Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 43

• Предыдущая
• 43/97
• Следующая

Джейк навіть і не думав відмовлятися від мене, усвідомила я в пориві натхнення.

Я зупинилася біля дому, але не заглушила двигуна. Що мені робити? Я все добре обміркувала.

Якщо я вирушу на пошуки Джейкоба, то існує ризик, що Вікторія й Лоран нападуть на нас обох.

А якщо не поїду, то Сем іще більше залякає Джейка і втягне в свою огидну банду. Якщо я не почну діяти зараз-таки, то потім може бути запізно.

Проминув цілий тиждень, а вурдалаки так і не з’являлися. Сім днів – більш ніж достатньо, щоб вони вернулися по мене; виходить, не так я вже їм і потрібна. Крім того, малоймовірно, що вони прийдуть по мене вдень. Шанс, що вони рушать за мною в Ла-Пуш, набагато менший, ніж шанс відвоювати Джейкоба у Сема.

Найнебезпечніше місце – пустельна лісиста дорога. Це не просто поїздка з метою дізнатися, що діється. Я вже й так знаю, що діється. Це радше рятувальна операція. Я збиралася поговорити з Джейкобом – якщо знадобиться, викрасти його. Якось я бачила передачу про те, як промивають мозок. Після цього людям потрібен спеціальний курс лікування.

Я вирішила, що спершу краще подзвонити Чарлі. Можливо, для того, щоб з’ясувати, що діється в Ла-Пуші, варто залучити поліцію. Я щодуху помчала в дім.

Чарлі сам підняв трубку у відділку поліції.

– Шеф поліції Свон.

– Тату, це Белла.

– Щось трапилося?

Зараз невдалий час дорікати йому через постійну звичку припускати найгірше. Мій голос тремтів.

– Я хвилююся за Джейкоба.

– Чому? – запитав він, здивований, що я завела розмову на таку несподівану тему.

– Гадаю… Гадаю, що в резервації діється щось дивне. Джейкоб розповідав, що з хлопцями його віку трапляються якісь дивні речі. Тепер із ним також діється щось незрозуміле, я за нього боюсь.

– Що саме діється? – Чарлі заговорив своїм звичним професійним тоном. Це добре, значить, він сприймає мене серйозно.

– Спочатку він був наляканий, потім почав уникати мене, а зараз… боюся, що він вступив у це дивне угрупування, банду Сема.

– Сема Юлі? – перепитав Чарлі здивовано.

– Так. Коли Чарлі відповідав, голос його був набагато спокійніший.

– Гадаю, ти помиляєшся, Білко. Сем Юлі – просто велика дитина. Ну, тепер він уже мужчина. Хороший син. Ти, мабуть, чула, як Біллі говорив про нього. Сем творить справжні дива з підлітками в резервації. Він єдиний, хто… – Чарлі запнувся на півслові, і я подумала, що він хоче згадати про ту ніч, коли я загубилася в лісі. Я швидко продовжила.

– Тату, все зовсім не так. Джейкоб його боявся.

– Ти говорила про це з Біллі? – тепер він намагався заспокоїти мене. Він перестав сприймати мене серйозно, щойно мова зайшла про Сема.

– Біллі це не цікавить.

– Белло, я впевнений, що все гаразд. Джейкоб іще дитина; мабуть, він просто тиняється десь без діла. Я переконаний, що з ним усе гаразд. Зрештою, він не може проводити весь час із тобою.

– Справа не в мені, – наполягала я, але битва вже була програна.

– Не думаю, що тобі варто хвилюватися через це. Нехай Біллі сам потурбується про Джейкоба.

– Чарлі… – мовила я жалібно.

– Білко, у мене багато роботи. Два туристи зникли зі стежини неподалік від озера, – в його голосі була тривога. – Ця проблема з вовками виходить із-під контролю.

На якусь мить я завмерла, звістка здивувала мене. Вовки не могли вижити у поєдинку з Лораном…

– Ти впевнений, що це вовки? – запитала я.

– Боюсь, що так, люба. Там було… – він вагався. – Там були знову сліди і… цього разу трохи крові.

– Ох!

Тоді виходить, що до сутички не дійшло. Мабуть, Лоран просто втік від вовків, але чому? Те, що я бачила на галявині, здавалося все більш чудернацьким і недоступним моєму розумінню.

– Слухай, мені й справді треба йти. Не хвилюйся за Джейка, Белло. Я впевнений, що нічого не трапилося.

– Гаразд, – сказала я різко. Слова Чарлі нагадали мені про важливішу справу. – Бувай.

Я повісила трубку.

Я дивилася на телефон добру хвилину. Якого чорта! – вирішила я.

Біллі відповів після другого гудка.

– Алло?

