Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка - Страница 25

• Предыдущая
• 25/49
• Следующая

Слухаючи одкровення майстра, Ніна проти волі зізналася собі, що цей богемний дядько таки має неабиякий шарм. Вона щосили супротивилася його впливу, нагадуючи собі, що її підозри нікуди не ділися і досі Даріо не сказав нічого, що б їх спростувало. Він все ще може виявитися вбивцею, а ця його ввічливість з домішками іноземної екзотики могла бути тією наживкою, на яку кидалися жінки. Чом би й ні? Часовий проміжок перебування Бави у Львові теж не суперечив загальній картині. Першу жертву знайшли, коли він уже був тут. А до від’їзду, до речі, залишається лише місяць. Хто знає, над чим зараз працює цей усміхнений синьйор? Над іще однією скульптурою чи над черговим тілом? А якщо найгірші припущення є правдою, і скоро він просто полишить країну, назавжди уникнувши покарання?

Звісно, це якщо не з’ясувати всього зараз.

Ніна сподівалася, що ці невеселі роздуми не відбилися на її обличчі — вона прагнула зберігати замріяно-уважний вираз, котрий заохочував би маестро й далі ділитися з нею цікавими фактами біографії. Та той, звівшись раптом на ноги, запропонував Ніні пройтися нарешті разом із ним до галереї, щоби вона таки встигла досхочу роздивитись його скульптури — доки світло знову не вимкнулося. Адже саме за цим вона й прийшла?

Ніна вагалася лише кілька секунд, а потім, зваживши в голові «за» і «проти», запропонувала інший варіант:

— Синьйоре Даріо, а чи не покажете ви мені краще свою майстерню? Я б залюбки подивилася, де і як працює справжній різьбяр — а тим більше такий талановитий. Мене надзвичайно цікавить, яким чином на світ народжуються подібні шедеври. Дуже хочеться побачити «кухню» зсередини...

Тепер вагався вже синьйор Бава.

— Вас дійсно це цікавити? Я мати жахливий безлад в моїй студіо...

— Але ж це творчий безлад, — сяйнула усмішкою Ніна. — То є невід’ємний елемент роботи справжнього художника, а саме це мене й інтригує.

— О, ви таки ідеале жінка! — пожвавішав Даріо. — Так тонко розуміти творчий процес... Есселенза! Добре, ми йдемо, і я показати вам дещо цікаве!

Це було ризиковано, але Ніна не могла відступити зараз. Не могла знехтувати таким шансом — або остаточно розвіяти всі підозри щодо експресивного маестро, або утвердитися в них і тоді вже просити про допомогу Сокола. Ніна подумувала скинути шефу смс-ку з поясненням, де вона зараз і що робить, аби той не хвилювався, та в останню мить передумала. З Олега станеться, ще прилетить сюди, захеканий, і перепсує всю гру. Ні, сама впорається, твердо вирішила Ніна. Врешті-решт, разом з італійцем її бачила офіціантка — та й сама вона не вчора народилася. В разі чого зможе дати відкоша будь-яким зазіханням. Ну, може, й не будь-яким, але ж навряд чи в неї з пістолета стрілятимуть!

Ніна підвелася, використавши як опору галантно підставлений лікоть пана Даріо.

— Далеко ваша студія? — спитала вона.

— Тут поруч. Два кроки. — Синьйор Бава вкотре розплився у своїй зубатій посмішці, лишив на столику кілька купюр за каву, і вони вдвох вийшли з «Дзиґи». Дощ трохи вщух, але не припинився, і Даріо вправним рухом ілюзіоніста дістав звідкись із-за спини величезну чорну парасольку.

— Прего! — вигукнув він з піонерським ентузіазмом, розкриваючи її. — Такий мокрий дощ часто йде у Львів... Та в цьому є шарм. У вас теж є шарм, Ніно. Ви можете бути чудова модель для моєї робота.

— Дякую, але в мене замало вільного часу для позування, — попервах здивувавшись, відказала вона і подумала: а може, він має на увазі зовсім не скульптури? Газовий балончик Ніна ще в кав’ярні непомітно переклала із сумочки до кишені свого замшевого піджачка — для надійності. Вона встигне вихопити його, якщо Бава вирішить розпустити руки... та краще б до цього не дійшло.

— О, сі, я розумію, — покивав Даріо. — Але дуже шкода. Ваша зовнішність є блискуча і варта, щоб її імморталаре... як же це... увічнити.

Вони перетнули якийсь вузький дворик, і Бава вказав на невиразні двері в потрісканій стіні (котра, схоже, належала тому ж будинку, в якому розташовувалася «Дзиґа» — у цих дощових присмерках було важко сказати напевно).

