Бранці мороку - Шевченко Наталка - Страница 10
- Предыдущая
- 10/43
- Следующая
Єдине, що турбувало мене — це сни, і це було дуже дивно з двох причин. По-перше, я геть не пам’ятала, що саме мені снилося, але щоранку прокидалася знесиленою, з відчуттям тривоги, такої потужної, що вона наближалася до паніки. А по-друге, я ніколи раніше не страждала від нічних жахів. Ніколи, навіть у найчорніший рік свого життя, коли реальність кольору ріллі навалювалася на мене, щойно я розплющувала очі, не давши мені й секунди милосердного передпочинку — тієї секунди, коли сон усе ще обіймає тебе і ти вважаєш, що насправді нічого не трапилося. Можливо, те, що сталося зі мною наяву, було настільки страшним, що підсвідомість — цей режисер наших сновидінь — тільки й змогла, що відступитися, безсило опустивши руки. Але та рана зажила, принаймні я гадала, що зажила, я себе у цьому переконувала, хоча чудово знала, що такі рани не гояться, вони просто затягуються тоненькою плівкою часу, під якою завжди пульсуватиме болем, завжди скнітиме і кровитиме... Та хоч як би там було, ці тривожні безтямні сни, що почалися в ту ніч, коли я дізналася про купівлю будинку, мене просто-таки знесилювали. І, що найгірше — вони пробуджували мою пам’ять. Змушували мене згадувати увесь той жах, що безжально розрубав навпіл моє щасливе, налагоджене життя, розділив його на «до» та «після».
Ми прожили разом два роки, перш ніж я завагітніла. Не скажу, що Михась стрибав до стелі, дізнавшись про своє батьківство — ні, але він був справді радий, і ця його тиха радість, мов тепла вода, омивала мене зсередини. Він носився зі мною, неначе з писанкою, не даючи піднімати нічого, важчого за ложку, а з малюком говорив відтоді, як тест «Мабуть, дитинка» показав дві яскраві червоні смуги. Він включав йому класичну музику і ледь не раніше за мене почув, як забився наш малий. Він чомусь був певен, що у нас син. Я насміхалася з нього.
— Я тебе наскрізь бачу, Михасю. Ти хочеш влаштувати тут зразково-показове чоловіче царство. Але нічого не вийде. У нас буде дівчинка — викапана я.
— Ага, а ти хочеш, щоб за десять років я засів у кущах із рушницею, відганяючи її кавалерів?! Боронь Боже, так змарнувати своє життя!
— У мене ніколи не було стільки кавалерів, та ще й таких, котрих слід пострілами відганяти. Я для цього надто контрастна — розумієш, про що я?
Він розумів. Більшість чоловіків, виявивши, що моя ляльково-гламурна зовнішність не більше ніж солодка глазур на вельми перченій натурі, в паніці відступали, геть забувши про всі свої наміри. Михайлу, само собою, це було лише на користь, хоча, слід зауважити, все ж знаходилися сміливці, які сприймали мене як особистий виклик і прагнули взяти наді мною гору за будь-яку ціну. Пропозиції «покинути нарешті його (себто — Михася) і влаштувати своє життя належним чином» сипалися на мене, як із рогу достатку, однак мої відповіді на письмі позначалися б трьома крапками, а в ефірі — пронизливим писком. Абсолютна, безумовна відданість — хребет любові, і я дуже сподіваюся, що жодного разу не дала чоловікові приводу сумніватися в мені.
Я була вже на сьомому місяці, коли Михайла відправили у тижневе відрядження до Відня — вивчати досвід австрійських колег зі створення серіалів, об’єднаних головними героями, але із окремим, завершеним сюжетом на кожну серію. Лишати вагітну жінку саму навіть на сім днів йому не хотілося, та я, почувши, куди саме він їде, впала у просто-таки телячий захват.
— Ти ще сумніваєшся, Михасю?! Іншої можливості побачити Відень за чужий рахунок може й не бути! Перекажеш від мене вітання тамтешній опері і привези мені який-небудь кондитерський рецепт. І рецепт шніцелю. І пляшку вина. І запитай десь у кав’ярні, як вони готують каву зі збитими вершками! Скажеш, що у тебе жінка — письменниця, вони тобі зі співчуття усе меню рецептами спишуть. А тобі відомо, що пити каву з молоком віденців навчив Юрій Кульчицький, галичанин? І він же врятував місто під час облоги турків — це було, дай Бог пам’яті...
Він терпляче усміхався, слухаючи моє торохкотіння, — від хвилювання я ставала надзвичайно балакучою — і не мав жодної гадки, що наступного разу почує мій нормальний голос рівно за рік. За триста шістдесят п’ять глевких, чорних, схожих на просякнуте дьогтем тісто і надзвичайно довгих днів.
