Перунові стріли - Логвин Юрий - Страница 36

• Предыдущая
• 36/57
• Следующая

Півник тоді нічого не зрозумів. Йому тільки нестерпно хотілося до скоморохів, до веселого Ходи і похмурого Реп’яха. І він подивився в очі чорного попина.

- Так, мій отче! Іншим разом, коли знайду скарб, я спитаю тебе, як із ним чинити… або… або зразу віддам до храму…

І раптом, сам навіть не знаючи, чому, спитав:

- А чого ви всі, попини - чорні? Ви всі греки? От ти, за лицем ти гречин, а мова в тебе чиста київська. Чому так?

- У мене батько був гречин. Його з іншими отцями до Києва привіз у вірі людей наставляти сам Володимир… А мати моя - із цих земель.

- Так ти, як і Гречин Коняр, покруч? У нього так само, як і в тебе, батько попин,… тобто святий отець, - виправився миттю Півник.

- Мій батько був чоловік учений і благородний. І з моєю матір’ю, хоч вона була рабиня, взяв християнський шлюб. А той гульвіса, про якого ти сказав, зачатий у блуді і рабстві, і вихований у мерзоті. Бо хто його батько - чи Анастас, чи його служка Агатос, не знає і сама його матір! Та буде проклятий цей Анастас без покаяння! Гріховодник і содоміст, зрадник і злодій! Підла, підла личина! Коли цей смрадний пес був тут, він мене утискав і не давав служити Богу і людям на всю силу. Тепер же через нього до нас, греків, немає довіри… І знов я змушений…

Далі він не став говорити, гнівно насупився. Потім перехрестився і замирено сказав:

- Господи! Вибач мені мою гнівливість та злослів’я. Дитино моя, іди з богом!

Повертався на Поділ без капшука із ногатами і без мисливського ножа при поясі.

За день він сходив подивитись, що сталося із рештками велетенського дуба.

Дуба не було. Не було ні гілля; ні пенька навіть. Тільки на крутім зеленім схилі жовтіла заглибина. Навіть коріння викорчували.

Коли вони збирались йти до заїзду на вечірню забаву, старий наказав малому:

- Бери й ти гусельці. Сьогодні ми з тобою починаємо віншування. Як вдарю по струнах перебором мелодію, ти тоді на басі за мною. А як почну співати - ти вже веди голосом далі до самого кінця. Зрозумів?

- Та я ж… нічого ще не вмію, ще…

- Злякався? Нічого, поки дійдемо, заспокоїшся. Треба, щоб усі бачили - ти мій учень, дарма хліба не їси… Хоч він більше не присікується, однак вони думають, що ти ледащо…

І поки вони йшли вечірніми вулицями, малого справжня пропасниця тріпала.

Та лише дід-гусляр перебором струн почав пісню, як тремтіння скінчилось. Співав хлопчик голосно, дзвінко, але й не витягуючи на таку силу й висоту, щоб зірватись. Услід за дідом затяг славу купцям-гостям новгородським, які завжди припливали вони в жнива по добру київську пшеницю.

Після віншування коза з Лютом танцювали, ведмідь через голову качався, канатоходець і дівка перекидались гострими захалявниками.

Хлопчик і дідусь відійшли під стіну, а потім до них і Лют приєднався. Лют зашепотів:

- Сестриці важко догодити, але вона сказала, що в тебе голос чисте срібло. І ще дядько сказав: як гуслі опануєш краще - сам віншуватимеш. Дід вже слабий, а в тебе добре виходить.

Півнику від Лютових слів чи не найбільша була радість - стане гуслярем-скоморохом і буде по всіх святах ходити і людей розважати, і сам веселитись!…

Та вже вранці на базарі, як пішли вони з Лютом та його сестрою купувати рибу, Півника покликали знайомим свистом.

Озирнувся - дядька поблизу не було. Лише біля вуглярської коли присів обідраний чумазий чоловік і щось длубався з колесом. Півник хотів доганяти Люта, та чоловік знов свиснув і, не озираючись, поманив брудними пальцями його до себе.

- Я зараз… я дожену!… - гукнув Півник, метнувся до чорної коли.

- Слухай мене - щоб з обіду чекав мене при дорозі. На другім звороті біля Бабиного яру. Сховайся в кущах і чекай мене. Тільки ж гляди - нікому не кажи нічого, куди йдеш! А тепер іди!

- А Реп’ях, а Хода?

- Нікуди не тягай! Іди, йди швидше від мене. Швидше…

…Півник довго лежав у теплій шовковистій траві під кущем, що не з чувся, як і заснув.

