Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 39

• Предыдущая
• 39/97
• Следующая

Я була рада, що Чарлі поспішав. Він не чекав, коли я подзвоню Джесиці, тож мені не довелося розігрувати перед ним виставу. Я зібрала всі підручники з кухонного столу й запхнула їх у рюкзак; це було вже, здається, занадто, і якби Чарлі так не квапився на свою риболовлю, одразу б щось запідозрив.

Я була така зосереджена, вдаючи заклопотаність, що тільки коли він поїхав, збагнула: попереду на мене чекає ще один порожній, нічим не зайнятий день. Мені вистачило кількох хвилин, аби вирішити для себе, що сьогодні я вдома не залишуся. Я обміркувала всі можливі варіанти.

Я не збиралася телефонувати Джесиці. З того, що я бачила, виходило: вона остаточно перейшла на інший бік, так би мовити, долучилася до ворожої сторони.

Я могла поїхати в Ла-Пуш і взяти свій мотоцикл – непогана думка, є лише один незначний недолік: хто відвезе мене у відділення швидкої допомоги, якщо це знадобиться?

О… у моєму багажнику лежить наша з Джейком мапа та компас. Я була впевнена, що достатньо добре вмію ними користуватися, аби не заблукати. Можливо, мені вдасться пройти одразу дві лінії на карті, випередивши наш графік, якщо Джейкоб знову вшанує мене своєю компанією. Я одразу відкинула думку про те, що моє очікування може затягнутися на невизначений термін або цього може взагалі не статися.

Я відчула докори сумління, коли усвідомила, як почуватиметься Чарлі, коли дізнається про мою поїздку, але проігнорувала їх. Просто не можу сидіти вдома сьогодні.

За кілька хвилин я вже їхала по брудній бічній дорозі, яка, здавалося, вела в нікуди. Я відчинила вікна і намагалася гнати пікап якнайшвидше, щоб відчути пориви вітру на обличчі. Було хмарно, але майже сухо – дуже гарний день, як на Форкс.

Я набагато довше возилася з картою, ніж Джейкоб. Припаркувавшись на звичному місці, я витратила добрих п’ятнадцять хвилин, вивчаючи стрілку компаса і позначки на тепер уже потертій карті. І тільки двічі переконавшись, що рухаюся у правильному напрямку, я заглибилася в ліс.

Сьогодні у лісі вирувало життя, навіть найменші істоти тішилися сухою сонячною погодою. І хоча тут стояв страшний галас, навколо моєї голови кружляли комахи, у чагарниках шуршали миші – мене сповнював жах; усе це нагадувало один із моїх недавніх нічних кошмарів. Я знала, що все це через те, що я сама, що я сумую за Джейкобом, мені не вистачає його безтурботного насвистування й відлуння другої пари ніг, що чвалакають по мокрій землі.

Що далі я заглиблювалась у хащі, то дужче непокоїлася. Мені стало важко дихати – і не тому, що я втомилася, просто в грудях знову відкрилася болюча рана. Я обвила себе руками й спробувала викинути з голови думки про біль. Я ледь не розвернулася й не пішла геть, але не хотіла змарнувати вже згаяний час і зусилля.

Ритм моїх кроків поступово заглушив думки й притупив біль. Я пробиралася крізь зарості, дихання нарешті вирівнялося, і я зраділа, що не здалася. Тепер я впевненіше пробиралася крізь хащі, навіть почала рухатися швидше.

Я гадки не мала, чи правильно рухаюся. Мабуть, я здолала милі чотири, не роззираючись по боках. Несподівано навіть для самої себе я протиснулася між двома низенькими кленами, розсуваючи руками високу папороть, – й опинилася на знайомій галяві.

Так, це була вона. Я ні хвилини в цьому не сумнівалася. Мені ще не випадало нагоди бачити настільки симетричну поляну. Вона була ідеально кругла, наче хтось навмисне зробив цей круг, вирвавши дерева по колу, але не залишивши жодного сліду у високій зеленій траві. Зі сходу долинало тихе дзюрчання струмочка.

Без яскравого сонячного проміння галявинка була не така чудова, але все-таки гарна та спокійна. Польові квіти уже відцвіли, а земля була вкрита густою зеленою травою, яка від найменшого подиху вітру колихалася, немов морські хвилі.

Це було саме те місце… але тут не було того, що я так шукала.

Розчарування навалилося на мене одночасно з усвідомленням цього. Задихаючись, я опустилася навколішки там, де стояла, на краю галявини.

