Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій - Страница 12
- Предыдущая
- 12/29
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
12
2007
Україна для українців
Раніше в готелі здавались погодинні
кімнати, на рецепції висить табличка:
"Погодинні кімнати більше не здаються",
але все одно відчувається —
бордель борделем.
Під вікнами зранку тусять араби,
і туди-сюди
ходить проститутка,
яку окликають велосипедисти, —
пройде ще раз
туди-сюди,
я її теж окликну, Маріє, скажу, сестро, що за шняга,
хто зіштовхнув нас лицем до лиця?
І ось вона ходить
туди-сюди
під колишнім борделем, мов сирота, котра
пам’ятає в принципі, де вони раніше жили,
але боїться помилитись, тому ходить
туди-сюди
і займається
проституцією.
До чого я веду? Пам’ять тіла,
лише вона примушує нас
тягатись усіма цими арабськими помийками.
Історія така:
коли мені було п’ятнадцять,
в місті, де я жив, з’явився серійний убивця.
Вони тоді саме активно почали з’являтись —
серійні вбивці й кооператори,
гробівники соціалізму,
їх тоді всі ненавиділи,
в сенсі — кооператорів.
Наш серійний убивця їздив велосипедом,
виникав із березневого туману і протинав
своїх жертв
трофейним
німецьким
багнетом.
Насамперед він протинав жінок —
беззахисних, безборонних жінок,
котрі гуляли в темних лісах,
брели глухими, заметеними стежками,
блукали на опівнічних кладовищах,
сиділи біля барної стійки —
п’яні й розмальовані,
зовсім самотні,
без спідньої білизни —
чомусь саме цих безборонних жінок
він протинав у першу чергу,
а вже потім сідав на свій велосипед
і їхав якраз на першу зміну
до молокозаводу.
І за те, що всі його боялись,
і лаштували на нього
мисливські рушниці й
машину пропаганди,
я завжди ставав на його бік,
я думав так: пам’ять тіла це кльово,
але ось ви шаройобитесь собі по магазинах
і кінотеатрах,
а він щовечора виходить
за заводську прохідну,
і сідає на свою "Україну" і мчить додому,
і слідом за ним із-за рогу вискакують біси,
на таких самих "Українах",
і мчать за ним у березневому тумані,
намагаючись вихопити в нього з рук
трофейний багнет,
і ніхто з вас,
слабаки,
не бачить цієї
диявольської гонитви, крізь тишу і морок,
цих чортових перегонів, ніхто з вас
не побачить і не почує,
як вони летять на своїх велосипедах
до похмурої брами ночі.
А той, хто стоїть під брамою,
і чекає, чим закінчиться
їхня гонитва,
не виходить із сутінків,
стоїть, заховавшись у тінь, і думає так:
ось вони мчать просто сюди,
безумні велосипедисти,
вершники апокаліпсису.
Не так важливо, хто з них прийде першим,
не так важливо, зрештою,
хто з них прийде останнім,
не так важливо, чи доїдуть вони взагалі.
Головне — це страх, який
закладається під язиком
і не дає говорити правду.
Так, страх, — задоволено
повторює він
і йде додому,
перевіряти мої
домашні
завдання.
2007
Лукойл
Коли приходить Великдень і небо стає
прихильнішим до нас,
і всі напружуються — мовляв, Великдень, аякже,
тоді в землі починають перевертатись покійники,
розбиваючи ліктями холодну глину.
Мені доводилось ховати друзів,
я знаю, як воно — закопувати своїх друзів,
мов собака кістку,
чекаючи, коли небо
стане до тебе прихильнішим.
І є такі соціальні групи,
для яких подібні ритуали особливо важливі,
я маю на увазі насамперед середній бізнес.
Всім доводилось бачити
який смуток охоплює цих регіональних
представників російських нафтових компаній,
коли вони з'їжджаються на безмежні
цвинтарні поля, аби закопати
ще одного брата з відстреленими легенями;
всім доводилось чути тверде биття сердець,
коли вони стоять біля домовини
і витирають скупі сльози й соплі об своє
дольче й ґабана
і хуячать геннесі
з одноразового
посуду.
Ось так, Коля, — говорять, — ось тобі й відкат.
На безмежних полях офшору
ми, як дикі гуси восени, падаємо в холодні
плеса забуття, зі шротом у печінці.
То як, — радяться, — ми
спорядимо нашого брата
в його довгий шлях
до осяйної Валгали Лукойлу?
Хто буде супроводжувати його
в темних печерах чистилища?
Тьолки, — говорять усі, — тьолки,
йому потрібні будуть тьолки,
хороші тьолки,
дорогі й без шкідливих звичок,
вони будуть гріти його взимку,
вони студитимуть йому кров навесні,
ліворуч від нього буде лежати платинова блондинка,
і праворуч від нього буде лежати платинова блондинка,
так, щоби він навіть не помітив, що вже помер.
Ох, ця смерть — територія, де не ходять
наші кредитки.
Смерть — територія нафти,
хай вона омиє його гріхи.
Ми покладемо йому до ніг зброю і золото,
хутра і тонко помелений перець.
В ліву руку ми вкладемо йому останню нокіа,
в праву руку — грамотну ладанку з Єрусалиму.
Але головне — тьолки,
дві тьолки, головне — дві платинові тьолки.
Так, це головне, — погоджуються всі.
Головне, — погоджуються тьолки.
Головне-головне, — підтакує Коля зі своєї
домовини.
На Великдень ми всі такі сентиментальні.
Стоїмо, чекаємо, коли мертві
встануть і вийдуть до нас із потойбіччя.
Ніколи так не цікавишся смертю,
як ховаючи друзів.
Коли вони третій день чатують
під дверима моргу, він зранку третього дня
долає, зрештою, смертю смерть і виходить
до них із крематорію, бачить,
що всі вони знесилено сплять
після триденного забуху,
лежать просто серед трави
в обриганих
дольче й ґабана.
І тоді він тихо,
щоби не розбудити,
забирає в одного з них
підзарядку для нокіа,
і повертається
в пекло
до своїх
блондинок.
12
- Предыдущая
- 12/29
- Следующая
