Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 20

• Предыдущая
• 20/97
• Следующая

– Я ж кажу тобі, – мовив жилавий мужчина з рудою борідкою, яка зовсім не личила до його темно-каштанового волосся, – що бачив гризлі недалеко від Єллоустоуна, та вони не були й наполовину такими страшними, як ця тварюка.

Його волосся було скуйовджене, одяг мав такий вигляд, наче його не міняли уже кілька днів. Щойно з гір.

– Дурниці. Чорні ведмеді не бувають такі великі. Може, гризлі, яких ти бачив, були ще малятами.

Другий чоловік був високий і стрункий, обличчя він мав смагляве й обвітрене.

– Серйозно, Белло, тільки-но ці двоє заберуться, я одразу ж зачиню крамницю, – пробурмотів Майк.

– Якщо ти хочеш, щоб я пішла… – я знизала плечима.

– …на цілих чотири фути[3] вищий за тебе, – наполягав бородань, поки я збирала речі. – Завбільшки з будинок і чорний як смола. Я збираюся розказати про нього місцевій поліції. Треба попередити людей – май на увазі, це не було високо в горах – це було лише за кілька миль від траси.

Смаглявий засміявся й закотив очі.

– Дозволь, я сам здогадаюся – ти ж у своєму репертуарі? Мабуть, не їв нормальної їжі й спав на землі з тиждень, правда?

– Гей, Майку, правда? – гукнув бородань, дивлячись на нас.

– Побачимося в понеділок, – пробурмотіла я.

– Так, сер, – відповів Майк, розвертаючись.

– Скажи, тут днями не попереджали про чорних ведмедів?

– Ні, сер. Але завжди краще триматися подалі та правильно зберігати їжу. До речі, ви вже бачили нові «антиведмежі» каністри? Вони важать усього два фунти…

Двері легенько ковзнули і випустили мене під дощ. Я зігнулася, накрившись курткою, й побігла до пікапа. Краплі дощу барабанили по машині незвично голосно, але скоро рев двигуна заглушив усі інші звуки.

Я не хотіла вертатися до порожнього дому Чарлі. Остання ніч була особливо болючою, а я не мала й найменшого бажання повертатися на місце своїх страждань. Хоча біль притупився так, що я змогла заснути, та він не зник. Як я й казала Джесиці після фільму, немає й найменшого сумніву в тому, що мені снитимуться кошмари.

Тепер мені постійно снилися кошмари, щоночі. Вірніше, не кошмари, а один і той самий кошмар. Я гадала, що за стільки місяців він мені набридне, що в мене виробиться імунітет. Але сон не перестає мене лякати і закінчується лише тоді, коли я з криком прокидаюся. Чарлі вже не приходить до мене, щоб переконатися: до кімнати не забрався злочинець абощо – тепер він уже звик.

Мій кошмар, мабуть, не налякає нікого іншого, крім мене. Ніхто не вискакує й не кричить: «Бу-у-у!» Немає ніяких зомбі, привидів чи психопатів. Насправді немає нічого. Просто нічого. Лише безкінечний лабіринт укритих мохом дерев, а навколо так тихо, що тиша тисне на барабанні перетинки. Темно, як похмурого дощового дня, – світла вистачає тільки на те, щоб побачити: немає на що дивитися. Я поспіхом мчу крізь темряву, не бачачи дороги; я щось шукаю, постійно шукаю, шукаю, час тягнеться повільно, і я стаю дедалі злішою, намагаюся рухатися швидше, хоча швидкість робить мене неповороткою… Тоді стається найголовніше – я відчуваю його наближення, але ніколи не можу збудитися раніше, ніж воно настає, – я не можу згадати, що я шукаю. І тоді я усвідомлюю, що немає чого шукати і воно ніколи не буде знайдене. Що тут ніколи не було нічого, крім пустоти, темного лісу, і для мене тут нічого немає… нічого, крім порожнечі…

Зазвичай в цьому місці я починала кричати.

Я не звертала уваги на те, куди їду, – просто каталася безлюдними мокрими дорогами, уникаючи шляху додому, – бо мені не було куди податися.

Якби я знову могла зануритися в стан заціпеніння, та я навіть не могла згадати, як мені вдавалося це раніше! Кошмар досі крутився в голові та змушував думати про те, що викликало би біль. Я не хотіла згадувати про ліс. Навіть тоді, коли я відганяла від себе його образ, то відчувала, як мої очі сповнюються сліз, а в грудях починає боліти так, наче торкаєшся свіжої рани. Я забрала одну руку з керма й обняла себе – щоб цей нестерпний біль не розірвав мене на шматки.

