Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка - Страница 49

• Предыдущая
• 49/49

З навколишніх будинків почали висипати дачники, проте наближатися ніхто не ризикував. Воно й на краще. Йому щось кричали, та Сокіл не дослухався. Він докульгав до Ніни, впав на коліна поруч із нею, швидко оглянув себе на предмет зовнішніх пошкоджень і, переконавшись у відсутності критичних, підвівся сам і допоміг їй. Чекати на кавалерію краще було в машині. Дівчина обхопила його шию, але, ставши на ноги, обійм не розімкнула. Вона нарешті повністю отямилася.

— Ось і принц на білому слоні не забарився. — Її слабка посмішка примусила і його всміхнутись у відповідь.

— Вибачай, слони скінчилися. Я приїхав на своєму старому драндулеті. Не так ефектно, зате набагато швидше.

— Вона мертва?

Сокіл знову посерйознішав. Вони синхронно озирнулися до підвального віконця. Там вогонь бушував особливо сильно, час від часу вириваючись назовні, аби лизнути стіну та залишити на ній чорні сліди. На мить здалося, що звідти чується крик, нелюдський, несамовитий... але то могло бути й завивання полум’я або ж стогони палаючого дерева.

— Гарантій не дам, але, гадаю, мертва, — припустив Олег. — Хай міліція перевіряє.

— Вони вже знають?

— Так. Мають от-от прибути... але вже без Пасківа. Сучий син теж був замішаний, за що й отримав. Але то довга історія, потім розповім. Коротше кажучи, нам світять справжні гори проблем, і найголовніша — довести, як воно було насправді. Пояснювати доведеться до дідька.

— Разом ми впораємося, правда ж? — Ніна ще міцніше притиснулася до його грудей. Так вони і рушили до машини. Попри біль у ребрах, Сокіл обіймав її не менш сильно.

— Маю таку надію. Самому мені точно не викрутитися.

— Я допоможу. Як твої подряпини?

— А, нічого смертельного. До весілля загоїться.

— Це ж до чийого? — напружилася Ніна.

— Ну а ти як гадаєш? Сама ж казала — безкоштовно кімнату здають лише ідіоти...

— Я такого не казала!

— ...от я й подумав, як би це вимушене співіснування перевести в іншу площину.

— Це ти так робиш мені пропозицію?

— Пропозицію, від якої не можна відмовитися, — уточнив Сокіл. — Велика різниця.

— Он ти як... Що ж, я відповім, коли ми виберемося з цього паскудного місця. А поки... дякую, що врятував.

— Та... пусте. Я бачив, що в тебе самої непогано виходило. Італійська школа, сі?

— Ще раз згадаєш про італійця, і я тебе вб’ю!

— Мене? Рятівника знедолених і ображених? Справжнього міфічного героя?

— Міфологічного, Олеже. — Попри те, що її буквально хитало, Ніна пирснула від сміху. — Називається — в Оксфорді був.

— Так я і був. Але — виказую свою найстрашнішу таємницю — проїздом.

Тепер вони засміялися вже хором, а потім поцілувалися. І ще раз. І ще. Було дуже приємно.

— І все одно — дякую.

— Будь ласка. Я просто не міг вчинити інакше, люба. Хороші бухгалтери на дорозі не валяються.

Сміятися далі Ніні було несила.

Денисенко разом з опергрупою прибув за двадцять хвилин. Виліз із машини, постояв, пожував цигарку, дивлячись на палаючий будинок, і викликав пожежників та рятувальників. Потім підійшов до розбитого «б’юїка», в якому сиділи виснажені Олег та Ніна, присів поруч з відкритими дверцятами з боку водія.

— Там усередині хоч щось лишилося, Олеже? — спитав Денисенко після хвилини мовчання.

— Не маю жодного уявлення, — втомлено знизав плечима Сокіл. — Розкопувати — то вже ваша робота.

— Без доказів буде важко все це проковтнути, ви розумієте?

— Розуміємо, — відповіла за Сокола Ніна.

— Що ж, добре. Розповідайте.

Вони говорили довго. Капітан записував. Коли закінчили давати свідчення, приїхали пожежники і загасили рештки вогню. Рятувальники потроху почали заходити всередину.

І в кінці всього хаосу дня Соколу подзвонив Боря.

— Шефе, атас! Я все дізнався! Ця Лідія мені купу всього розповіла! Є ім’я, є колишнє місце роботи — не повірите, ким була ця тітка! — є ціла пачка фоток, і ще дещо. Вважайте, що ця Ольга вже у вас в руках. Я сьогодні попрацював на «відмінно»! Ні, навіть на два «відмінно»! З вас добряча премія, і...

— Добре, домовилися, — змученим голосом мовив Сокіл. — Буде тобі й премія, і прогресивка, і фото на дошці пошани. Але потім, добре? Все потім. Зараз я трохи зайнятий.

Час збирати каміння.

ТИТРИ:

Автори хотіли б поіменно згадати тих, хто так чи інакше, навіть сам того не знаючи, допоміг нам у написанні:

Даріо Ардженто

Маріо та Ламберто Бава

Ірен Роздобудько

Лариса Денисенко

родина Чубаїв

гурт «Бумбокс»

Лесь Подерев’янський

Квентін Т.

КІНЕЦЬ

• Предыдущая
• 49/49