Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка - Страница 31

• Предыдущая
• 31/49
• Следующая

— Отже, — радісно потираючи руки, мов хірург-ентузіаст перед ампутацією, проказав начальник, — до справи. Ніно, цей бовдур двометровий пояснив вам, що від вас потрібно?

— Я й так знаю, що від мене потрібно. Я ж детективів начиталася. Де Олегові свідчення?

Ніна говорила сухо, але на Пасківа це діяло, як гімн України — на глухонімого від народження. Він передав дівчині дрібно списаний папірець, а вона, не читаючи, підписала його і повернула майору. Той дуже здивувався.

— Як ви можете бути такою довірливою? А якщо там було зізнання, що убивця — ви?

— Пасків, щось ти такий веселий зранку, — не давши Ніні відповісти, встряг Олег. — Я боюсь біди. Командуй вже, що нам робити далі, і май на увазі — у мого бухгалтера свій метод читання. Вона ніби охоплює всю сторінку поглядом за якусь секунду.

— І має язика, щоби сказати це самій, — закінчила Ніна. — А крім того, від свідчень досить легко відмовитись.

— Ваша правда. І то люкс, як ви така здібна, — підшиваючи протокол до теки, захопився майор. — Зараз мусите звернутися до найближчого травмопункту — зафіксувати поріз. Сокіл хай або з вами йде, або тут чекає — байдуже, як хоче. А я піду Сазоненку кланятися, щоб той виніс постанову про проведення психіатричної експертизи.

— Гляди, поперек не зламай, — буркнув Сокіл.

— Не бійся, ми з ним загартовані. Ну, так що? Будем мамцю пакувати, на Кульпарків відправляти?

Ніну пересмикнуло. Олег скривився.

— Це що, кращі зразки міліцейської поезії? Ти такий дотепник, Пасків... з баяном на похорони часом не ходиш?

— На твої — прийду з баяном, обіцяю. А вам, Ніно, мушу сказати прямо: буде ваша мама в божевільні чи ні, та якщо з’ясується її причетність до цих звірячих убивств. — Сергій зробив багатозначну паузу. Ніна якусь мить дивилася на нього, не розуміючи, про що йдеться, а потім зойкнула і безпомічно озирнулась на Сокола.

— Але ж я... тобто вона не могла... я ж усе пояснила! Олеже, ну що ти мовчиш?!

— Що я можу сказати? Тільки повторити — з твоїх слів, — що в неї є алібі на час убивства Сніжани Доброхот, забезпечене тобою ж.

Ніна довго дивилася в підлогу, перш ніж вимовити:

— Дякую, начальнику.

— А на два попередні випадки алібі є? — пожвавився Сергій.

Не підводячи очей, Ніна видихнула:

— Я не пам’ятаю. Але мушу сказати вам прямо, Сірожо, — за потреби я освіжу свою пам’ять. Господи ти боже мій, ви що, всі тут показилися? Та моя мати цвях у стінку забити негодна! Вона зроду в руках не тримала отих ваших стамесок, якими груди розколюються, чи як їх там!

— Зате тримала ножі, правда ж? — солодко поцікавився майор.

Ніна підвелася.

— Я не піду знімати рану, — твердо сказала вона. — І експертизу проведу своїми силами і за свої кошти. На Кульпарківській це зроблять на моє прохання. Тому немає потреби в тій вашій постанові — не гніть дарма спину. Просто викличте спеціалізовану бригаду «швидкої допомоги» — наголосіть, що пацієнтка, ймовірно, хвора на шизофренію, і вони пришлють кого треба. Я не хочу бути вам чимось зобов’язана. Жодному з вас. Дуже рада, що моє лихо вас тішить. Приємно провести час, блазні кукурудзяні.

Ніна ступила було до дверей, і в ту саму мить вони з грюкотом відчинились їй назустріч. Схоже, Денисенко, який у ту ж секунду влетів до кабінету, дихаючи, мов загнаний кінь, просто не вмів робити щось тихо. Вигляд у хлопця був стривожений, очі хворобливо блищали. Він зробив якийсь неймовірний оберт, фантастичне па-деде, впродовж якого встиг потиснути руку Олегу, кивнути Ніні й одночасно з усім цим випалити, немов із гармати, у бік шефа:

— Майоре, тут терміновий виклик! Схоже, наш різник продовжує розважатися.

— Що?! — аж підскочив Пасків.

— Хтось порізав двох жінок у будинку на Японській. Одній гаплик, іншій пощастило більше — лише груди розпанахані. Очі в обох на місці, але печінками чую, що попрацював Окозбирач.

