Час смертохристів. Міражі 2077 - Щербак Юрий Николаевич - Страница 95
- Предыдущая
- 95/96
- Следующая
Таємно, особисто Сину Божому Ісусу Христу з Назарета
Оскільки система телекомунікаційних супутників Землі знищена, я не знаю, чи дійде до Тебе моє послання.
Набираю цей лист на своєму геджеті, який дивом уцілів, у надії, що якимось чином Ти почуєш мій голос. Вперше у своєму житті я хочу поговорити з Тобою без усіляких посередників. Тому — гриф «таємно». Часу в мене вдосталь, я нікуди не поспішаю, бо світ занурився в зеленаві сутінки, в яких зникли всі тіні, а час зупинився в пласкому просторі, двовимірному, наче в середньовічних підручниках геометрії. Після Великого Спалаху, який Ти не міг не помітити, я майже місяць повертався пішки до Києва. Я розпрощався з моїми супутниками, бо кожен обрав свій шлях. Я йшов, не зустрічаючи на дорогах ні людей, ні автомобілів чи диліжансів, наче життя зупинилось, зафіксоване, як на старовинному дагеротипі, у люмінесцентно-сріблястому світінні. Я не боявся радіоактивного випромінювання, бо Спалах був надто далеко від київської землі, і показники мого геджету свідчили про відсутність підвищених рівнів радіації. Я боявся власної самотності і здичавіння людей, боявся виявів невмотивованої ненависті і насильства. Ні, Христе, я був добре озброєний і міг би дати відсіч у разі нападу на мене, але для мене було важливо переконатися, чи справді, збулося пророцтво: повстане брат проти брата, син проти батька, народ проти народу?
Ти, маючи більш достовірну і незрівнянну з моєю за обсягом інформацію, можеш краще оцінити справжній стан справ у глобальному масштабі. Я ж нічого подібного не виявив: посуваючись до Києва сільськими путівцями, я заходив до кріпацьких хат, де люди ділилися зі мною хлібом і молоком, залишали мене на нічліг. В одному селі молодиця, чоловік якої виїхав на заробітки до Португалії і зник, просила мене залишитися з нею і дуже плакала, коли я відмовився. В іншому селі мати солдата, взятого в полон Чорною Ордою, побачивши мої стоптані, діряві черевики, подарувала мені міцні чоботи, в яких я дійшов до Києва. Люди боялися виходити на вулицю, були пригнічені, не розуміючи, що відбувається — не працювали ні радіо, ні Інтернет, ні телебачення, ні мобільний зв'язок — але залишалися при цьому гостинними. І всюди в хатах висіли ікони з Твоїм зображенням, Ісусе, і ніде я не побачив символіки смертохристів.
Навпаки — кажучи про Великий Спалах, люди були переконані, що це саме Ти даєш знак Свого Пришестя; багато з них чекали кінця світу і Воскресіння всіх мертвих.
На кордоні зони окупації Києва, тобто на Окружному шосе, я не побачив жодних патрулів Чорної Орди чи КПП МДБВС — дорога була вільна. Вулиці Києва залишалися безлюдними — лише де-не-де можна було побачити людські постаті з відрами води чи лантухами провізії. Ніхто не знав, куди поділися війська Чорної Орди і що сталося з режимом Верховного Директорату. В місті панувало безвладдя.
У моєму будинку на Інститутській — як і в інших — не працював ліфт, і я ледве доп'явся до двадцять дев'ятого поверху. Моя квартира, в якій я не був від часу подій 1 липня, була пограбована — двері зламані, меблі потрощені, на підлозі валялися якісь ганчірки, вмурований у стіну сейф, в якому я зберігав зброю і гроші, був розпанаханий автогеном. Води і світла не було, каналізація не працювала.
Дивом збереглася стара кавоварка, як безглуздий експонат минулої епохи: ні кави, ні води, ні цукру не було.
Я вийшов на балкон, устелений попелом, наче після виверження вулкану, й подивився на Київ: у зеленкуватих сутінках темне, позбавлене вогнів і руху місто здавалося мертвим, хоча це було не так: де-не-де у вікнах блимало слабеньке світло каганців, а отже, жевріло життя.
