Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 1

• 1/97
• Следующая

Я почувалася так, наче опинилася в одному з тих жахливих нічних кошмарів, коли ти мчиш щодуху, біжиш, аж поки не перехопить подих, а насправді заледве пересуваєшся. Здавалося, що мої ноги, прокладаючи собі шлях крізь галасливий натовп, ступають дедалі повільніше, але стрілки на велетенському баштовому годиннику не сповільнюються. З якоюсь невблаганною байдужістю вони невпинно наближають нас до кінця – до кінця всього живого.

Але це був не сон, і на відміну від нічного кошмару, я бігла не для того, щоб зберегти своє життя, а задля порятунку чогось значно ціннішого. Сьогодні моє власне життя не мало для мене жодного значення.

Аліса сказала: дуже ймовірно, що ми обидві тут загинемо. Можливо, все було б інакше, якби вона не опинилася в лабетах яскравого сонячного проміння; тільки я здатна пересуватися цією ясною, залитою сонячним промінням площею.

Але я не могла бігти швидко.

Тому мене уже не турбувало, що ми оточені винятково небезпечними ворогами. Коли годинник почав вибивати дванадцяту, я відчула легку вібрацію під підошвами своїх млявих ніг. Я знала, що вже запізно, – мене навіть тішила думка, що десь неподалік якесь кровожерливе створіння чатує на мене. На саму тільки гадку про це я втрачала бажання жити.

Годинник пробив іще раз, і сонце з самого вершечка неба покотилося вниз.

На дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих відсотка я була впевнена в тому, що сплю.

Я була так цього певна, тому що, по-перше, стояла в яскравих променях сонця настільки чистих, що аж засліплювали очі, – а в моєму віднедавна рідному містечку Форкс, у Вашингтоні, такого ніколи не бувало; по-друге, я дивилася на свою бабусю Мері. Минуло уже шість років відтоді, як моя бабуся померла, саме це й підтверджувало мою теорію про сон.

Бабуся зовсім не змінилася: її обличчя залишилося таким, яким я його запам’ятала. Шкіра – м’яка й обвисла, вкрита тисячами малесеньких зморщок – майже зовсім не трималася кісток. Обличчя було схоже на висушений абрикос, увінчаний кучмою густого сивого волосся.

Наші роти – тільки її був поораний зморшками – водночас розтягнулися у здивованій напівпосмішці. Вочевидь, вона також не сподівалася побачити мене.

Я саме збиралася поставити їй запитання, у мене їх було багато. Що вона робить т у т, у моєму сні? Де вона була останні шість років? Чи все гаразд із дідусем, чи знайшли вони одне одного? Але вона розтулила рота воднораз зі мною, тож я дозволила їй заговорити першою. Вона також запнулася, ми обидві якось невпевнено усміхнулися.

«Белло?» – промовив моє ім’я чийсь голос. Це була не бабуся. Ми обидві повернулися, щоб роздивитися того, хто втрутився у нашу компанію. Але навіть не дивлячись, я могла сказати, хто це. Цей голос я б упізнала будь-де – впізнала й відповіла б, присягаю, уві сні чи наяву… чи на тому світі, байдуже де. За нього я б кинулася у вогонь або ж, менш драматично, за нього я була готова щодня долати холод, і вітер, і нескінченні зливи.

Едвард.

Я завжди хвилювалася, коли бачила його, – свідомо чи несвідомо, – і хоча була майже впевнена в тому, що сплю, коли перед нами постав Едвард в ореолі сонячного світла, я запанікувала.

Я розхвилювалася, тому що бабуся не знала, що я закохана у вурдалака, – ніхто не знав цього, – та чим можна було пояснити діамантовий відблиск його шкіри, що переливалася тисячами кольорів веселки, так наче її було зроблено з кришталю чи коштовного каміння?

