Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій - Страница 24
- Предыдущая
- 24/29
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
24
1999
Поруйнування Єрусалиму
(Лицарська поезія)
Лицарство прагне воєн.
Лицар вдягає збрую,
важчу за нього вдвоє,
що, власне, його не турбує.
Лицар кохає неню,
має право на працю —
відрубувати полоненим
руки, ноги чи яйця,
робити замахи, змови,
ставити церкву шпилясто.
Натомість не має змоги
займатись, наприклад, блядством
на службі або в гешефті
кохатись. Лицарю гоже
минати спокуси дешеві,
на царство чекаючи Боже.
Лицар людина вільна.
Попри можливі страти
постійно встряє у війни,
щоби надерти сраки
маврам чи пак арабам.
Залізом прикривши сподні,
лицар прямує радо
на Схід, за гробом Господнім.
Де-небудь в країні теплій,
на прю стаючи, мов до праці,
він потерпає в пустелі
від спраги та мастурбацій.
Молитву співаючи Богу,
в’їжджає врешті в долину.
Тримає вперто облогу
під стінами Єрусалиму.
Далі — питання часу.
А час приносить утіху —
в місті вмирають часто
настільки, наскільки й тихо.
Дохнуть, мов зловлена риба,
слабнучи від нудоти.
Ще деякий час потрібно
тримати облогу, аж доки
місто відчує втому.
Лишаться тільки каліки.
В місто ввійти, а потому
чинити розбій, оскільки
життя, воно, як намисто —
не варто шукати початок.
Три дні грабувати місто
або гвалтувати дівчаток
чи хлопчиків. Справа смаку
та досвіду. Лицар має
свободу вибору. Many
роздерто. Знамено має
на вітрі. Ясніють далі.
Та лицаря в самий розпал
посеред мертвих кварталів
раптово проймає розпач.
Тож лицар скидає лати
і лицарю перед Богом
глибоко поїбати
щодо наслідків цього.
Його ридання гарячі,
він гнеться під часу плином,
і повзає навкарачки
спаленим Єрусалимом.
Кигиче, Месію кличе,
сипле прокляття й погрози.
І сірим його обличчям
стікають брунатні сльози.
1994
«Вирощено і нищівно…»
Вирощено і нищівно
над каменями і кущами
повітря заповнене щільно
душами і дощами.
Підпис, місце печатки,
Виводиш, наче харизму,
блаженні першопочатки
східного сепаратизму.
Коли літає, померши,
радіо над домами,
і березень, як уперше
обступає димами.
Я бачив твої падолисти,
ту ніч, що тебе огорне
там, де високі під’їзди,
мов застуджені горла.
З полісу, з небокраю
тягнеться довга вервиця,
і ця панорама, я знаю,
вона ще тобі озветься
луною в порожній шахті,
листям у водостоці,
в жованому ландшафті,
у пташиному оці.
1999
Переваги окупаційного режиму
1
В один із днів повернеться весна.
З південних регіонів батьківщини
потягнуться птахи і голосна
свистулька вітчизняної пташини
озвучить ферми і фабричні стіни,
і грубий крій солдатського сукна,
і ще багато всякого гівна.
2
Але печаль сідає на поля.
Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила.
3
Сумна країна у години скрут.
Блукає міщанин поміж споруд,
з усталеним природним артистизмом
говорить, і його словесний труд
повніє нездоровим еротизмом
і побутовим антисемітизмом.
4
Сколовши босі ноги об стерню,
старенький Перебендя коло тину
ячить собі, що, скурвившись на пню,
лукаві діти в цю лиху годину
забули встид, просрали Україну,
забили на духовність і борню,
і взагалі творять якусь фігню.
5.
Бідує місто. Кинувши фрезу,
робітники на заводському ганку
лаштують косяки, бузять бузу,
розводять спирт, заводять варшав’янку
і, втерши соплі та скупу сльозу,
майовку перетворюють на п’янку.
6
Село мине спокуту цю тяжку.
Село — це корінь нації, це води,
що рушать берег. Молодь на лужку,
довірившись сільському ватажку,
заводить, навернувшись до природи,
народні сороміцькі хороводи.
7
Тому життя ніколи не втрача
своїх прозорих гомінких проекцій.
Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,
бере за руку втомлене дівча,
і вже вони — аж дня не вистача —
займаються конспектуванням лекцій,
зневаживши вимоги контрацепцій.
8
І лиш зоря над містом пролягла,
юнак змахне краплини із чола
і молодечо усмішкою блисне.
Бо попри те, дала чи не дала,
у щастя людського два рівних є крила:
троянди й виноград — красиве і корисне.
24
- Предыдущая
- 24/29
- Следующая