Пасків зблід так, що на якусь мить Ніні навіть стало його шкода. Він судомно ковтнув повітря, потім вискочив з-за столу, як підкинутий пружиною, і рвонувся до виходу, ні на кого більше не звертаючи уваги. Денисенко кинувся за шефом, утворюючи звичну для себе легку турбулентність. Ніна та Олег переглянулися.

— Я їду за ними, — сказав Сокіл. — Навряд чи вони цьому сильно зрадіють, але я мушу бути там.

— Що ж, а я їду з тобою, і в твоїх інтересах краще не сперечатися з цього приводу і не гаяти дарма часу, — твердо заявила Ніна. — І ще... Цей напад скоїла точно не моя мати. Чи не так, Олеже?

— Схоже, що так, — Олег похмуро кивнув. — Гаразд, їдьмо. Тільки пообіцяй мені одну річ, — він застережливо здійняв пальця.

— Обіцяю одну річ.

— Дуже смішно. Але оскільки вже пообіцяла — сидітимеш у машині.

Сокіл гнав так, що прибув на вулицю Японську раніше за саму опергрупу. Ті підтяглися хвилин за п’ять у повному складі — дві службові «тойоти» та медичний фургончик. Першим з машини вистрибнув Пасків і так само прудко зник в одному з під’їздів. За ним посунуло ще кілька оперів; двоє, які лишилися, побігли в арку, яка мала виходити у внутрішній двір. Сидячи у своєму «б’юїку» на протилежному боці вулиці, Олег щиро здивувався такій небаченій оперативності, що зробила б честь навіть елітному спецназу. Схоже, хлопців таки добряче приперли. Тоді й ранішня веселість Пасківа ставала зрозумілою — він, видно, дійсно збирався повісити все на Нінину матусю, закрити справу й отримату медальку. Що ж, якби не було убивства, Сокіл міг би з чистою совістю позловтішатися. Але десь там, у цьому будинку, лежало свіже тіло.

Сокіл вичекав хвилин п’ятнадцять, даючи хлопцям з опергрупи час на обстеження місця пригоди, потім нахилився до бардачка і дістав свої рукавички.

— Чекай мене тут, — наказав він наостанок Ніні й виліз із машини.

Місце злочину виявилося в одній з квартир на другому поверсі. У напіввідчинених дверях стовбичив оперативник, який, побачивши Сокола, простяг уперед руку з явним наміром не дати йому ввійти. Олег вивудив з кишені телефона, набрав номер Пасківа і відчув справжню насолоду, коли в надрах квартири заухав філін, а потім голос майора гаркнув:

— Алло!

— Сергію, якщо ти мене не впустиш, я буду переслідувати тебе навіть у нічних кошмарах, — пообіцяв Сокіл у слухавку. — Присягаюся, я нічого не чіпатиму і плутатися під ногами не збираюся.

— Ти, млять, і є мій нічний кошмар, — розлючено відказав у вухо Пасків і дав відбій, крикнувши вже в двері: — Пропусти цього покидька!

Оперативник неохоче забрався з дороги. Сокіл увійшов до вузького коридорчика, відразу вловивши ніздрями якісь екзотичні пахощі в повітрі. Коридорчик вивів до іншого, ще меншого. Праворуч були дві кімнати, прямо — кухня. У першій з кімнат крізь напіввідчинені двері побачив на ліжку жінку (схоже, це й була вціліла жертва), навколо якої метушилося двійко лікарів — вони обробляли їй рани на грудях. Вже приліплені до шкіри шмати вати почервоніли від крові. Жінка, брюнетка з худорлявим аристократичним обличчям, тремтяче схлипувала та щось незв’язно бурмотіла. У цій же кімнаті був і Пасків. Помітивши Олега, він зробив страшне лице, погрозливо показав йому пальця і причинив двері.

Сокіл пішов далі, туди, де блимав спалах фотокамери.

Посеред іншої кімнати лежало тіло жінки років сорока, у блискучому темно-синьому халаті. Труп ще не накрили, тому Олег мав нагоду на власні очі побачити, що з нею зробили. Посеред лоба жінки темніло коло, що, вочевидь, було слідом від молотка. Шкіра навколо нього перетворилася на суцільний фіолетовий синець, а сам лоб на вм’ятину — кістка не витримала удару. Очі розплющені, біля лівого шкіра розсічена, на ній застигла смужка крові — неначе вбивця розпочав, але з якихось причин не встиг закінчити те, що збирався. Ще один розріз перетинав шию, але цей уже був довгим і глибоким — «несумісним з життям», як зазвичай пишуть у протоколі. Хоча тут і самої черепно-мозкової травми було б достатньо... але той, хто це зробив, явно не міг чекати. Тому, щоби не ризикувати, перетнув горлянку.

• Предыдущая
• 31/49
• Следующая