Що ж, бабусю, ти, мабуть, помітила, що мій хлопець світиться. Та к завжди буває, коли він виходить на сонце. Ти не переймайся…

Що він тут робить? Він живе у Форксі, найдощовішому й найпохмурішому місці на світі, бо тільки тут він може виходити надвір удень, не боячись викрити давній секрет своєї сім’ї. А ось і він, граційно наближається до мене – на його янгольському обличчі сяє прегарна усмішка, наче ми на самоті.

В ту мить я пожалкувала, що не підпадаю під вплив його містичного таланту – читати думки інших людей так само чітко, наче їх вимовили вголос. Зазвичай я була вдячна, що він не може читати моїх думок, але зараз хотіла, щоб він почув мене, почув застереження, яке лунало в моїй голові.

Досі в паніці я повернулася до бабусі, та збагнула, що вже запізно. Вона звела на мене очі, її погляд був такий самий тривожний, як і мій.

Едвард усміхався так лагідно, що моє серце почало калатати, мов навіжене, і мало не вискочило з грудей, він пригорнув мене за плечі й обернувся до бабусі.

Вираз її обличчя здивував мене. Вона не була наляканою, а навпаки, дивилася на мене якось покірно, винувато, немов чекала догани. А ще вона стояла в дивній позі, якось незвично випроставши руку – вона відставила її і зігнула в лікті, немов обіймала когось, кого я не бачила. Когось невидимого…

Тільки згодом, уважно придивившись, я помітила велику позолочену раму, в якій і була моя бабуся. Нічого не розуміючи, я підняла вільну руку, яка не обіймала Едварда за пояс, і простягнула вперед, щоб торкнутися бабусі. Вона з точністю до деталі повторила цей рух, я немов побачила віддзеркалення. У тому місці, де наші пальці повинні були зустрітися, я не намацала нічого, окрім холодного скла…

Раптом мій сон перетворився на кошмар.

То була не бабуся.

То була я. Я у дзеркалі. Я – стара, зморшкувата і зів’яла.

Едвард стояв біля мене, у дзеркалі не було його відображення. Він був невимовно прекрасний і вічно сімнадцятилітній. Він торкнувся моєї змарнілої щоки своїми крижаними ідеальними вустами.

«З днем народження», – прошепотів він.

Здригнувшись, я прокинулася, мої очі розплющилися, і я жадібно ковтнула повітря. Тьмяне сірувате світло, таке звичне для похмурих ранків у цій місцевості, посіло місце яскравих сонячних променів із мого сну.

Це сон, запевнила я себе. Це тільки сон. Я глибоко вдихнула і, здається, трохи заспокоїлася, але раптом знову здригнулася. Задзвонив будильник, і маленький календар у куточку циферблата сповістив, що сьогодні тринадцяте вересня. Так, це всього-на-всього сон, але все-таки він певною мірою пророчий. Сьогодні мій день народження. Сьогодні мені офіційно виповнилося вісімнадцять років.

Ось уже кілька місяців я з тривогою очікувала й боялася цього дня.

Літо було просто ідеальне – найщасливіше літо в житті, найщасливіше літо у світі, хоча й найбільш дощове за всю історію півострова Олімпік. І весь цей час я відчувала, як ця жахлива дата причаїлась у засідці, чекаючи слушного моменту для стрибка.

Нарешті це трапилося. І було ще гірше, ніж я очікувала. Мені стало страшно – я старіла. Я відчувала, як день у день ставала старшою. А сьогодні мені виповнилося вісімнадцять.

А Едварду ніколи не виповниться вісімнадцяти.

Чистячи зуби, я майже здивовано дивилася на своє віддзеркалення – моє обличчя зовсім не змінилося. Я почала уважно вивчати себе, шукаючи на обличчі бодай найменших ознак зморщок. Я знайшла кілька на чолі, та варто було мені розслабитися, як вони одразу б зникли. Але я не могла. Брови здивовано вигнулися над тривожними карими очима.

Це був просто сон, знову запевнила я себе. Просто сон… Але також і найгірший із нічних кошмарів.

• 1/97
• Следующая