Перунові стріли - Логвин Юрий - Страница 39

• Предыдущая
• 39/57
• Следующая

Він вийняв з в’язанки товсту стрілу і ткнув у вишкірені зуби гінцевої голови.

- Смердючий пес! Продав свого господина! Дивись, небоже, така доля чекає на кожного зрадника.

- Гречин теж зрадник. А ти ж його не вбив!

- Каже, щоб я його відвіз до князя. Наче щось має таке князю сказати, що іншим не можна слухати… Навіть як він мене дурить, його ябедники замордують… Ну, подивився? Тепер біжи! Оно вже шлях великий!…

- У мене немає нічого. Дай хоч резану…

- Дурню! Звідки у мене можуть бути гроші, коли я коней шукав і по вугілля їздив?!

- Але ж ми взяли таку здобич!

- Здобич піде на храм божий! Ця здобич нам не належить. Це Бог віддав нам ворогів у руки. Я повинен за це віддячити Богові… Поспішай! Скоро ворота зачинять. Бачиш - вже сонце сідає?…

І Півник забіг на Поділ з останньою кінською батовою. Він біг і чув, як риплять спиці коловороту і поскрипує місток, підносячись над протокою Глибочиці.

Півника ледь не збили на землю Реп’ях та Хода. Реп’ях дибки ставав та облизував хлопця, а Хода дзиґою крутився навколо ніг хлопця і все рохкав, рохкав без перерви.

Всі були при столі, і Півник розводив теревені, як він допомагав дядькові коней шукати. Як подер сорочку об тернину, як бока роздер до крові.

- Так ти тепер до дядька підеш? - запитав канатоходець.

- Та якби… Дядько завтра кудись їде по камінь… На Тетерів десь… А з хлопами що мені робити? Я краще у вас буду.

- То будь, - ствердив похмурий бубонист, дядько Лютів. Так що все було гаразд.

Тільки от по трапезі гусляр сказав хлопчикові своїм тихим голосом:

- Проведи мене до мого старого бойового друга. Лише звірів своїх не бери. От гусельці свої прихопи… Заспіваємо старому старих славних пісень. Нехай послухає, який голос у мого учня.

- Діду! Ти не дуже розспівуйся - завтра до боярина йдемо.

- Нічого не трапиться.

Та коли вони дістались до садиби дідового друга, старий спинився і довго тримався за груди, чи так серце вгамовував?

- Час тобі, дитино, тікати з Києва. Біля нашої садиби крутилося двоє жебраків. У сусідів питали, чи не живе тут поблизу той хлопчик, що золото роздавав жебракам біля Десятинної церкви? Ні, не старці вони, а вивідувачі. Я вивідувачів по духу чую, хто б вони не були: чи наші, чи греки, чи мусульмани. Я чотири рази був у полоні. Двічі викупили, двічі мене відбили. Соглядатаї скрізь схожі.

- Куди ж мені подітись?

- Пересидиш у добрих людей! Поки ми з моїм другом співатимемо й гратимемо, щоб на вулиці чули, ти перелізеш через тин і підеш… - Далі старий, прикриваючи рота долонею, пояснив, куди іти та що й кому має говорити…

Вголос гусляр пояснив:

- Ми, удвох із другом моїм, єдині воїни Святославові, що дожили до сьогоднішнього дня. Останні звитяжці. Запам’ятай це. Колись своїм дітям розповіси, що бачив останніх витязів Святославових. Ось і господар.

Той господар з ліхтарем глиняним у лівиці дійсно був казковим витязем. Більше таких велетенських дідів Півник ніколи не бачив.

Одною рукою велетень обійняв їх обох - висохлого дідуся і його мізерного учня.

- Ну ж, ну ж, заграй, хлопче! - пробасив старезний воїн.

- Грати він ще не годен перед людьми, а от голосок у нього срібний, а пам’ять - як чекан для монети! З одного разу всю пісню пам’ятає!

- Невже новий Боян народився? - лагідно і з надією спитав велетень.

І дід вдарив по струнах, а вони вдвох затягли пісню про похід Святославів на Хвалинське море.

Старий велетень ридма ридав, розхитуючись з боку на бік. Як скінчили співати старець і малий, велетень перестав плакати.

- Брате-друже! Диви, малий який і не киянин, а он як пісню веде. Як не перевелись голоси в наших землях, то й звитяга не переведеться!

- Так воно так, брате-друже! Та тільки малого хтось вистежує. Чи воно княжі люди, чи церковні. Гадати хто та що - часу немає. Треба сховати хлопчика.

І тоді, коли старійшини співали в два голоси про красунь з Дербенту, малий переліз через тин-паркан гостроверхий і нишком дістався до Гончарів.

