Перунові стріли - Логвин Юрий - Страница 50
- Предыдущая
- 50/57
- Следующая
Молодик поставив Півника, натисши йому на плечі, і підбіг до ґанку. Швидко заговорив, обертаючись та показуючи на Півника. Чоловік підвів праву руку, огладив чорну з сивими кінцями бороду і показав малому, де йому належить стати перед ґанком. Півник скинув шапку і в пояс поклонився.
- Вітаю тебе, мій пресвітлий князю! - і знов уклонився в пояс і замовк. Молодик шарпонув хлопчика за плече, ніби кажучи: «Ну й що далі?…» Тоді Півник, запхавши шапку за пазуху, почав показувати, як вже спромігся, те, що передрікав Варяг.
Князь уважно «вислухав» хлопчика і здвигнув плечима. Розкинув широко руки, обвів ними все довкола, показав правицею на топтунів у чавилі, потім на себе, ніби говорячи: «Ми тут живемо і краще все тут знаємо».
Півник миттю зрозумів, закивав щосили головою:
- Так, так, мій пресвітлий князю! Так, так!… Ну то я пішов…
І кланяючись все, порачкував до хвіртки. А у хвіртку все протискались і протискались носії здоровенних корзин. Малий бачив, як носії подавали корзини топтунам у чавилі. І ті перекидали одна за одною корзини у жолоби і з корзин сипалися блідо-зелені, золотаві та синьо-чорні соковиті грона. В жолобах липових, неймовірної ширини, танцювали бородаті дядьки і вусаті хлопці, поклавши один одному руки на плечі. І чавили, чавили казкової краси грона репаними п’ятами. Та ще й співали на кілька голосів пісню, яка так уподобалась малому. З велетенських колод сусло виливалось іскристими струменями в здоровенні казани, корчаги і бурдюки. А ще ближче до тину Півник побачив, як у яму, обкладену широким листям папороті, обережно викладали із корзин соковиті важкі грона.
«Диви, як у обезів все цікаво! У нас у випалених ямах зерно тримають, а в них виноград запасають!». Вже багато див побачив Півник в землі обезькій, та ніщо не могло зрівнятись із білими та чорними виногронами. Хоч і обжерся він спочатку виноградом, та охота до чарівних ягід не пропала. І не тільки ласувати виноградом кортіло. Красою важких золотавих та чорно-синіх грон око не переставало милуватись. Тоді вперше Півник подумав - а чи можна намалювати виногрона фарбами? Щоб на чорних ягодах була синьо-попеляста патина, а білі щоб світились із середини, як скляні намистини! Отако думаючи про виноград і фарби, Півник спустився до їхньої потаємної гавані.
Варяг витягав все із човна на берег. На березі вже виросла гора всякого надіб’я. Півника вразило, скільки всього може поміститись у човні! Та в найбільшій хаті-істобці такого не сховати.
- Розповідай! - виголосив Варяг, не перестаючи колупатись із мотками тонкої конопляної линви.
Малий і розповідав Варягу все, ходячи за ним і по березі, і в човен залазячи. Бо Варяг ні на хвилину не спиняв своїх дій і на хлопчика не дивився. Коли малий скінчив свою розповідь про зустріч із князем і про все, що бачив, Варяг вирік:
- Ми попередити князя. За прості обези він… йому… відповісти. Наш човен рятувати.
- Від снігу?
- Ні! Після снігу єсть багато води в річка. Вода котить камені. Може дно проколоти. Може бити об стовп дерева. Якщо багато вода - може забрати у море!
Варяг зняв шкіряний шолом і обтер рясний піт із сірого, зморшкуватого чола.
- Так що ж робити?! - справді злякався Півник, бо таким схвильованим він вперше бачив Варяга.
- Не мертвись! Ще живий - знаю, що тепер робили ми проти велика біда!
Той день до ночі і весь наступний день Варяг прив’язував линвами човен до найближчих дерев. Та так, щоб з якого боку не пішла вода (навіть із моря!) - човен буде на розтяжках канатів і не розіб’ється об дерево.
І ще вигадав - удвох із Півником вони загатили вихід воді з каналу. Човен водою підняло вище стариці. Тоді Варяг поприв’язував міхи з камінням до осей з колесами. Осі занурились у воду під вагою каміння. Затоплені осі з колесами Варяг підвів під кіль човна, а тоді закріпив до бортів люшнями і найтовщими просмоленими линвами. На те, щоб «поставити» дракар на колеса, знадобився цілий день. Що вже могутній тілом Варяг, але наступний день він відлежувався під деревом, палив пахучі трави, щоб відігнати москітів і милувався дракаром. Вони розваляли гатку і підняли ляду в отворі з каналу. Тепер дракар стояв на колесах серед пересохлого каналу. Тільки вузький струмок обминав низ коліс.
