Бранці мороку - Шевченко Наталка - Страница 26

• Предыдущая
• 26/43
• Следующая

Тут я розревлася. Я плакала, збираючи речі, якщо так гучно можна назвати жбурляння у сумочку мобілки, ключів і грошей. Плакала, натягуючи на голову старий смугастий светр, — неначе він міг врятувати мене від холоду, що скував мої нутрощі. І просто-таки ридала, спускаючись униз сходами — не від болю у вилиці, не від того, що рот, наповнений кров’ю вперемішку зі слиною, усе кривився, та ніяк не міг прорватися потрібними словами, і навіть не через привида у ванній... Я плакала тому, що мусила лишити Михайла наодинці із тим дзеркальним монстром. Він майже повністю знищив мого чоловіка духовно. Що, як до мого повернення він зробить це й фізично? Тоді я ніколи собі не пробачу, що пішла, але й лишитися не можу. Господи, Святий Боже, якщо ти чуєш мене, вбережи його. Я схлипувала і повторювала це подумки, неначе закляття. Вбережи його, Боже правий, захисти. Іншої допомоги я не мала.

Я вже вийшла з дому і попленталася повз гараж, коли позаду рипнули двері. Я завмерла, не наважуючись озирнутися і боячись навіть сподіватися, що Михайло покличе мене. «Сам не знаю, що на мене найшло, Лі», — промовить він, і тоді ми поговоримо. Про все на світі і не під дахом того клятого будинку.

Але за моєю спиною була лише тиша. Не втримавшись, я рвучко обернулася. Чоловік завмер на порозі, грізний, як ведмідь-шатун, з нехорошим виразом обличчя і очима, в яких раптово промайнуло щось... щось від того Михайла, у якого я закохалася з першого погляду.

— Вирішив простежити за твоїм відбуттям, курво, — прохрипів він чужим голосом, та я ледве чула, що він говорить. Я дивилася на нього і мовчала.

— Машини від мене ти не дочекаєшся. Ну йди вже, — він кашлянув. — Забирайся геть!

Мені стало страшно. Так сильно мене не змогли налякати ані діти-примари, ані жінка у ванній, ані те, що Михайло вдарив мене. Кригою взялися усі жили, усі нерви, і, щоб не бачити, як в оболонці мого чоловіка живе і говорить щось чуже і вороже, я зімкнула повіки. На мить. Секунда слабкості — я заслужила на неї.

— Оце, — торкнувшись щелепи, мовила я, — не твоя робота. Це не ти зробив, Михасю, і мені це відомо. І що б ти зараз мені не сказав, як би не вчинив, ти мусиш знати — я повернуся за тобою. Ти дочекайся, гаразд? Я повернуся.

Частина третя Конфронтація

15. / Михайло / Сумніви

Сучка полишила будинок о десятій, і щойно її постать вийшла на дорогу і розчинилася між дерев, мені стало добре, як ніколи. Накотила радість від усвідомлення того, що тепер я зрештою сам, вільний і незалежний, і від надлишку почуттів аж по стелі схотілося бігати. От вона й отримала те, на що заслуговувала. Можна сказати, що я навіть повівся з нею по-джентльменськи, адже голос радив мені інші методи — куди гірші для неї. Та, сподіваюся, вона засвоїла урок. Хай краще не повертається — їй тут нічого робити. Але якщо все ж вирішить виконати свою обіцянку... що ж, тоді ніяких більше поступок з нашого боку.

З годину я вештався будинком, гадаючи, як краще відсвяткувати це звільнення, а потім побачив у кутку свою телескопічну вудку і вирішив — чом би й ні? Піду на озерце, посмикаю карасиків. Заразом і подумаю над подальшими планами, що ними поділився зі мною сивий чоловік. Орест.

І ось я сидів на березі, вмостившись на своєму розкладному стільці й не особливо уважно стежачи за коливаннями поплавця. Всередині царював абсолютний спокій — нарешті я міг ним насолодитися, не витрачаючи нервові клітини на ідіотку-дружину та її недолугі дії. Одна лише згадка про неї зараз викликала презирливу усмішку. Курва, егоїстка клята, вона ж ніколи не ставила себе на моє місце! Завжди тільки про себе й думає, а робить вигляд, що дбає про мене. Жалюгідне створіння... Уявити лише: хотіла запропонувати завести дитину, щоб скрасити мій вільний час. І яким, цікаво, чином це мало мені допомогти? Щодня трахати її до напівсмерті в очікуванні того, чого, скоріше за все, ніколи не буде? Що тут скажеш, геніальний план. Теж мені, знайшла бугая-запліднювача. Добре, що в мене є куди кращі пропозиції щодо того, як розпорядитися своїм часом. Зайвий раз переконуєшся, що чоловіка може зрозуміти лише інший чоловік.

