їх сушеним цвітом багна. Як хто полізе до козуба - не здогадається про сховане. У Києві охочих поживитись чужим вистачає. Тож не лови гав! І ще не сідай грати у кості, як би не кортіло! Там кращі спритники шахраювати, як ти - стрілець. Дивись, хто тебе запросить до чари. Можуть підсипати чи із перстня, чи з-під нігтя. Як хотять пограбувати чи в рабство захопити - сиплять дурман. Якщо позбавити життя - підсипають трутизну! Ще добре нюхай страви м’ясні у заїздах. Якщо надміру і часнику, і кропу і петрушки - м’ясо було тухле. Його запах і несмак пахучим зіллям перебивають. І, взагалі, в заїздах не пий ні меду, ні пива. Не буває такого заїзду, щоб не мішали у хмільне якогось зілля. Найкраще візьми із собою припаси і готуй сам. І ще я тобі приготував різне зілля. Що до чого, я тобі казав і ти добре пам’ятаєш. І, взагалі, - нікуди зразу не пхайся. Придивись, прислухайся добре, а тоді вже до дії…»

• Предыдущая
• 11/57
• Следующая