– Добридень, Біллі, – гаркнула я. Надалі я намагалася, щоб мій голос звучав дружніше. – Можна мені поговорити з Джейкобом, будь ласка?

– Джейка немає вдома. Яка несподіванка!

– А ви знаєте, де він?

– Поїхав кудись зі своїми друзями, – відповів мені Біллі обережно.

– Ах так? Із кимсь, кого я знаю? Може, з Квілом? – в моєму тоні відчувався прихований підтекст.

– Ні, – сказав Біллі повільно. – Не думаю, що сьогодні він із Квілом.

Я подумала, що краще не вимовляти ім’я Сема.

– З Ембрі? – запитала я. Здається, Біллі повеселішав і відповів:

– Так, він з Ембрі. Для мене цього було достатньо. Ембрі був одним із банди.

– Що ж, передайте, щоб він подзвонив мені, коли повернеться, гаразд?

– Звісно. Без проблем, – зі слухавки одразу долинули гудки.

– До зустрічі, Біллі, – пробурмотіла я сама до себе. Я поїхала в Ла-Пуш і приготувалася чекати. Якщо знадобиться, то просиджу тут цілу ніч. Я не піду до школи. Колись же хлопець повинен вернутися додому, а коли це станеться, то він буде просто змушений погомоніти зі мною.

Роздуми про страшну поїздку поглинули всю мою увагу, і я й не помітила, як дісталася місця призначення. Я й не зауважила, як ліс почав рідшати, і я угледіла перші маленькі будиночки резервації.

Раптом я помітила високого хлопця в бейсбольній кепці, який ішов потойбіч дороги.

На якусь мить у мене аж подих перехопило – невже мені так пощастило і я натрапила на Джейкоба, навіть не почавши пошуків? Але цей хлопець був набагато крупніший, і волосся під кепкою було коротко стрижене. Навіть подивившись на нього ззаду, я могла з упевненістю сказати, що це Квіл, хоча він сильно виріс відтоді, як я бачила його востаннє. Що діється з цими квілеутами? Може, їх годують експериментальними гормонами росту?

Я виїхала на зустрічну смугу й зупинилася біля хлопця. Почувши рявкіт мого двигуна, він підвів погляд.

Вираз Квілового обличчя радше налякав мене, ніж здивував. Його лице було задумливе й похмуре, чоло зморщилося від тривоги.

– О, привіт, Белло, – привітався він досить в’яло.

– Привіт, Квіле… З тобою все гаразд? Він подивився на мене й насупився.

– Все нормально.

– Підвезти тебе? – запропонувала я.

– Гадаю, що так, – пробурмотів він. Обійшов пікап спереду, відчинив пасажирські дверцята й заліз усередину.

– Куди?

– Мій дім розташований на півночі, за крамницею, – сказав він.

– Ти бачив сьогодні Джейкоба? – це запитання вихопилося з моїх уст, тільки-но він замовк. Я поглянула на Квіла з надією, чекаючи на відповідь. Якусь мить він дивився у вікно, і тільки потім заговорив.

– Здалеку, – сказав він нарешті.

– Здалеку? – перепитала я.

– Я намагався простежити за ними – він був з Ембрі, – говорив Квіл тихо. Через гучне завивання двигуна чути було погано. Я присунулася ближче. – Я знаю, що вони мене бачили. Але розвернулися та зникли в густих заростях. Гадаю, вони були не самі – думаю, що там був Сем зі своєю бандою.

Я блукав лісом цілу годину й гукав їх. Оце щойно вибрався з лісу, саме тоді, коли ти мене підібрала…

– Значить, Сем таки добрався до нього, – мої слова прозвучали глухо, адже я міцно зціпила зуби.

Квіл здивовано витріщився на мене.

– То ти все знаєш? Я кивнула.

– Джейк розповів мені… раніше.

– Раніше, – повторив Квіл і зітхнув.

– Джейкобу зараз так само погано, як і всім іншим?

– Він без Сема ні на крок, – Квіл повернув голову та сплюнув через відчинене вікно.

– А до цього – чи уникав він вас? Чи був він засмучений? Квіл говорив тихо та трохи різкувато:

– Не так довго, як інші. Може, один день. А тоді Сем швиденько взявся до нього.

– Як гадаєш, що це може бути? Наркотики чи щось інше?

– Не думаю, щоб Джейкоб чи Ембрі могли в таке вплутатися… та хто їх знає? Що ще це може бути? І чому ніхто зі старших не хвилюється? – він похитав головою, в очах з’явився страх. – Джейкоб не хотів вступати в цю… секту. Не розумію, що могло змінити його думку? – Квіл подивився на мене, його обличчя перекосилося від переляку. – Я не хочу бути наступним.

• Предыдущая
• 43/97
• Следующая