Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 4

• Предыдущая
• 4/97
• Следующая

Зрештою фільм таки захопив мене. За це слід було дякувати Едварду, який шепотів мені на вухо репліки Ромео – голос актора звучав якось невпевнено й грубо порівняно з переконливим і ніжним голосом Едварда. На його превелику радість, я таки заплакала, коли Джульєтта прокинулася й побачила, що молодий мертвий.

– Зізнаюся, зараз я трохи йому заздрю, – сказав Едвард, втираючи мої сльози пасмом волосся.

– Вона дуже вродлива. Він якось дивно фиркнув.

– Я заздрю йому не через дів чину, а через те, з якою легкістю він може накласти на себе руки, – пояснив він трохи роздратовано. – Вам, людям, зробити це так легко! Треба просто випити кілька капель рослинної отрути…

– Що? – запитала я, важко дихаючи.

– Якось я думав про самогубство, але з досвіду Карлайла знаю, що це непросто. Важко порахувати, скільки разів Карлайл пробував укоротити собі віку, перш ніж усвідомив, ким став… – його серйозний голос знову повеселішав. – Зараз він у чудовому здоров’ї. Я обернулася, щоб краще роздивитися Едвардове обличчя.

– Що ти таке говориш? – запитала я. – Про що це ти думав?

– Минулої весни, коли тебе… ледь не вбили… – він запнувся і глибоко вдихнув, намагаючись повернути голосу дратівливу манеру. – Звісно я старався зосередитися на тому, щоб знайти тебе живою, але щось у мені вже почало замислювати недобре. Але як я уже казав, мені зробити це не так легко, як людям.

За якусь мить у пам’яті зринули спогади про мою останню подорож до Фенікса, і голова пішла обертом. Я бачила все так ясно – палюче сонце, пашіючий розжарений бетон, і я у відчаї щодуху мчу на зустріч до вурдалака-садиста, який хоче замучити мене до смерті. Джеймс чекав на мене в дзеркальній кімнаті, тримаючи мою маму як заручницю, – принаймні так я думала. Я й не здогадувалася, що це пастка. Та к само, як Джеймс не здогадувався, що Едвард мчить мені на поміч. Едвард з’явився саме вчасно, але міг і не встигнути. Мимоволі мої пальці намацали серпик шраму на руці, який завжди був на кілька градусів холодніший, аніж інші ділянки тіла.

Я потрусила головою – так ніби хотіла позбутися поганих спогадів – і спробувала простежити хід Едвардових думок. У мене в животі аж похололо.

– Замислювати недобре? – повторила я.

– Я б не зміг жити без тебе, – він подивився на мене так, наче цей факт був очевидним. – Та я не знав, що мені робити, – Еммет і Джаспер ніколи б не допомогли мені в цьому… Тож я думав про те, щоб податися до Італії і розізлити Волтурі.

Я не могла сприйняти ці слова серйозно, але Едвардові сумні золоті очі дивилися в далечінь, немов споглядаючи останні хвилини свого життя. Я розізлилася.

– Що таке Волтурі? – вимогливо запитала я.

– Волтурі – це сім’я, – пояснив він, його погляд усе ще був спрямований в нікуди. – Дуже давня й могутня родина таких як ми. Мабуть, вони єдині, хто належить до знатного роду. Карлайл жив із ними кілька років ув Італії, поки не переїхав до Америки. Пам’ятаєш цю історію?

– Звісно, що пам’ятаю.

Я ніколи не забуду, як уперше прийшла до них додому, у велетенський білий будинок, захований глибоко в лісі, неподалік від річки. Я завжди пам’ятатиму кімнату, в якій Карлайл – батько Едварда – відвів цілу стіну під картини, що ілюструють його життя. Найяскравіше й найбільше полотно було з часів його життя в Італії. Звісно, я пам’ятала чотирьох спокійних мужчин, із витонченими неземними рисами облич, на високому балконі понад яскравим краєвидом. Хоча картині й було понад сотні років, Карлайл – світлоголовий янгол – зовсім не змінився. Я запам’ятала й трьох інших – давніх приятелів Карлайла. Едвард ніколи раніше не називав іменем Волтурі цю чудову трійцю: двох темночубих і одного сивого джентльмена. Він говорив про них Аро, Гай та Марк, нічні покровителі мистецтва…

– В будь-якому разі не варто дратувати Волтурі, – продовжив Едвард, перериваючи мої спогади. – Принаймні якщо не хочеш померти – чи що там відбувається з нами, – голос його був такий спокійний, що здавалося, йому було нудно.