Прокинувся, бо відчув - на нього пильно дивляться. Сів - а над ним навпроти стояв дядько Півень у вуглярськім вбранні.

- Ти що, чортова душо, виробляєш?! Старців золотом обсипаєш?!! І це саме тоді, коли твій дядько рідний ось-ось стане повним холопом?!! Просто боярин ще не знає, що тут трапилось зі мною! Ще не відомо, чи викуплюсь я з боргу!…

- Ти викупишся! А вони каліки. У них ніколи ні руки, ні ноги не повідростають. І їх ніхто не догляне. А якщо ти станеш калікою, тебе ми всі доглянемо.

- Тьху на тебе, дурня! Ще наврочиш! - спересердя сплюнув дядько Півень і тричі перехрестився. - Спаси мене, Діво Пречистая, сохрани і помилуй від каліцтва! А тепер, личино чортова, ходімо. Іди і слухай, що маєш робити…

Перш за все дядько Півень забрав одяг у Півника і перемазав його в залишках вугілля, ще й смолою де-де пошмарував.

Потім, як тряслись на передку коли, Півень пояснив, що належить робити Півникові, що має робити, коли вони заскочать татей-конокрадів у їхній схованці.

Удвох вони заскочили чотирьох татей. Їх двоє - мізерний хлопчик і його дядько, гарячий, запеклий, затятий.

А тих було - гречин, син перевізника, гонець княжий та конюх-печеніг.

Дядько заздалегідь вивідав усе, винюхав, виповзав на череві плазом. Почав за ними полювання від тієї ночі, коли подався потайки на Оболонь до конярського збіговиська. По їхніх слідах він дістався до острівця на болотах. Там конокради ховали коней. Перетавровували їх, масть міняли і крадене хоронили.

Першим Півень поцілив конюха-печеніга. Крижем розкинувши руки, печеніг завалився біля багаття. Син перевізника кинувся по гатці на другий берег протоки. Але в трьох кроках від берега він перечепився. Дзизнула тятива, і він з розпачливим зойком сів на хмиз.

Печеніг теж завивав біля вогнища.

Гречин не встиг сховатися межи коней, як мисливські стріла вп’ялася йому межи лопаток. Стріла не звичайна, а вилочка.

Лише гонець після першої стріли впав плазом на землю і відкотився від багаття у смоляну тінь.

- Волосе, Волосе! - на повен голос благав Гречин. - Витягни мені стрілу. О-о-о-о-о-о! - волав він. - Як пече, як пече!!! Волосе, Волосе! - Він простягав руки в бік густої чорної тіні. - Молю, благаю тебе, Волосе!

І зразу ж туди одна за другою свиснули три стріли.

Спочатку Півникові, що споглядав усе з висоти на вербовій гілці, здалося - стріли поминули ціль.

Бо з трави високої ніякого звуку. Тільки Гречин скиглив, та стогнав син перевізника. Печеніг біля багаття голосно харчав. Дядько теж мовчав, не рухався.

Аж ось в останніх спалахах тахнучого багаття побачив Півник, як заколивались вершки трави і над ними звівся княжий гонець. З лівого плеча в нього стирчало зламане древко стріли, А в напруженій правиці кривавим блиском дзеркалився меч.

І зразу ж дзизнула тятива, і стріла вп’ялася в зап’ястя правиці. З відчайдушним прокльоном, із смертельним зойком розпачу він випустив меча. І підняв лівою рукою правицю, з якої стирчала стріла. Він не зміг стояти і впав на коліна, наче п’яний. І вже зубами намагався вирвати стрілу з рани.

Гречин когось кликав то грецькою, то польською мовами.

Хоча Півник напружено прислухався, проте не почув, як дядько брів до острівця.

Тільки Півень виник на острівці, тої ж миті в нього з темряви просвистіла стріла. Півень падав навзнак і хлопчик бачив, що стріла вдарила дядькові в скроню.

Чи то вітерець повіяв, чи то жар до підсохлого хмизу підкрався, затахле вогнище спалахнуло і вибухло роєм сліпучих іскор.

З-за куща витикався поволі човен. На носі зводив тугого лука лях! А на демені безшумно орудувала правилкою городникова служниця.

Лях цілився туди, куди завалився дядько Півень.

Та лях не встиг до кінця напнути лука. Зустрічна стріла вдарила його в коліно. Навмання випустивши свою стрілу, він осів на дно човна.

• Предыдущая
• 36/57
• Следующая