Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка - Страница 27

• Предыдущая
• 27/49
• Следующая

— Перевірку італійця. Значить, так. Слухай уважно, можеш навіть записувати. Я, чорт забирай, забороняю тобі лізти в цю справу!

— Що?!

— Ти чула. Як, ну як ти можеш бути такою до дідька безвідповідальною?! А якби з тобою щось трапилось? Якого ляда ти вимкнула дзвінок на телефоні? І чому не попередила Раду, куди йдеш? Ти гірша від малечі, тій одного разу досить опектися, щоб більше не пхати пальці у вогонь! Чи ти гадаєш, що мені мало клопоту, я мушу ще й за тебе хвилюватися?! — вигукуючи все це басом, як у ієрихонської труби, Олег раз у раз кидав на Ніну спопеляючі погляди. Та скулилася, мов холодною водою обіллята. Вона не мала що заперечити, але чомусь було боляче і прикро. Аж до сліз.

— Одним словом, — правив своєї Сокіл, — кожен з нас віднині й повік займається своєю справою. Я — пошуком, ти — бухгалтерією. Я думаю, це справедливо.

— А дзуськи! — вирвалося в Ніни. — Де ти бачиш справедливість? Я підкинула тобі основну версію, за якою ти ведеш розслідування! Я першою втямила, що може об’єднувати трьох жертв, окрім їхньої статі. Принесла на блюдечку можливе знаряддя вбивства. Я...

— Я тобі куплю за це медаль, — охоче пообіцяв Олег. — Шоколадну. Визнаю твою тямущість і готовий повторити це під присягою. Але що це міняє? Ти полізла куди не треба. Ти задурно ризикувала головою. Ти могла стати жертвою маніяка, якщо ним насправді є Даріо Бава. А може, навпаки, вплутала в неприємності чесну людину. Я не знаю, хто стежив за тобою, якщо справді стежив, але дізнаюся. А до тих пір...

— Я буду тихою, клянуся.

— Ні, цього замало. Ти будеш тихою весь час. Доки ти в мене працюєш, доки живеш у мене, ти будеш поводити себе, як я кажу! Знатимеш своє місце! Зарубай собі на носі...

— Це легко виправити, Олеже, — дуже тихо сказала Ніна і підвелася.

— Що саме? — не второпав перебитий на півслові Сокіл.

— Все. І те, що я працюю в тебе, і те, що я тут живу. І почну я виправляти це прямо зараз.

— Тільки не треба вставати в позу невинно ображеної! — відмахнувся Олег. — Тебе ніхто не виганяє.

Ніна гірко усміхнулася.

— Я й на думці цього не мала. Де ти бачиш позу? Я просто не люблю, коли мені вказують на моє місце. Це мене бісить. Тхне матусиними проповідями. Наче курку на сідало заганяють. А я — не курка, Олеже. Я жива людина. І моє місце там, де я його бачу.

— Я злякався за тебе! — загорлав остаточно виведений з терпіння Сокіл. — Невже не бачиш? Я просто за тебе боюся!

— Так, і що? Ти вбереш мене в гамівну сорочку? Ланцюгом до стіни прикуєш? Як ти вбережеш мене від світу?..

— Я подбаю, щоб ти була якнайдалі від того, що тебе не обходить!

— Файно. Що мене обходить, а що ні, також уже вирішуєш ти. Невідомо, щоправда, на якій підставі, але ж то дрібниці, чи не так? Що ж, — говорити ставало дедалі важче, але Ніна мужньо проковтнула солоний клубок, — дякую за гостину. Пора прощатися. Заяву про звільнення дістанеш завтра зранку. Бувай здоровий.

Ніна попрямувала до дверей, та Олег випередив її і, ставши в них, миттю зімітував шлагбаум.

— Я тебе не відпущу, — мовив він рішуче.

— Не відпустиш зараз, піду завтра, — так само рішуче відповіла Ніна. — І яка різниця?

— Я ж тобі не докоряю!

— Ні, звичайно. Ти мені наказуєш. Так, ніби маєш на це якесь право, ніби ми в армії чи на роботі і мова йде про облік! І ставиш умови, Олеже. Вже ставиш якісь умови. Усуваєш мене зі свого життя... взагалі — із життя — своєю царською волею! Тільки обліком займайся! — передражнила дівчина. — Сміх і гріх! Дитсадок! А ми з тобою дорослі люди...

— Щодо тебе я цього не певен, — буркнув шеф.

Ніна знизала плечима.

— Дай мені пройти.

— Ти ж казала, що за тобою стежили. Куди ти зібралася?

— Я пожартувала, — прошепотіла Ніна, пропхалася повз Сокола, який так і не зрушив з місця, і попрямувала до виходу, стираючи з очей сердиті сльози. Зараз її вже не хвилювало, хто там за нею пантрував. Скоріше за все — просто здалося. Може, чоловік спізнювався на футбол по телевізору, а їй науявлялося казна-чого. Може, й італієць насправді мухи за життя не скривдив, а тепер муситиме виправдовуватися перед міліцією. Від її фантазій всім лише клопіт.