Орест хотів, щоб я продовжив його справу. Він хотів, щоб я став його руками. І навіть дав мені спробувати — хай поки що лише уві сні. Мені сподобалося. Мушу визнати, я ще ніколи не відчував нічого подібного. Зробивши над собою зусилля, переступивши через страх, через відразу, через порожні сумніви й забобони, я знайшов під ними насолоду — та таку, що й не снилася цій дурепі з її ідіотською псевдоеротичною білизною та запозиченими з якогось дурного жіночого журналу рецептами. Це було задоволення найвищої проби. Відчуття, яке транслює руці ріжучий інструмент, що розпорює плоть, неможливо забути. Як і бризки, що лягають на кахель, як фарби на полотно, створюючи сповнений вищого змісту витвір природного мистецтва. Як і хрускіт дрібних кісток у пальцях, що його скоріше відчуваєш, ніж чуєш вухами. Орест мав рацію — варто лише позбутися обмежень. І дякуючи йому, я зробив перший крок до іншого, сповненого прихованого сенсу життя, яке не під силу зупинити навіть смерті. Він сам був живим доказом цього. Той імлистий, сутінковий світ дарував безсмертя сміливцям.

Ми з ним продовжимо. Він уже окреслив загальні риси того, що мені треба зробити. Байдикувати не доведеться. Треба буде навести лад у гаражі — там усе, що необхідно. Точніше, під ним. І ще купити деякі речі. Впораюся з цим, і з наступного тижня ми зможемо почати, вирішив я, зрозумівши, що відчуваю певне нетерпіння.

Все ж дарма ти відпустив сучку, майнула гадка. Не було б мороки. А тепер мусиш перейматися на випадок, якщо їй заманеться повернутися. От припреться знову сюди і перепсує все. Це саме те, що в неї виходить найкраще. Що будеш робити в такому разі?

Може, й так. Може, й не варто було її відпускати. Але нічого. Якщо уроку їй замало і вона знову сюди сунеться, я її заспокою. Раз і назавжди. Вона не зможе нічого зіпсувати. Вона...

...Про що ти думаєш, Михайле

Щось ледь чутне, неначе лопнула мильна булька. Я прислухався. Виявилося, цей тонесенький голос пролунав усередині моєї власної голови.

...Ти справді хочеш убити власну дружину? Як ти дійшов до такого

Я здивовано заморгав. Образи, що кілька секунд тому сповнювали мозок, раптом почали кришитися й повільно танути, наче крига від дотику теплої руки. Здається, я щось не те думав. Якісь божевільні речі. Щось про свою дружину...

Поплавець раптом смикнувся і рішуче потонув. Я інстинктивно рвонув вудлище на себе, та зусилля виявилося недостатнім — волосінь натяглася, як струна, кінець снасті вигнувся дугою, але гачок залишився під водою. Його рішуче й досить сильно тягло вниз; явно не якийсь там дрібний карась, але й точно не водорості — рука виразно відчула тріпотіння чогось живого. На мить усі думки зникли, звільнивши місце азарту. Я обережно потяг вудлище на себе, намагаючись не переломити його, і це «щось» піддалося й рушило до поверхні, майже не тріпочучи й не опираючись. Щукарик, чи що? Схоже на нього. Зараз, ще дві секунди, і побачимо...

За дві секунди я дійсно побачив. Над водою з’явилися почорнілі пальці чиєїсь руки, затиснуті в кулак — саме з нього стирчала волосінь, саме там ховався мій гачок. Витріщившись на це, я, виявляється, не перестав тягнути вудлище й зупинився лише тоді, коли витяг цю синюшну, блискучу від слизу руку по лікоть. Точніше, зупинився не я — мене зупинила вона, заклякши намертво. Я побачив, як напружилися в цей момент сухожилля на плямистому зап’ястку. А потім кулак розтиснувся. Очам відкрився гачок, що застряг точнісінько посередині долоні.

Я перелякано скрикнув і рвонув на себе вудку щосили. Гачок роздер сірувату шкіру долоні навпіл, вивільнився й, описавши величезне півколо, разом з поплавцем і грузилом гайнув у гілля берези над моєю головою. Та мені вже було не до риби. Я позадкував від води, побачивши, що рука повільно занурилася, а замість неї над поверхнею почала здійматися чиясь страшна безока голова — така ж сіра й укрита синіми плямами, з голим блискучим черепом замість скальпу й роззявленим ротом, з якого вихлюпувалася чорна мулиста вода. Ось з’явилися плечі, а потім тулуб; я зрозумів, що це жінка, коли побачив груди, схожі на два видалені шлунки. Її тіло ледве прикривали залишки якогось барвистого ганчір’я. По всьому було видно, що вона мертва, але, незважаючи на це, жінка цілеспрямовано плазувала просто на мене, разом із водою випльовуючи протяжливі булькаючі звуки. Цього не могло бути, але...

• Предыдущая
• 26/43
• Следующая