Все буде так, наче мене й не існувало, прозвучало в моїй голові, щоправда, не вистачало ідеальної чіткості моєї вчорашньої галюцинації. Це були просто слова, німі, як напис на папері. Просто слова, але вони роз’ятрили стару рану, і я щосили натиснула на гальма, знаючи, що не зможу кермувати в такому стані.

Я нахилилася вперед, притиснулася лицем до керма й спробувала дихати рівно.

Цікаво, скільки це триватиме. Можливо, одного дня, через кілька довгих років, – якщо біль притупиться до такої міри, що я зможу його терпіти, – я озирнусь назад на ті кілька коротких місяців, які назавжди залишаться найкращими в моєму житті. І якщо існує можливість того, що одного дня біль пом’якшиться настільки, що я зможу це зробити, я впевнена, що відчуватиму вдячність за той час, який він подарував мені. Більше, ніж я просила, більше, ніж я заслужила. Можливо, одного дня я зможу побачити все саме в такому світлі.

Але якщо ця рана ніколи не загоїться? Якщо криваві краї так і не стягнуться? Якщо завдана шкода постійна і невиправна?

Я намагалася тримати себе в руках.

Наче його й не існувало, думала я у відчаї. Яка дурна й нездійсненна обіцянка! Він міг вкрасти мої фотографії й повернути собі свої подарунки, але це не зробить навколишній світ таким, яким він був до нашої зустрічі. Матеріальні речі – це найменш значуще свідчення його існування. Я змінилася, щось усередині мене змінилося до невпізнання. Навіть моя зовнішність змінилася – обличчя стало блідим, за винятком темних кругів під очима, залишених нічними кошмарами. Мої очі були досить темні й виділялися на блідій шкірі, тож – якби я була вродливою – здалека можна було б подумати, що я вампір. Але я не була вродливою і радше схожа була на зомбі.

Наче його ніколи не існувало? Це ж божевілля. Це обіцянка, якої він не зміг би дотриматися, яку він порушив, щойно давши.

Я вдарилася головою об кермо, намагаючись заглушити сильніший біль.

Я почувалася дурненькою через те, що намагалася дотриматися своєї обіцянки. Який сенс додержуватися угоди, яку вже порушила друга сторона? Якщо я й була нерозсудливою і дурною – то кому до цього яке діло? Немає причин уникати безрозсудних учинків, немає причин не бути дурною.

Я гірко посміхнулася сама до себе, досі задихаючись. Нерозсудливість у Форксі – безнадійна перспектива.

Чорний гумор поглинув мою увагу й полегшив біль. Стало легше дихати, я змогла відкинутися на спинку крісла. Хоча надворі було холодно, моє чоло заливав піт.

Я зосередилася на безнадійному завданні – утриматися від мандрівок у власні спогади. Щоб зробити безрозсудний учинок у Форксі, потрібна неабияка фантазія – можливо, багатша за мою. Але мені хотілося знайти вихід… Мені б стало набагато легше, якби я більше не дотримувалася розірваного договору. Якби я також стала клятвопорушницею. Та як я зможу припинити виконувати свою частину угоди в цьому маленькому, цілком безпечному містечку? Звісно, Форкс не завжди був таким безпечним, але зараз здавалося, що він був таким завжди. Нудним і безпечним.

Я довго дивилася у лобову шибку, мої думки текли повільно – і здавалося, я нікуди не могла їх прогнати. Я заглушила двигун, який жалібно завив, пропрацювавши стільки часу марно, і вийшла під хлющу.

Холодний дощ промочив моє волосся і стік по щоках, як освіжаючі сльози. Це допомогло мені отямитися. Я витерла воду з очей і безпорадно роззирнулася.

За деякий час я збагнула, де я. Я припаркувала пікап посеред провулка Рассел Авеню. Я стояла перед будинком Чейні – моя машина блокувала їхню під’їзну доріжку, – а навпроти мешкали Маркси. Я знала, що мені слід прибрати звідси машину і їхати додому. Було неправильно тинятися без причини, розсіяно та бездумно, становлячи загрозу на вулицях Форкса. До того ж скоро мене обов’язково хтось помітить і розкаже все Чарлі.

Я глибоко вдихнула і хотіла їхати, але щось незрозуміле на подвір’ї Марксів привернуло мою увагу – це був просто великий шматок картону, зіпертий об їхню поштову скриньку; на ньому красувався напис, зроблений наспіх великими чорними літерами.

• Предыдущая
• 20/97
• Следующая