І тут, Ісусе, я вперше у своєму житті склав і прошепотів молитву: «Нехай благословить і береже нас всемогутній, милосердний Ісус Христос — єдиний, кому вірю й довіряю. Сине Божий, співчуваю твоїм мукам, що їх ти спізнав в ім'я кожного з нас, і вірю в Твоє воскресіння. Помилуй наш дім, наш Київ, помилуй Україну і всі інші країни, змилуйся над нашим народом та іншими народами, пожалій тих, хто мешкає в містах і селах, пожалій і помилуй мене, грішного, і тих, кого кохаю, шаную, знаю, близьких мені і далеких людей. І покарай мене за те, що прозрів так пізно, що вклонявся фальшивим пророкам, що вірив у міражі, жив за законами вовчої зграї, сповідував мізерні цінності і служив силам ненависті, а не справжнього добра; і хоча ці люди, сповнені дрібної заздрості й хижацької захланності, були чужі мені й огидні, але в мене не знайшлося мужності сказати їм це або піти від них мовчки. Я зрадник, Сину Божий, і тільки Тобі можу в цьому зізнатися. Якщо казати повну, безжальну правду — я смертохрист. Принаймні був ним донедавна, бо, поважаючи і люблячи Тебе, як навчила мене мама, я був переконаний, що Ти — людина, геніальний провидець і екстрасенс, але людина! Допустивши цю думку, я допустив у своє серце Антихриста — Сансизбаєва, і я несу за це таку ж відповідальність, як і інші смертохристи. Так, я зрадив самого себе, бо все життя служив смертохристам, тобто тим, хто знищив Бога в собі і люто винищував Його в інших людях.
Я зрадив найдорожчих мені людей: батька, на похорон якого я не приїхав, бо мені завадили службові обставини — якась чергова ідіотська шпигунська історія з новим зразком британської зброї, що був украдений нами в Новій Зеландії. Я не почув батькових останніх слів, який так любив мене, так вірив у мене, і від якого я успадкував, врешті, технічні здібності. Помираючи, батько кликав мене, сподіваючись до останньої хвилини мене побачити. Я зрадив матір, не слухаючи її молитов і не вірячи ним; я відправив, Христе, маму до Польщі, і тепер, не маючи ні зв'язку, ні можливості зустрітися з нею, я не знаю — що з нею? Чи жива? Може ти, Сине Божий, знаєш і принесеш їй розраду? Я зрадив сестру Катерину, бо, посварившись з її чоловіком, перервав будь-які стосунки з нею і тепер не знаю її долі і навряд чи коли дізнаюсь. А це ж моя рідна сестра, яку я колись любив!
Я зрадив Ширлі Мак Доул, яку я кохав по-справжньому, кохав до нестями, до готовності померти, кохав так, як ніколи нікого не кохав — і зрадив її, кинув вагітну заради кар'єри, виконуючи наказ Мережка і Махуна, які погрожували мені припинити виплату державної стипендії і вигнати з розвідувальної служби. Серце моє після цього скам'яніло, Боже, і я втратив назавжди дар кохання. А може, я не мав його ніколи.
Я зрадив свою дружину Лару, яку ніколи не любив по-справжньому, хоча вона кохала мене. Я одружився з нею, родичкою Наталії Гаврилівни Махун, намагаючись забути Ширлі. Але не забув. Лара — білява безбарвна балерина з київського театру Опери і балету, а що спільного, Боже, між військовим розвідником і балериною?
Якби не її вагітність і не Кристина, я б покинув Лару невдовзі після одруження, бо вона не давала мені такої насолоди, як інші жінки. Але тепер я розумію, що був жорстокий і несправедливий до неї, сперечаючись на кожному кроці, дратуючись від кожного її слова, і навіть коли вона, вагітна і негарна, плакала, мені не було її шкода. Я втратив Лару, а разом з нею і Кристину. Я зрадив свою дочку, мало цікавився нею, намагаючись забути про неї, викреслити зі своєї пам'яті. Але весь час я думаю про неї і страждаю від того, що втратив її.
Я зрадив Україну, любити яку вчив мене батько: якщо я знаю трохи історію України — це від батька. Я служив не Україні, а її ворогам, її господарям, і хоч не завжди розумів це, мене це не виправдовує. Бандитські правлячі режими в Україні, хоч би якими гаслами прикривалися, розтлівали і знищували український народ, заганяючи його в злидні і кріпацтво, денаціоналізуючи, криміналізуючи, галушкізуючи та ісламізуючи його, а я заспокоював себе, Ісусе, що служу Україні, вишукуючи нові види зброї, організовуючи обмін технологіями, крадучи все нові і нові таємниці — для кого і чого це робилася? Коли я зрозумів, що перетворююсь на останнього українця на світі — було пізно.
- Предыдущая
- 95/96
- Следующая