— Ось тут і знаходитися те, що ви хотіли бачити, — виголосив він. — Тут є моя студіо.

— Зрозуміло, — Ніна не знайшла, що ще додати.

Наблизившись до ґанку з двох щербатих сходинок, синьйор Даріо вивудив з кишені чорного пальта в’язку ключів, один встромив у замкову щілину. Двері відчинилися всередину і зникли у прямокутнику суцільної чорноти. Ніна проігнорувала перший попереджувальний щипок тривоги в серці — якщо вже прийшла, то мусить побувати всередині, інакше все це, як казав письменник, «не має смисла нікакого». Італієць, втім, і не збирався пропускати її вперед, у чорну невідомість — він увійшов першим, нашарив десь біля дверей вимикач, і зсередини крізь вікно і дверний отвір хлинуло не надто яскраве жовте світло.

— Прошу, заходьте, — покликав Бава. — Обережно, дивитись під ноги, я тут все трішки розкидати.

Ніна увійшла, зупинилася біля дверей і огледілась. Очам відкрилося досить просторе приміщення, розміром з усю її колишню квартиру. В центрі стояв велетенський, вкритий плямами іржі металевий стіл з розкладеним на ньому ріжучим інструментом, а решту місця займали якісь ящики, шматки деревини різного калібру — аж до цілих стовбурів, привалених до стін, шафи й полиці з інструментом та різноманітними скляними ємностями з лаками і фарбами. З вигляду, типова майстерня. У повітрі завис солодкуватий запах деревної стружки та їдкий — хімікатів. Підлога дійсно була завалена різним непотребом — від зіжмаканих газет і ганчір’я до шматків наждаку й уламків дровеняк. Навряд чи італієць хоч колись прибирався.

— Невже ви дійсно тут живете? — недовірливо запитала Ніна. Вона зробила кілька кроків у глиб кімнати, з цікавістю роздивляючись усе навколо, але не випускаючи Баву з поля бокового зору. Італієць між тим штовхнув вхідні двері, і ті з клацанням зачинилися. З клацанням. Чи був на них автоматичний замок, що замикається сам по собі? Ніна не запам’ятала, і тут-таки вилаяла свою неуважність. А якщо їх тепер тільки ключем і відімкнеш? Тоді кепсько — без його допомоги їй не вийти.

— Тут? — перепитав Бава. — О, ні. Я не настільки ексцентріко! Тут я тільки працювати. Жити отам, — він вказав рукою на протилежну стіну, де між шафами дійсно виявилося ще двоє дверей, які Ніна спочатку й не завважила. — Ліворуч є моя уна піккола кімната, а праворуч — то підвал, де я зберігати найцікавіше. Там я хочу показати вам дещо, над чим працювати останній час.

Тривога вдруге щипнула серце, і цього разу Ніна дослухалася до попередження. Хай що — у підвал вона не піде, навіть якщо там дійсно відповіді на всі питання. Раптом уся впевненість у власних силах почала танути, як снігова грудка в долоні. Дарма вона все ж сюди прийшла. Якщо у галереї і кав’ярні ще можна було сподіватися на чиюсь допомогу, то тут — навряд. Ніхто не бачив, як вона заходила в майстерню. Та якби й бачив... Можна кинути виклик на мобільний Олега, але як скоро він зможе прибути? І як це зробити у присутності Бави? Якщо італієць — убивця, то навряд чи дозволить їй набрати будь-який номер.

Залишалося сподіватися, що він досі вважає її своєю палкою прихильницею і не збирається робити нічого, що виходить за рамки таких стосунків.

— Виглядає так, наче я примушую вас розкривати всі таємниці, — непевно всміхнулася Ніна. — Ви зовсім не зобов’язані показувати мені все. Я лише хотіла подивитися на вашу майстерню, і тільки.

— Ні-ні! — замахав руками Бава. — Мені бути приємно, якщо ви перша побачити моя нова робота! Тільки мені треба спочатку все приготуватися. Мушу залишити вас на кілька мінуто, сі? Я вас покликати.

Тепер Нінина увага вчепилася в іншу тривожну деталь — чорні шкіряні рукавички на руках синьйора Бави. Він не поспішав знімати їх. І спробувавши згадати, коли італієць їх вдягнув, не змогла — пам’ятала лише, що рукавички вже були, коли вони полишали кав’ярню. Все це в сукупності їй зовсім не сподобалося.

Синьйор Даріо тим часом спокійно наблизився до дверей праворуч і відчинив їх. Озирнувся до Ніни, яка, намагаючись тримати безпечну дистанцію, обійшла стіл з іншого боку, і багатозначно підморгнув.

• Предыдущая
• 25/49
• Следующая