Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 48

• Предыдущая
• 48/97
• Следующая

– Про мою таємницю! Тобі це під силу – ти знаєш правильну відповідь!

Я двічі кліпнула, намагаючись прояснити свій розум. Я так утомилася! Все, про що говорив Джейк, – якась нісенітниця.

Він подивився на збентежений вираз мого обличчя, і його лице знову напружилося.

– Зажди, дай-но я поміркую, може, я зможу дати тобі якусь підказку, – сказав він. Незалежно від того, що він збирався зробити, це було так важко для нього, що він аж почав задихатися.

– Підказку? – запитала я, намагаючись тримати себе в руках. Очі злипалися, і я насилу тримала їх розплющеними.

– Так, – підтвердив він, глибоко дихаючи. – Таку собі підмогу.

Він узяв моє обличчя своїми величезними, занадто теплими долонями та притягнув до себе. Він дивився мені в очі, коли шепотів, немов намагався повідомити ще щось, окрім слів, які він вимовляв уголос.

– Пам’ятаєш той перший день, коли ми зустрілися на узбережжі в Ла-Пуші?

– Звісно, що пам’ятаю.

– Розкажи мені, що ти пам’ятаєш.

Я глибоко вдихнула та спробувала зосередитися.

– Ти запитав щось про мою машину… Він кивнув, підганяючи мене.

– Ми говорили про твій «реббіт»…

– Продовжуй.

– Ми гуляли по пляжу…

Мої щоки ставали теплішими під його долонями, поки я згадувала все, але він цього не помічав – настільки гарячою була його шкіра. Тоді на узбережжі я запросила його прогулятися зі мною, трохи недоречно, але успішно фліртуючи, намагаючись витягнути з нього потрібну мені інформацію.

Джейк гарячково кивав, чекаючи, що я продовжуватиму.

Я говорила дуже тихо.

– Ти розповідав мені страшні історії… квілеутські легенди. Він заплющив очі та знову їх розплющив.

– Так, – слово було напружене, палке, так наче він перебував на межі чогось життєво важливого. Він говорив повільно, вимовляючи кожне слово дуже виразно. – Ти пам’ятаєш, про що я розказував?

Навіть у суцільній темряві він повинен був побачити, як змінився колір мого обличчя. Хіба таке можна забути? Не усвідомлюючи цього, Джейкоб розповів мені того дня все, що мені потрібно було знати: що Едвард – вампір.

Джейк подивився на мене проникливими очима.

– Добре поміркуй, – сказав він мені.

– Так, я пам’ятаю, – зітхнула я.

Він глибоко вдихнув, переборюючи себе.

– Ти пам’ятаєш усі леген… – він не зміг завершити запитання. Його рот залишився розтуленим, наче щось застряло йому в горлі.

– Чи пам’ятаю я всі легенди? – перепитала я.

Він мовчки кивнув.

Голова йшла обертом. Тільки одна історія справді мала значення. Я знаю, що спочатку він розповідав інші легенди, але я не могла згадати неважливу прелюдію. Особливо тепер, коли мій мозок був такий виснажений. Я похитала головою.

Джейкоб застогнав і зіскочив із ліжка. Він притис кулаки до чола й засопів швидко та сердито.

– Ти все знаєш, ти все знаєш, – бурмотів він сам до себе.

– Джейку? Джейку, будь ласка, я така втомлена. Зараз я ні на що не здатна. Може, вранці…

Він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися, і кивнув.

– Можливо, ти згадаєш. Я розумію, чому ти пам’ятаєш тільки одну історію, – додав він саркастичним, гірким тоном. Тоді знову плюхнувся на матрац біля мене. – Можна поставити тобі одне запитання? – докинув він досі саркастично. – Я просто вмираю з цікавості.

– Питання стосовно чого? – мовила я втомлено.

– Стосовно легенди про вурдалаків, яку я тобі розказав. Я витріщилася на нього наляканими очима, не в змозі відповісти. Він заговорив сам.

– Ти й справді нічого не знала? – поцікавився він хрипким голосом. – Невже я перший сказав тобі, хто він насправді?

Звідки Джейкобу це відомо? Чому він повірив, чому саме зараз? Я міцно зціпила зуби. Я подивилася на нього, у мене й на гадці не було щось відповідати. Він це зрозумів.

– Бачиш, що я маю на увазі, коли говорю про відданість? – пробурмотів він, голос його охрип ще сильніше. – Для мене це так само, тільки ще гірше. Ти навіть не можеш уявити, наскільки я повинен стримувати себе…

Мені це не сподобалося – не сподобалося, як Джейк заплющив очі, наче йому було боляче, коли сказав, що повинен стримувати себе. Мені це більш ніж не сподобалося – я зрозуміла, що згоряю від ненависті до всього, що завдає йому болю. Ненавиджу!