Не було сенсу рухатися далі. Ніщо мене тут не тримає. Ніщо, окрім спогадів, які я можу викликати в будь-який момент, якщо мені захочеться відчути страшний біль – біль, який паралізував мене зараз. Без нього це місце було таке, як і всі решта. Не знаю, що я очікувала тут відчути, але в цій галявинці не було нічого особливого, вона нічим не відрізнялася від інших. Вона була чимось схожа на мій кошмар. Мені аж у голові запаморочилося.

Принаймні я прийшла сама. Усвідомивши це, я відчула приплив удячності. Якби я прийшла сюди з Джейкобом… Я б нізащо не змогла приховати від нього, в яку безодню страждань я щойно впала. Як би змогла я йому пояснити, що моє серце рветься на шматки і мені хочеться скрутитися в клубок, щоб рана в грудях не розірвала мене навпіл? Як добре, що зараз мене ніхто не бачить!

Я не повинна нікому пояснювати, чому я так кваплюся покинути це місце. Джейкоб подумав би, що після таких довгих пошуків цієї проклятої галявини я захочу побути тут довше, ніж кілька секунд. Я намагалася віднайти в собі силу, щоб знову звестися на ноги й утекти геть. Тут зосереджено забагато болю, я не можу цього витримати – якщо я не зможу йти, то просто поповзу звідси.

Яке щастя, що я тут сама!

Сама. Я повторила слово з похмурим задоволенням, намагаючись звестися на ноги, незважаючи на біль. Саме в цей момент трохи на північ від мене, на відстані тридцяти кроків, із тіні дерев виринула якась фігура.

Мене затягнув бурхливий вир емоцій. Першим було здивування; я була досить далеко від протоптаної стежини, тому навряд чи це турист. Потім, коли мої очі зосередилися на нерухомій постаті, на перший погляд спокійній, але неприродно блідій, у моєму серці зажевріла надія. Я висмикнула паросток надії з корінням, борючись зі страшним болем. Мої очі продовжували роздивлятися обличчя під чорним густим волоссям – воно належало не тому єдиному, якого я так хотіла побачити. Тоді мене охопив страх; це було не те лице, за яким я так сумувала, але постать стояла достатньо близько, щоб я могла зрозуміти, що це не самотній турист.

Нарешті я його впізнала.

– Лоран! – вигукнула я з якоюсь дивною насолодою.

Це був абсурд. Мабуть, мені треба було заклякнути від страху.

Коли ми з ним уперше зустрілися, Лоран належав до клану Джеймса. Він не брав участі в полюванні – полюванні, в якому здобиччю була я, – просто злякався: мене захищав небезпечніший суперник. Якби не цей маленький нюанс, він негайно би мною поласував. Звісно, мабуть, він сильно змінився, адже подався на Аляску, де жив з іншою, цивілізованішою сім’єю, яка відмовилася пити людську кров з етичних міркувань. Інша сім’я, така сама як… та я не могла дозволити собі навіть подумки вимовити ім’я.

Так, страх зробив мене чутливішою, та все, що я відчувала зараз, – то було всепоглинаюче задоволення. Галявина знову перетворилася на магічне місце. Вона наповнилася радше чимось містичним, аніж таємничим, хоча зараз ця відмінність не мала ні якого значення. Ось зв’язок, якого я так шукала! Ось доказ, хоча й віддалений, та все-таки доказ, що десь у цьому світі поруч зі мною – існує він!

Неймовірно, але Лоран за цей час майже не змінився. Мабуть, це дурниця й надто вже по-людському – очікувати, що за рік він може змінитися. Та щось було не так… І я не могла сказати, що саме.

– Белло? – здивувався він; він здавався ще більш зачудованим, аніж я.

– Ти мене пам’ятаєш? – усміхнулася я. Відчувала якусь дивну радість від того, що моє ім’я запам’ятав вампір.

Він оскалився.

– Я й не думав, що зустріну тебе тут, – зовсім спантеличений, він рушив у мій бік.

– А що в цьому дивного? Адже я тут мешкаю… Я думала, ти подався на Аляску.

Він зупинився за десять кроків від мене, схиливши голову набік. Його обличчя було прегарне, я уже й не сподівалася побачити таке. Я уважно вивчила його риси й відчула полегшення. Поряд із ним я можу не прикидатися – він знає все, про що я нікому більше не розкажу.

– Ти права, – погодився він. – Я й справді подався на Аляску. Все одно я не очікував… Будинок Калленів порожній, і я подумав, що вони переїхали.

• Предыдущая
• 39/97
• Следующая