Моя злість переросла в жах. Я схопила Едвардове мармурове обличчя в долоні й міцно стиснула.

– Ніколи, ніколи, ніколи і не думай про таке! – вигукнула я. – Що б зі мною не трапилося, я забороняю тобі щось учинити з собою!

– Я ніколи не піддам тебе небезпеці знову, тож це неактуальне питання.

– Піддаси мене небезпеці! Хіба ми не з’ясували, що всі ті нещасні випадки трапилися з моєї вини? – я дедалі сильніше лютувала. – Та як ти смієш навіть думати про таке?

Сама думка про загибель Едварда, навіть якщо я сама вже не житиму, завдавала мені невимовного болю.

– А що б ти робила, якби сталося навпаки? – запитав він.

– Це не одне й те саме. Здавалося, він не бачив відмінності. Він просто усміхнувся.

– А якби з тобою дійсно щось трапилося? – (Я аж зблідла на саму тільки думку про це). – Ти хотів би, щоб тоді я наклала на себе руки?

Його прекрасні риси скривилися від болю.

– Припустімо, що я зрозумів, до чого ти ведеш… трохи, – визнав він. – Але що я робитиму без тебе?

– Те, що робив до того, як з’явилася я й ускладнила тобі життя. Він зітхнув.

– Ти кажеш про це так спокійно.

– Так воно і є. Насправді в мені немає нічого особливого. Він хотів посперечатися, але, здається, передумав.

– Це неактуальне питання, – нагадав він.

Раптом Едвард випростався, відсунувши мене вбік – так, щоб ми не торкалися одне одного.

– Чарлі? – здогадалася я.

Едвард усміхнувся. За якусь мить я почула, як патрульна машина в’їхала на доріжку. Я потягнулася і взяла Едварда за руку. Гадаю, мій тато не матиме нічого проти.

Чарлі зайшов у хату, тримаючи в руках коробку з піцою.

– Здоровенькі були, діточки, – усміхнувся він до мене. – Мабуть, ви втомилися і хочете перепочити. Зголодніли?

– Звісно. Дякую, тату.

Чарлі ніколи не робив Едварду зауважень щодо постійної відсутності апетиту. Він звик до того, що Едвард часто відмовляється від вечері.

– Ви не заперечуєте, якщо я заберу Беллу сьогодні ввечері? – запитав Едвард, коли ми з Чарлі поїли.

Я звела на Чарлі сповнені надії очі. Можливо, він вважає, що дні народження треба святкувати вдома, з сім’єю – це був мій перший день народження з ним, перший відтоді, як Рене, моя мама, одружилася вдруге й переїхала до Флориди. То ж я не знала, чого очікувати.

– Не маю нічого проти – сьогодні ввечері «Маринерс» грають проти «Сокс», – пояснив Чарлі, і моя остання надія вмерла. – Тож я сам дам собі раду.

З цими словами він узяв камеру, придбану мені в подарунок на пораду Рене (адже мені знадобляться фотографії, щоб заповнити новий альбом), і кинув у мій бік.

Він не врахував однієї маленької деталі – я завжди мала проб леми з координацією. Камера висковзнула з кінчиків моїх пальців і полетіла долі. Едвард підхопив її, перш ніж вона розбилася об лінолеум.

– Хороша реакція, – підмітив Чарлі. – Схоже на те, що сьогодні ввечері в Калленів буде весело. Ти повинна зробити кілька знімків, Белло. Ти ж знаєш свою матір – вона захоче подивитися на знімки швидше, аніж ти встигнеш їх зробити.

– Чудова ідея, Чарлі, – сказав Едвард, простягаючи мені камеру. Я повернулася до Едварда і зробила перший знімок.

– Працює.

– От і добре. До речі, передай Алісі привіт від мене. Щось вона давненько не заходила, – один кутик татового рота ледь помітно вигнувся.

– Всього-на-всього три дні, тату, – нагадала я. Чарлі просто обожнював Алісу. Він прив’язався до неї минулої весни, коли вона допомагала мені одужувати. Чарлі був безмежно вдячний за те, що вона позбавила його від кошмару: його майже доросла дочка не могла прийняти душ без сторонньої допомоги. – Гаразд, передам.

– От і чудово. Що ж, діточки, гарно вам розважитися, – він ясно дав зрозуміти, що не має нічого проти. Чарлі не терпілося якнайшвидше дістатися вітальні й телевізора.

Едвард усміхнувся, святкуючи перемогу, і, взявши мене за руку, потягнув геть із кухні.

• Предыдущая
• 4/97
• Следующая