Там, назвавши потаємне слово від старого воїна, перебув кілька днів.

Поки не передали хлопчику, щоб ішов до бойового човна.

Відпливали ще й не о півнях. Тільки-тільки починало сіріти в легкім тумані. Туман слався над затокою, човнами, рибальськими куренями. Над хвилями туману вгору здіймалась чорна стіна до самого вершка зоряної небесної бані. Та стіна - то кручі-гори, на яких стояло княже село Берестове, замок і в ньому палац. Тихий шепіт чужої мови. Притишене шкрябання черевиків по глинистій стежці.

Небагато звуків. Та відчувалось, що людей згуртувалось чимало.

Півник тримався за дядькову сорочку. Але дядько зашепотів: «Стій! Я зараз!» І кудись зник у темряву. І зразу почулось важке шерхотіння по піску. Напружене дихання багатьох людей. Важкі напружені кроки по берегу.

Враз із темряви на Півника виплила здоровенна будова лодії. Її щосили пхали воїни-варяги.

Малий від несподіванки закляк! Ще мить - і його б розчавило.

Та велетенська рука вхопила хлопчика за сорочку і затисла під пахвою. А варяги вже перейшли на біг. Дрібно тупотіли ноги по глинистому схилу.

У мить, коли лодія врізала високим лебединим носом у снуле плесо, рука вивільнила Півника і пожбурнула до човна. Він гепнувся на м’які торби. Звівся навкарачки і відчув гострий пташиний запах. Це були клітки з птахами.

Малий переліз через всі припаси до кліток. І вже весь час був при птахах. Княжий соколятник-помитчик опікувався соколами. Ну а Півник доглядав курчат у кількох клітках. Поїв, годував, вичищав клітки. А човен плив униз Дніпром і вдень, і вночі.

Таємний і обережний похід невеликої варязької залоги на бойовій лодії-дракарі. Ні яскравих, жовтих із чорним, і червоних з білим, щитів на бортах. Ні смугастого червоно-білого вітрила з княжою тамгою - златошитним ререгом. Щити, панцирі, шоломи, мечі та луки поруч на лавах. Щоб ні миті не гаяти при небезпеці.

І на вершку щогли не віявся довгий вузький прапор-хобот. Вітрило ж підняли на реї якесь темне, сіро-синє. Так що здалеку і не второпаєш, що воно: чи яка копиця, чи купа кущів.

Півник добре всіх їх запам’ятав - варягів-молодців. Всі височенні, дебелі, біляві чи русяві. Він їх потім зустрічав, коли бував на княжім подвір’ї в Берестові. Тут стояла половина варязької дружини. Друга частина варягів проживала у Верхнім Місті в княжих домах.

І варяги пам’ятали Півника, впізнавали й через роки, коли вже він на парубка підбився. Та заприязнював він лише з тим велетнем, що кинув його до човна. Він був найбільший тілом та найстарший віком. Чи волосся в нього сиве від років, чи така масть від роду, Півник не міг второпати. А от очі Варяг мав просто білі. Наче все око біле. І тільки чорна крапочка зіниці. Подібних очей більше ніколи і ні в кого хлопчик не бачив. А ще зауважив - коли дорослі, чи варяги, чи наші, розмовляли з Варягом, то дивились кудись убік. Тільки не в очі Варягу. Дядько Півень одного разу спробував дивитись Варягові просто в очі. Та за якийсь час кілька разів струсонув головою, ніби щось відганяючи, дрібно-дрібно закліпав повіками і вже далі дивився кудись на плече Варягові.

А Півник, коли розмовляв з Варягом, то заглядав йому в очі. Варяг помітив таку увагу до своїх очей. Але нічого не промовив. Тільки звів у подиві білі брови.

Соколятник-помитчик прошепотів, коли малий подавав йому курча - сніданок для кречета:

- Що ти йому в зеньки впірився?!! Він чаклун! Може поглядом всю твою силу випити! Стережись його і не лізь до нього!…

Та від гострої застороги Півникові стало ще цікавіше спостерігати за Варягом.

По-перше, Варяг весь час був у шкіряній шапці. Ну точнісінько такій, як оті клепані варязькі шоломи.

По-друге, він весь час сидів у затінку, сховавшись під полотняним запиналом. Виходив із затінку вранці, коли сонце тільки підіймалось і пестило теплими променями обличчя і руки. І в надвечір’я покидав свій захисток біля щогли. Проходив по всьому човну по обох бортах. Прислухався до рипіння кочетів, до плину струменів Дніпрових за тонкими дубовими дошками, постукував кістяшками пальців по шпангоутах, зазирав під мостини, прикладав долоні до линв-вантів і линв-штагів.

• Предыдущая
• 39/57
• Следующая