Малому було нудно споглядати ті всі линви, якими Варяг поприпинав бойового човна до могутніх стовбурів. І він подерся на стовбур найвищого ясена. Спочатку по глибоких зарубках, кимось давно зроблених, а далі з однієї гілки на іншу, мов по кроквах живого зеленого даху. Найкраще місце було там, де стовбур остаточно розгалужувався на всі боки товстими гілками. Тут хлопчик сів верхи на товсту гілку, а руками вхопився за сучки найближчих гілок. Звідсіля, з такої височини він побачив, як по головному руслу ріки випливають довжелезні довбанки. Випливали вони з-за того груда, на якому в гаю ховалось гніздо князя. У довбанках веслували обези, всі у височенних клобуках і в темному одязі. Одні човни вже пропливали повз таємну гавань, де Півник і Варяг стерегли човна-дракара. Півник зразу зауважив - ні щитів, ні луків зі стрілами ніхто з них не тримав. Та й у човнах не було видно. Тільки на двох човнах лежали високими купами рибальські сітки. На тих човнах було по три веслярі попереду і позаду. Обезькі довбанки не мали ні корми, ні носа. Вони були однакові з обох боків. На деяких довбанках хлопчик зауважив блискучі вістря остей і підбурків. Перша довга довбанка випливала з гирла у море, а остання тільки витнулась з-за княжого пагорба. Кричати про бачене Варягові хлопчик не хотів, бо могли обези в човнах почути і побачити його на дереві. А спускатись униз теж не хотілося - поки туди та сюди, могло щось цікаве статись.
І справді - човни швидко виплили в затоку. Розійшлися підковою. З двох човнів, де було мало людей, почали щось викидати у воду. Сумніву не було - закидали сітки. Потім ті човни почали відпливати один від одного і пливли по колу. Інші човни поволі вигинались із підкови в коло, яке замкнулося разом з двома першими човнами. Хоч Півник мав чудові очі, та проте всього він не міг розгледіти. Бачив тільки, як у коло вирвався один човен. Кілька чоловік звелися в човні і почали бити остями у воду. Навколо човна вода збурунилася. Замигтіли в зелених хвилях чорні тіла, запінилася вода. Потім почали в зеленій воді розпливатись руді смуги. Зовнішні човни все щільніше сходились, все сильніше закипала вода в колі, забарвлюючись у рудий колір. З тих човнів схилялись люди і чіпляли підбурками чорні тулуби.
Півник бачив усе і розумів, що то в сіті загнали морських свиней і їх побивали без числа і лічби!… Але не хотів у те вірити. Бо відколи вони вийшли з Тмуторокані, морські свині весь час припливали до їхнього човна. Грали біля дракара, вистрибували з води аж до половини щогли, стрілою виходили на поверхню і летіли над хвилями, може, на яких чотири сажені! Один раз дельфін став біля дракара у воді свічкою, метеляв плавцями і хихотів до малого! І от тепер цих веселих насельників моря на його очах нищили, цідили їхню руду у зелені солоні хвилі…
Хлопчик переліз на інші гілки і дивився, що робиться углиб землі. На пагорб до княжої діброви сьогодні не піднімався жоден носій із повною корзиною. А ліворуч, за обмілілою старицею, на схилі гори кучерявились бучні зарості ліщини. Верхні по схилу кущі вже зблякли зеленню і почали золотитись. «Завтра назбираю найкращих горіхів», - вирішив Півник і спустився з дерева.
Варяг вислухав Півника про дельфінів і про відсутність носіїв винограду.
- Моя душа не любить вбивство добрий розумний звір…
- Це ж риба така!…
- Ні, це звір рибний!… У нього кров червоний і гарячий! Діти родить через куку… Я бачив одна бухта Апулія, як родить морський свиня… хоча він краще водяний кінь називатись… Жадібні люди - морська свиня за його жир б’ють. Потім припливуть ромеї і купляти в обези жир…
Так вони розмовляли, поки Варяг перегортав рибу на решітці над вугіллям. Бо коли вони спустили з каналу воду, то з-під каменів назбирали повний кошіль дрібної риби, та й річкових невеличких крабів. Малий понапікав цілу купу. Хоч і не такі смачні краби були, як річкові раки, проте непоганий наїдок. Варяг теж покуштував крабів.
- Предыдущая
- 50/57
- Следующая
