Бранці мороку - Шевченко Наталка - Страница 34

• Предыдущая
• 34/43
• Следующая

Мене повело вперед, і в поле зору потрапило невеличке ліжко, з тих, що бувають у шкільних медпунктах. Підлога під ним, а також частина стіни поруч теж вимазані бурим. А ще — медичний стіл-візок на коліщатках, його я побачила, непомітно для себе перетнувши поріг. І щось темне праворуч від мене. Я повернула голову, і в перші секунди ніяк не могла зрозуміти, що ж я бачу. Якась велика лялька в кутку, вдягнута в червоний джемперець і картату спідничку. Лялька сиділа, підтягнувши коліна до грудей, обхопивши їх руками й притуливши голову до стіни. От тільки кому спало на думку виготовити таку жахливу іграшку, схожу на маленьку мумію? І чому вона вдягнута точнісінько як дівчинка з мого сну?

І коли я все зрозуміла й відкрила рота, збираючись закричати, позаду промайнула якась швидка тінь. А потім на шию мені неначе опустили телеграфного стовпа, котрий віджбурнув мене у центр кімнати. Я вдруге за останню добу полетіла шкереберть і в результаті наштовхнулася спиною на той маленький стілець. Хребці аж хруснули, але стільчик не рушив з місця — схоже, його прикрутили до підлоги.

Від болю в спині зір розфокусувався, але впізнати постать, що вийшла з-за дверей, я змогла. Михайло. Він мерзенно посміювався, чого досі не робив ніколи в житті.

— А ось і ти, падлюко. Таки прилізла, як він і казав. Та ще й привела у мій будинок якусь курву... Ну то нічого. Ми на вас чекали. Спочатку вона, потім ти. Якщо добре втрамбувати, всі в одну яму влізете.

Я у розпачі застогнала. Як, звідки? Мабуть, ці питання виразно відбилися на моєму обличчі, бо розпливчаста постать розреготалася.

— Ну й дурна ж ти! Що, думала, я у місті? Я лише відігнав машину в ліс, дурепа ти! Невже ти гадала, що він про вас не дізнається?

От і все, Лі. Догралася. Зате тепер ти все знаєш.

— Нікуди не йди, сучко, — довірливо мовив Михайло й розвернувся до дверей. — Незабаром повернуся.

Не дай йому закрити двері! Заради Бога, не дай йому зачинити ці двері!

Але він зачинив, коли мені залишалося проповзти лише два метри; засув брязнув, і Михайлів притишений сміх почав віддалятися. Я залишилася у пастці, сама.

Ні, не сама. Зір швидко повертався до норми, і деталі приміщення проступали в усій красі. Тепер, лежачи на холодній бетонній долівці, я змогла роздивитися річ, яку досі не помічала. За дверима, у кутку, причаїлася скляна ємність, схожа на душову кабінку. І вона була майже повністю забита пошматованими рештками тіл, що плавали у каламутній жовтуватій рідині.

Дитячих тіл.

— ГОСПОДИ! — закричала я в розпачі, мій крик забився між стінами цього маленького замкнутого приміщення, як зачинений у клітці дикий звір. Усе стало на свої місця, нарешті я бачила повну картину. — Боже, зупини його, будь ласка, прошу, зупини його!

Це єдине, що я тепер могла вдіяти, — кататися по підлозі й молити Бога, бо більше не залишилося на кого сподіватися. Тані не впоратися з цим монстром самій. Ми обидві приречені. Та чи мав Бог бажання втручатися? Боюся, ці нещасні, покалічені тіла й були відповіддю.

Коли плач перетворився на судомні схлипи, я підповзла до дівчинки, чий дух приходив до мене учора вночі, закликаючи тікати, обережно обійняла її маленьке висохле тільце, притулила до себе й зашепотіла втішання — ці самі слова я б промовляла до своєї власної дитини, якби та, перечепившись, роздерла колінце, чи впала з гойдалки, або мучилася безсонням... Зараз вона й була моєю дитиною, яку мені не довелося народити.

Все буде добре. Скоро все минеться. Скоро все буде гаразд.

Один єдиний металевий звук розрізав раптом тишу, і я здригнулася. Мабуть, я задрімала, на хвильку чи більше... але тепер прокинулася і відразу збагнула, що це було. Засув, який відсунули. Невже Михайло вже впорався? Тільки не це! Господи, хай це буде не він! Хай це буде Таня, яка якимось дивом врятувалася!

