Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій - Страница 7
- Предыдущая
- 7/29
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
7
2008
«Третій день крізь сутінь масну.»
Третій день крізь сутінь масну.
Третій день без спочинку і сну.
Я звик до піску і до холоду звик,
і в торбі у мене — вино і часник.
А під сукно, мов під віття смерек,
Зарито афганський крек.
Я тридцять днів ховався в імлі,
їв траву, спав на землі,
збираючи, мов данину тяжку,
крихти коштовного порошку,
який, ніби тіні пропащих душ,
лежить на хребті Гіндукуш.
Це смерть шукає мої сліди,
смерть виводить мене до води,
і доки я з річища мерзлого п’ю,
тримає флягу мою.
Я ніс усе, що і мав нести,
я обійшов талібанські пости,
дістався міста, продав телефон,
перейшов таджицький кордон,
і на п’яту ніч, хто би що не казав,
побачив Ростовський вокзал.
Там попереду погранці,
сонце в траві, туман на ріці,
довгий день, строкатий базар.
Лише б довезти додому товар,
і скинути, якщо повезе,
циганам із ХТЗ.
Але смерть чекає на того, хто йде.
Смерть тримає мене і веде.
Смерть прокидається вночі
на моєму плечі…
…Тихий ранок, темний вагон.
Це був останній мій перегон.
Усі дороги вели сюди.
Ось мічені кров’ю собачі сліди,
і важко, мов короп у глибині,
куля сидить у мені.
Дихати, дихати що б не було,
коли твоя тяга — єдине тепло.
Життя втрачає свою вагу,
коли вдихаєш гарячу жагу,
коли видихаєш солодкий щем,
курячи синій елем.
Кров затікає в теплий рукав.
Мене все одно ніхто не чекав.
Кордон зачинено на замок.
І, не відходячи ні на крок,
моя душа, ніби щось чуже,
тіло моє стереже.
2008
«Вже кілька днів стояла спека…»
Вже кілька днів стояла спека,
і сонце ховалося між тополями.
В будинку напроти була аптека,
де вони купували бинти і знеболювальне.
Лежали розпечені квартали,
ніби розсипані монети.
В помешканні, яке вони винаймали,
вночі нагрівалися усі предмети.
Нагрівалися фінки і відмички,
одяг із запахом нікотину,
нагрівались бензинові запальнички,
в яких уже давно не було бензину.
Темніли повіки її обважнілі,
і дерева за вікнами відкидали тіні.
Нагрівались порізи на її сухожиллі,
нагрівалися кулі у нього в тілі.
І коли вона торкалася повітря рукою,
нагрівалося повітря — чорне й прозоре.
До ранку було тихо, і тиша була такою,
що чути було, як їм сниться море.
2008
«Фабрики в дощі, ніби в жалобі.»
Фабрики в дощі, ніби в жалобі.
Дощ над мостами летить, минаючи.
Сама потім вирішиш — зізнатись у хворобі
чи хай собі живуть, нічого не знаючи.
Сама потім повернешся, якщо захочеш,
якщо забудеш про заборони.
Сидиш і спомини перекочуєш,
як перекочують порожні вагони.
І кожна розмокла рама віконна,
наче схованка спорожніла,
і дим виходить із високого комина,
мов душа із померлого тіла.
І дивишся довго, мовби востаннє,
на чорні коридори й верстати,
маючи відповіді на всі питання,
які ніхто не захотів поставити.
2008
«Смерть моряка річкового флоту…»
Смерть моряка річкового флоту
схована в прибережній глині,
доки він робить свою роботу,
доки мусони стоять в долині.
Стишені баржі, рухливі шхуни,
що пропливають за течією,
торкають хребта його басові струни,
шепочуть: вона не буде твоєю,
вона, ця жінка, зі сріблом у горлі,
із серцем зі слонової кістки,
настоюється на своєму горі,
не дочекавшись від тебе звістки,
кинула все, що тримала досі,
ховає дощі глибоко в тілі.
Чуєш, за міддю в її волоссі
плачуть риболовецькі артілі?
Тому пливи собі повз пороги,
повз мерехкі електричні турбіни,
подалі від своєї тривоги,
подалі від цієї країни.
На золоті вогні малярії,
на стомлений голос діви Марії,
на обважнілі одеські тумани,
на теплі від мулу і жиру лимани.
На скумбрії плавники пурпурові,
на рвані потоки нічного вітру,
на вірну смерть
від чорної крові,
чорної крові,
технічного спирту.
Тоді проситимеш трохи ласки,
щоби було не надто жорстоко,
щоб не забули тобі покласти
по срібній монеті
на кожне око.
Потім пітьма набіжить звідусюди.
Потім зірки перестануть снитись.
А потім і серце змушене буде
спинитись.
7
- Предыдущая
- 7/29
- Следующая
