Багаті і бідні - Чагровська Лариса - Страница 20

• Предыдущая
• 20/23
• Следующая

Опори поблизу не було, адже вони стояли по середині великої круглої ковзанки під відкритим небом. Навкруг незграбної парочки кружляли більш вправні ковзанярі, весело посміхаючись. Дітвора гамірно проносилась повз них з частотою у півхвилини — за такий час малеча всією дружною компанією минала коло.

— Я й не думав, що буде так важко згадати… — Славко ледь гепнувся і тому проковтнув останні два слова.

— Важко згадати… — повторив він майже кричачи, ознаменувавши свою маленьку перемогу над слизькою поверхнею крижаного покриву.

— А я й не вміла, — Оленка ще дужче вчепилась за пухкий рукав Славкової куртки.

Її накрила хвиля спогадів. Вона справді так і не навчилась кататися на ковзанах. Просто не було нагоди. Уперше вона потрапила на ковзанку в дванадцять років. Відвідати «Крижинку» було блакитною мрією кожного школяра — перша у місті ковзанка.

Як довго вона уявляла цю казку — ідеально рівна поверхня льоду, новесенькі білі ковзани, що виблискують під світлом прожекторів, святковий музичний супровід.

За відмінні успіхи у школі батьки одного вихідного все ж повели доньку на ковзанку. Правда казка, яку собі уявляла Оленка, залишилась лише казкою. Лід був порізаний гострими лезами, а старенькі сірі ковзани, які мама позичила у подруги, були завеликими. Оленка весь час падала і навіть не звертала уваги на музику. Але був такий момент ейфорії, коли вона, маленька дівчинка з двома косичками, тримаючись за руки з мамою і татком, відчула себе абсолютно щасливою.

— Треба до берега гребти, — Славко змучено посміхнувся.

— Ні, я хочу ще, — впиралася Оленка.

— Але ж у нас нічого не виходить, — переконував її Славко.

Він потягся, щоб цьомкнути Оленку в щоку, але впав. Славко лежав на боці. Оленка вчепилась обома руками у нього і прошепотіла.

— Вставай, негіднику, бо я зараз упаду.

У її очах справді був жах. Чомусь Оленці дуже було страшно зустрітись м’якою частиною свого тендітного тіла з принципово твердим льодом.

— Добре.

Славко довго борюкався на слизькій поверхні.

Оленка пригадала інструктора з плавання у літньому таборі. Він лягав на пісок та намагався імітувати плавання. Виглядало це дуже смішно.

Нарешті Славко підвівся.

— Я пишаюсь тобою.

— Ну що, мусимо ще коло прокататись.

У ньому прокинулась чоловіча гордість, адже на нього дивиться кохана жінка. Невже він не зможе перемогти якийсь там лід?

Оленка благально глянула на нього. Вона здогадувалась про його амбіційні плани і спробувала протестувати проти цього задуму.

— Може, дочалапаємо якось до виходу?

— Ні! Подивись, як всі вправно це роблять. Ми теж зможемо, — тепер уже впирався Славко.

І Оленка, як завжди, повірила йому. Вона забула, що хвилину назад він, мов немовля у пелюшках, кутулявся гладенькою поверхнею ковзанки. Хоч якраз цього разу варто було б наполягти на своєму.

— Ну, гаразд, — Оленка живо струснула плечима, наче подаючи команду на старт.

І вони рушили, несміливо просуваючи ноги і міцно стиснувши долоні. Оленка прикусила нижню губу від задоволення. Славко повільно їхав і тягнув за собою кохану. Оленка замріялась і перечепилась — гострий носик ковзана глибоко застряг у кризі і Оленка, широко розкинувши свої довгі ноги, пострибала невідомо куди. Славко не витримав такого маневру, але й не випустив Оленчиної руки. Вона граційно, у формі метелика чи морської зірки пролетіла над поверхнею, а потім за інерцією смикнулась назад.

Вони обоє лежали на крижаному покриві і реготали. Щосили надривали животи. Це було непристойно романтично. Оленка підповзла ближче до Славка і поклала йому голову на груди. Він зрозумів — зараз саме той момент. Минуло вже більше тижня, відколи Славко освідчився. Оленка, що обіцяла подумати, підступно мовчала і не подавала жодного виду, що взагалі пам’ятає ту розмову.

Славко набрався мужності, а ще більше втратив терпіння і вирішив ще раз зробити пропозицію руки і серця. Тільки цього разу все мало бути красиво, як в казках. Романтика, красиві слова і чарівна обручка.