Двері рипнули й прочинилися, сантиметрів на п’ять, не більше. І все. Ніхто не проходив усередину, та й жодного звуку більше не пролунало. Навряд чи Михайло знову став би гратися зі мною у схованки. Я поволі поклала легеньке тіло безіменної дівчинки на місце й обережно, навколішки поповзла до дверей. Щілину я бачила, але за нею була сама лише темрява, і тільки десь угорі виднівся далекий відблиск дня зовні. Але ж не могли двері відчинитися самі? Звісно, ні. Я простягла руку, збираючись розширити шпарину, подумки готуючи себе до того, що може там виявитися... але не встигла підготуватися до холодних слизьких синіх пальців, що раптом вхопили мій зап’ясток.

Я істерично зойкнула, намагаючись вирватись, але хватка була мертвою... в усіх сенсах. Смуга світла розширилася, лягаючи на блискуче обличчя безокої покійниці. Лице почало наближатися до мого, але страх несподівано минув. Я бачила, що її рот розтягується, але не хижо, а мученицьки, неначе силячись щось вимовити. А по шкірі руки, що її досі тримали пальці жінки, забігали мурашки. Щось виходило з цих пальців, щось невидиме, і вливалося просто у мене — я виразно відчувала це. І за мить, коли все тіло всередині неначе перетворилося на мурашник, у мозку спалахнуло і я побачила...

Аліна / Інтерлюдія

— Я хочу, щоб ти допомогла мені, сонечко, — кажу я доньці, обережно кладучи долоні на її худенькі плечі. Намагаюся вберегти голос від тремтіння, але мені це не вдається — Тоня дивиться на мене стривожено і навіть злякано. Я й сама стривожена і злякана. Але мушу це зробити.

— Я хочу на хвилинку зазирнути у татів гараж, — продовжую я якомога безтурботніше. — І хочу, щоб ти постояла біля дверей, поки я буду всередині. А якщо ти побачиш, що він повертається — гукай мене щосили. Зрозуміла, доню?

— Для чого ти хочеш зазирнути у татів гараж? — супить брови Тоня у щирому нерозумінні.

Сказати їй про свої підозри ? Про свої страхи ? Про те, що я знайшла маленьку й ретельно замасковану трубу вентиляції, що стирчала з-під землі між дерев, неподалік від гаража? Ні, для початку треба зробити те, що замислила. А далі все залежатиме від того, що я там знайду, та чи знайду взагалі що-небудь. Губитися у здогадках далі було вище моїх сил.

— Хочу зробити йому один подарунок, — вичавлюю посмішку я. — Сюрприз.

— А, як тоді, на Новий рік? — жвавішає Тоня, маючи на увазі ті безтурботні часи, коли я навіть і припустити не змогла б щось подібне. Серце стискається.

— Саме так, доню. Як тоді. І я хочу встигнути, поки його немає вдома, інакше це вже не буде сюрпризом. Домовилися? Допоможеш мені?

— Ага!

І ось ватяні ноги несуть мене до дверей гаража крізь дрібні краплі дощу. Пальці впиваються у ті два довгих ключі в кишені халата, неначе голодний собака в кістку. Ті самі дублікати, що я зробила потай від Ореста, коли ми востаннє виїздили у місто. Копії, які я зняла, скориставшись шматком пластиліну Тоні. Не найкращий вчинок для хорошої дружини, але мене це вже анітрохи не хвилює. Присоромлю себе потім, коли (якщо!) нічого там не виявлю.

Широкі фарбовані гаражні двері витріщаються на мене, як на якусь зайду. Ну так, адже я не їхній хазяїн. Усе моє господарство лишилося в будинку — прання, готування, прасування й замітання, а за цими дверима суто чоловіче царство. Та їх уявний зневажливий погляд теж не може мене зупинити.

Рука тягне ключі з кишені, але раптом зрадницьки тремтить і ті голосно дзенькають. Я знову наказую собі заспокоїтися. Озираюся на Тоню, котра стоїть за моєю спиною, гадаючи, що мама збирається зробити щось приємне для її тата. Ковтаю клубок у горлі і встромляю коротший ключ у щілину. Той входить до максимуму і клацає. Пальці повертають його на два оберти за годинниковою стрілкою. Замок відмикається, й двері на сантиметр насуваються на мене. Ось, перший етап подолано.

Разом із чорнотою неосвітлених нутрощів і запахами мастила й заліза виповзають чорні думки.

«На випадок, якщо ти знайдеш там те, чого боїшся, — десь тут він тримає і свою рушницю. Напевно, й патрони теж. Не забудь».

• Предыдущая
• 34/43
• Следующая