У тому, що трапилося зі мною, не було нічиєї вини. Мабуть, мені хоча б на крихту полегшало, якби я могла звинуватити когось, окрім Бога, та Він, вочевидь, не збирався полегшувати мені життя. Просто я стояла на узбіччі під світлофором, чекаючи зеленого світла, а у жіночки поруч зі мною стався інфаркт, вона заточилася, впала і, падаючи, штовхнула мене, а я не втрималась на ногах і опинилася на дорозі. Водій старенької «шкоди» зреагував миттєво, вдаривши по гальмах, і це, як потім сказали лікарі, врятувало мені життя. Але нашу донечку з поламаної, ледь не на шматки розібраної матері дістали вже мертвою через кесарів розтин. Це сталося на третій день Михайлового перебування в Австрії — йому подзвонила Катерина, і потім він розповідав мені, що довго не міг втямити через її ридання, що саме трапилося. Лікарі запевнили його, що в майбутньому я ще зможу мати дітей — за умови, якщо сама прийду до тями, а цього їм із Катрусею довелося чекати десять діб. Перше, що я спитала в Михайла, ледь розплющивши очі, було:
— Що з Катериною?
— Нічого, — здивовано відказав він. Змучений, неголений, у зім’ятому костюмі, він здався мені тоді — я так гостро це запам’ятала — найгарнішим чоловіком з усіх, кого я коли-небудь бачила. — Жде на вісточку про тебе. Я їй зараз подзвоню.
— Ні. Наша доня... Катруся... що з нею?
Вочевидь, він зовсім забув, що дівчинку ми вирішили назвати Катериною, а хлопчика — Олександром. На УЗО я принципово не питала про стать дитини, і те, що я знала, достеменно знала, хто у нас був, тоді налякало Михася. Схилившись наді мною, він узяв мене за руку, і пробурмотів, дивлячись на край білого лікарняного простирадла.
— Мені дуже шкода, Лі.
Я не скрикнула, не заплакала, тільки коротко кивнула і стулила повіки. Здавалося, що моє серце проштрикнули ножем і гострий біль заважає мені дихати. А ще за місяць Михайло привіз додому механічну ляльку на ім’я Аліна, яка рухалася, спала, намагалася їсти, і — мовчала. Що він тільки не робив, як не намагався розворушити мене — все було марно. Він водив мене в театри, вигулював у парках та скверах, наче песика, записав до басейну, щойно це дозволили лікарі, торбами тягав мені листи від співчуваючих читачів, запевняв, що залюбки зробить мене матір’ю-героїнею, аби я лиш одужала, намагався влаштувати якісь автограф-сесії та ознайомчі турне Україною — все, що завгодно, аби я хоч трохи відволіклась від свого горя — і все намарно. Я перетворилась на тінь самої себе. Я не хотіла жити, почуваючись так, ніби разом із донькою лікарі вийняли з мене й душу. Я бачила, що Михась теж страшенно сумує за донькою, але більше думає про мене. Я стала його дитиною, безпомічною, безпорадною, як немовля, і він доглядав за мною із приреченістю батька-одинака. Саме ця приреченість у колись яскравих, сяючих сірих очах і вивела мене з цього коматозного стану. Йому потрібна дружина, сказала я собі одного ранку, коли думки, огорнуті чорним маревом ліків та спогадів, раптом проясніли. Жінка, а не дитя. І тієї ж ночі, коли він заснув, я прийшла до нього в ліжко (ми спали окремо майже рік) і пробурмотіла крізь схлипування:
— Я люблю тебе, Михасю.
Він прокинувся і теж заплакав.
Життя поволі увійшло в свою колію. Я знову почала писати — мою першу після травми книгу «Обличчя втрати», видану під справжнім прізвищем, переклали на п’ятнадцять мов світу, і деякі лікарі радили прочитати її тим пацієнткам, що збиралися робити аборт. Михайло здолав лише сорок сторінок — далі здали нерви. Цей роман і досі залишається єдиним у моєму творчому доробку, котрий Михайло не дочитав до кінця. Він сказав, що добре усвідомлював, як сильно я страждала, втративши дитину, що бачив це на власні очі, а почавши читати книжку, він це відчув. Відчув, що це його висмоктує холодна п’явка втрати, залишаючи порожню шорстку оболонку, де болить навіть вакуум, а простий порух вій ріже серце на клапті. Далі я взялася за свої звичайні любовні історії, чоловік працював, як і раніше, робив кар’єру, дбав про мене, і все було б чудово, просто ідеально, якби не одна обставина.
- Предыдущая
- 10/43
- Следующая