— Оленко!

— Що? — Не піднімаючи голови відповіла дівчина.

— Я кохаю тебе!

— Я тебе…

— Зачекай, зачекай!

Оленка підвелася на ліктях і на мить відволіклась на ковзанярів, що легко пролітали повз дивну парочку, яка безтурботно вляглася на льоді.

— Я кохаю тебе. Ти робиш мене щасливим. Я ніколи й не міг уявити, що можу бути настільки щасливим.

Оленка пильно стежила за словами коханого.

Славко промовляв їх чуттєво з тихеньким придихом.

— І я хочу віддячувати тобі за те, що ти мене робиш таким щасливим. Ти вже надумала щодо нашого одруження?

Оленка хотіла схопити його за руки, але на заваді стали товсті лижні рукавиці. Славко хутко скинув їх і, вивільнивши праву долоню, дістав з кишені маленьку коробочку. Вона була обтягнута атласом кольору морської хвилі.

— Відчини. У мене замерзли руки, — подав він її Оленці.

Славко надягнув рукавиці, а Оленка цілком збентежено, повільно обдивившись чарівну коробочку, відчинила її. На неї зухвало зиркнув великий дорогоцінний камінь. Він виблискував усіма гранями, хизуючись своєю неймовірною красою. Оленка застигла, її очі розчинились у сяянні діаманта. На віях виступили сльози.

— Я згодна!

Натовп, що вже встиг зібратись навкруг Оленки і Славка зааплодував.

Небо засмучено сіріло, накрапав скупий дощик. Природа противилась зимі, але пагінці весни були ще надто слабкими. За кілька тижнів під ногами вже проросте нова зелененька травичка, прийдуть довші дні і тепліша погода.

Оленка вибігла з офісу і підняла комір плащика.

— Уже біжиш? — Охоронець, що курив на сходах, підморгнув Оленці.

— Біжу, — Оленка граційно збігла сходинками.

Тоненькі шпильки високих коричневих чобітків звабливо цокали. Оленку просто не впізнати: елегантна, впевнена у собі і щаслива. Вона посміхнулась охоронцеві і зацокала по доріжці. Раптом її гукнули.

— Вибачте!

Оленці здалось, що вона вже чула цей голос. Вона повільно обернулась. Перед нею стояла розчепурена фарбована блондинка у коротенькій курточці і ще коротшій спідничці.

— Думаю нам з вами варто поговорити, — упевнено заявила блондинка.

Оленка підняла брови, вона не розуміла чого хоче ця жінка.

— Я так не думаю, — Оленка обернулась і пішла геть.

Жінка, наздогнавши її, вхопила за лікоть. — Ходімо, тут за рогом є кав’ярня.

Оленка вже відкрила рот, але раптом упізнала цю платинову блондинку.

Це була Валентина Кучеренко. Оленка спам’яталась уже у кафе. Вони сиділи за столиком, а молоденький офіціант фліртував з Оленчиною викрадачкою. «Чого вона хоче? Стільки часу минуло? Навіщо вона мене знайшла», — Оленка губилась у здогадках. Їй було справді цікаво чого ж хотіла особа, через яку все Оленчине життя полетіло шкереберть. Але ж усе навпаки змінилось на краще. Оленці не терпілось дізнатися про що вони говоритимуть.

— Ну що? — Поважна дама попивала каву з мініатюрного горнятка.

Оленка скривилася, намагаючись вичавити з себе посмішку. «І справді що? Чого вона притягла мене сюди?»

— Ти думаєш що отак просто дістанеш його, — почалася атака. — Захотіла. Я тобі не віддам його. Не віддам! Розумієш?!

Оленка не розуміла, зовсім нічого не розуміла.

— Ти думаєш, якщо ти молода, то маєш право відбирати чужих чоловіків?

Оленка почала розуміти, але не могла повірити. У неї у голові не вкладалось. «Невже — це дружина Славка?»

— Ми дуже давно живемо. А ти просто захоплення, швидкоплинне захоплення. Він усе обміркує і обере родину. От побачиш.

Пані Кучеренко засмучено подивилась на дно порожнього горнятка. Вона не знала, що казати. Тактика нападу не діяла, у Оленки на обличчі застигла маска, наче вона залишила своє тіло.

— Чого ти мовчиш? Не можеш нічого сказати? Не можеш, правда? А що тут скажеш? Вкрала чужого чоловіка та й все, правда?

Оленка іронічно скривила ротик.

• Предыдущая
• 20/23
• Следующая