Обличчя Сема постало перед моїми очима.

Я все робила добровільно. Захищала таємницю Калленів, бо кохала одного з них – нерозділеною, проте щирою любов’ю. Для Джейкоба, здається, все було зовсім не так.

– Чи існує якийсь спосіб тебе звільнити? – прошепотіла я, торкнувшись його коротенького жорсткого волосся на потилиці.

Його руки почали тремтіти, але він не розплющив очей.

– Ні. Це на все життя. Пожиттєвий вирок, – він гірко засміявся. – А може, й довше.

– Ні, Джейку, – застогнала я. – А що як ми звідси втечемо? Тільки ти і я. Що як ми покинемо наші домівки, покинемо Сема?

– Від цього не можна втекти, Белло, – прошепотів він. – Хоча я б утік із тобою, якби міг, – його плечі також почали тремтіти. Він глибоко вдихнув. – Послухай, мені час іти.

– Чому?

– По-перше, ти маєш такий вигляд, наче от-от зомлієш. Тобі слід відпочити – мені ж треба, щоб ти розгадала мою загадку. Ти сама з’ясуєш усе, ти мусиш.

– А ще чому? Він насупився.

– Я втік – бо не повинен зустрічатися з тобою. Мої, мабуть, не можуть зрозуміти, де я, – його рот скривився. – Гадаю, мені доведеться про все їм розповісти.

– Тобі не слід нічого їм розповідати, – прошипіла я.

– Все одно я розкажу. В мені спалахнув гнів.

– Я їх ненавиджу!

Джейкоб подивився на мене широко розплющеними від здивування очима.

– Ні, Белло. Не треба їх ненавидіти. Це не провина Сема чи ще когось. Я ж казав – справа в мені. Власне… Сем – дуже класний. Джаред і Пол також чудові, хоча Пол трохи своєрідний… А Ембрі завжди був моїм другом. Тут нічого не змінилося – це єдина річ, яка не змінилася. Мені й справді соромно, що я думав про Сема так погано…

Сем класний? Я дивилася на Джейка з недовірою, але якщо він так хоче, то нехай так і буде.

– Тоді чому тобі не можна бачитися зі мною? – запитала я.

– Бо це не зовсім безпечно, – пробурмотів він, потупившись у підлогу.

Його слова страшенно мене налякали. Йому не може бути відомо ще й це? Ніхто не знає цього, окрім мене. Але він має рацію – зараз середина ночі, ідеальний час для полювання. Джейкоб не повинен бути тут. Якщо хтось прийде по мене, то я маю бути сама.

– Якби я думав, що це дуже… дуже небезпечно, – прошепотів він, – я б не прийшов. Але Белло, – він знову подивився на мене, – я пообіцяв тобі. Я й гадки не мав, що виконати цю обіцянку буде так важко, але це не означає, що я її не виконаю.

Він помітив, що я нічого не розумію.

– Після того дурного фільму, – нагадав він. – Я пообіцяв, що ніколи не завдам тобі болю… Сьогодні я не дотримав слова, правда?

– Я знаю, що ти зовсім не хотів так чинити, Джейку. Все нормально.

– Дякую, Белло, – він потис мені руку. – Я зроблю все від мене залежне, щоб бути біля тебе, як я й обіцяв, – він несподівано усміхнувся. Ця посмішка була не моя, але й не Семова, а якесь дивне поєднання їх обох. – Але ти й справді вельми допоможеш мені, якщо сама все втямиш, Белло. Постарайся, прошу тебе.

Я скорчила гримаску.

– Я спробую.

– А я спробую знову навідатися до тебе якнайшвидше, – зітхнув він. – А хлопці спробують відговорити мене.

– Не слухай їх.

– Спробую, – він похитав головою, наче сумнівався, що йому це вдасться. – Тільки-но все збагнеш, прийди і скажи мені сама… – (раптом із ним щось трапилося, його руки почали тремтіти), – якщо… якщо захочеш.

– Чому б я не схотіла тебе бачити?

Його обличчя стало злим і незворушним, зовсім таким, як обличчя Сема.

– О, я можу тільки здогадуватися, – сказав він хрипким голосом. – Слухай, мені й справді час іти. Можеш зробити мені послугу?

Я мовчки кивнула, злякавшись переміни, яка настала в ньому.

• Предыдущая
• 48/97
• Следующая