Вона вийшла з будинку і попрямувала до хвіртки, вже не стримуючи сліз. Куди тепер податися? Додому? Виключено. Варто лиш уявити, що влаштує її шалена мати, уздрівши блудну доньку на порозі, і не те що йти туди — жити не хочеться... Зазирнути до Галі? Можна. Хоч вона, зараза, і язиката Хвеська, яких ще пошукати, та перебути в неї одну ніч вийде без проблем.

А що потім? Поневірятися... де? По чужих кутах? Це не вихід. Та й чи надовго їх стане, отих чужих кутів? Де й кому вона потрібна?

Як же страшно буває дивитися правді у вічі!

Втім, шарпнула Ніна сама себе, не треба трагедій. Є ще, слава богу, гуртожитки, і влаштуватися туди на прожиття нині досить легко, і грошей це малих коштує. Стільки в неї набереться. На місяць пожити вистачить. А потім буде видно. Що так далеко загадувати? Спеціаліст вона непоганий, і фах має популярний, на ринку праці з руками відірвуть. А Олег ще пошкодує, що говорив із нею в такому тоні. Неодмінно пошкодує! Ніна й сама не знала, чому була аж така впевнена в цьому, але все повторювала це, як мантру. Навіть пісню народну пригадала, злегка її перефразувавши.

Ой, жаль, жаль — йому буде...

Дощ надворі припинився, і це було добре, однак вітер і не думав вщухати. Нагнані ним хмари непроникним покривалом затягнули й без того темне надвечірнє небо, перетворивши сутінки у глупу ніч. Ліхтарі, як то водилося на окраїнах, працювали через один і до того ж часто гасли. А ті, що горіли, чи, краще сказати, блимали, утворювали на асфальті химерні тіні, від яких по шкірі бігли сотні крижаних мурашок. Та все ж вона рішуче штовхнула хвіртку і вийшла з двору, бо після почутого не збиралася проводити тут жодної зайвої хвилини. Зітхнула, озирнулася востаннє і цілеспрямовано покрокувала тротуаром, геть від цього дому, який мав усі шанси стати рідним.

Кроків за десять темрява ожила й кинулася на неї.

Це сталося якраз під ліхтарем, тому вона встигла побачити і зреагувати. Пітьма раптом виплюнула із себе людську фігуру, яка метнулася вперед, а вологе повітря розпоров свист. Ніна раніше ніколи не чула подібного звуку, але чомусь пізнала, що це, раніше, аніж змогла побачити крижаний блиск ножа.

Чудом їй вдалося встояти на ногах і, більше того, увернутися. Потім до неї повернувся голос, і вона закричала. Ніна заходилась від крику, намагаючись вхопити нападника за руку, але пальці лиш безпомічно ковзнули по чомусь слизькому. «Дощ же був, — зненацька подумалось їй безпорадно. — Це плащ, напевне, що плащ. Із тих дешевих китайських підробок, що кілька років тому заполонили Львів...»

Господи, ну що їй лізе в голову?!

Людина в чорному кинулась на Ніну вдруге, замахнулася ножем, натужно крекчучи, так, немов піднімала щось важке. Все відбувалося водночас і блискавично, і повільно. Лезо торкнулось шиї, легко, немов пір’їнка, і спочатку було зовсім неболяче. А потім по шкірі потекло щось гаряче. Чорна потвора зраділа, не інакше як ніздрями відчувши цей жаданий теплий запах, пожвавилась і занесла правицю для переможного удару.

Але опустити її не встигла.

Ніна відчула штурхан, звідкілясь ззаду, і поступливо відхитнулася убік, у напрямку, заданому чиєюсь сильною рукою, в кінці шляху вдарившись об паркан. А з чорною фігурою зчепилася кремезна ведмежа постать, і за лічені секунди їй вдалося обеззброїти нападника, скрутити йому руки за спиною та зірвати з обличчя капюшон, який і приховував лице.

Лице рідної матері.

Точніше, фурії, яка начепила на себе її зовнішність; бо жодна справжня матір не змогла б дивитися на свою дитину з такою несамовитою ненавистю, аж до вирячених почервонілих очей. Вона плюнула в безсилій люті, й Ніна не здивувалася б, якби побачила, що плювок наскрізь пропалив тротуарну бруківку.

— То оце твій трахальщик? — неслося з перекошеного рота матусі. — Здоровенна кобелина! Часто він тебе дере? Потіпака, проміняла рідну матір на будинок розпусти! Що, думала, не вистежу, не дізнаюся? Пусти, бидло, дай мені навернути цю курву на шлях істинний!

• Предыдущая
• 27/49
• Следующая