Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 77

• Предыдущая
• 77/97
• Следующая

– Не можу повірити, що все сталося так швидко. Я нічого не відчув… а вони молодці! – міркував він, знову заплющивши очі й притулившись губами до мого волосся. Голос його був схожий на мед чи оксамит. – «Смерть випила твого дихaння мед, та не змогла твоєї вроди взяти» [16], – пробурмотів він, і я впізнала репліку Ромео в могилі. Годинник пробив востаннє. – Ти пахнеш точно так само, як завжди, – вів далі він. – Можливо, це і є пекло. Мені байдуже. Я приймаю його таким.

– Я не мертва, – перебила я його. – Так само, як і ти! Будь ласка, Едварде, нам треба рухатися. Вони вже близько!

Я вертілася в його руках, і його брови збентежено злетіли вгору.

– Що відбувається? – запитав він чемно.

– Ми не мертві – поки що! Але ми повинні звідси вибратися, поки Волтурі…

На його обличчі почало з’являтися розуміння. Перш ніж я закінчила говорити, він несподівано різко відтягнув мене від краю тіні й, не докладаючи значних зусиль, притис спиною до стіни, загородивши собою увесь провулок. Він широко розкинув руки, приготувавшись мене захищати.

Я зазирнула під його руку й побачила, як дві темні фігури відділилися від натовпу.

– Мої вітання, джентльмени, – голос Едварда був спокійний і приємний. – Не думаю, що потребуватиму ваших послуг сьогодні. Однак я був би дуже вдячний, якби ви передали слова подяки своїм хазяям.

– Може, продовжимо нашу розмову в більш годящому місці? – загрозливо прошепотів ніжний голос.

– Не думаю, що це необхідно, – мовив Едвард, цього разу трохи різкіше. – Я знаю ваші інструкції, Феліксе. Я не порушив ніяких правил.

– Фелікс просто хотів указати вам на небезпечну близькість до сонця, – сказала лагідним голосом друга постать. Вони обоє були одягнені в димчато-сірі накидки, які сягали до землі й роздувалися на вітрі. – Дозвольте провести вас у надійніше місце.

– Я йтиму за вами, – сказав Едвард сухо. – Белло, чому б тобі не повернутися на площу, на фестиваль?

– Ні, вона піде з нами, – сказала перша тінь пошепки, дивлячись на мене дивним поглядом.

– Не думаю, що це гарна ідея, – вдавана ввічливість кудись зникла. Тепер голос Едварда був сухий і холодний. Він ледь помітно нахилився вперед, і я зрозуміла, що він приготувався до бою.

– Ні, – вичавила я з себе.

– Чш-ш-ш, – пробурмотів він тільки для мене.

– Феліксе, – застерегла друга, розумніша тінь. – Не тут, – і тоді повернулася до Едварда: – Аро просто хоче знову поговорити з вами, якщо ви зрештою вирішили не користуватися нашими послугами.

– Звичайно, – погодився Едвард. – Але звільнімо від цього дівчину.

– Боюся, що це неможливо, – сказала ввічлива тінь, немов вибачаючись. – Ми повинні виконувати накази.

– Тоді я боюся, що не зможу прийняти запрошення Аро, Деметрі.

– Чудово, – промуркотів Фелікс. Мої очі уже звиклися з темрявою, і я побачила, що Фелікс був дуже великий, високий і широкий у плечах. Його кремезність нагадала мені Еммета.

– Аро буде розчарований, – зітхнув Деметрі.

– Я впевнений, що він це переживе, – відповів Едвард.

Фелікс і Деметрі підкралися ближче до провулка, наближаючись до Едварда з обох боків. Вони хотіли змусити його відійти вглиб провулка, щоб уникнути випадкових свідків. Жодний сонячний промінчик не пробрався б до їхньої шкіри – так щільно вони були закутані у свої сірі плащі.

Едвард не зрушив із місця. Він приготувався загинути, захищаючи мене.

Раптом голова Едварда повернулася в напрямку темного звивистого провулка, Деметрі та Фелікс зробили те саме. Вони почули чи то звук, чи то рух, занадто тихий для моїх відчуттів.

– Поводьмося належним чином, – запропонував мелодійний голос. – Серед нас леді.

Аліса наблизилася до Едварда, стала у невимушену позу. В її рухах не було й натяку на напруженість. Вона здавалася такою маленькою, такою тендітною! Її маленькі ручки розмахували, немов у дитини.

Деметрі та Фелікс виструнчилися, їхні плащі роздувалися від поривів вітру, що здіймалися в провулку. Обличчя Фелікса скривилося. Мабуть, вони не дуже любили такі несподіванки.

– Ми не самі, – нагадала вона їм.

Деметрі озирнувся. За кілька ярдів від нас на площі стовбичило невелике сімейство з дівчатками у червоних сукнях і спостерігало за нами. Мати швидко говорила щось своєму чоловікові, не зводячи з нас очей. Коли Деметрі подивився на неї, вона відвела погляд. Батько ступив кілька кроків у напрямку площі й постукав по плечу одного з чоловіків у червоних спортивних куртках.

Деметрі похитав головою.

– Будь ласка, Едварде, давайте будемо розсудливими, – мовив він.

– Давайте, – погодився Едвард. – І тепер ми спокійно звідси підемо.

Деметрі розчаровано зітхнув.

– Принаймні давайте обговоримо все конфіденційно, без свідків.

Шість чоловіків у червоному приєдналися до невеличкого сімейства і схвильовано спостерігали за нами. Я була впевнена, що Едвардова захисна позиція переді мною викликала в них тривогу. Я хотіла їм крикнути, щоб вони втікали.

Стиснувши зуби, Едвард виразно вимовив:

– Ні. Фелікс усміхнувся.

– Достатньо, – сказав якийсь інший, високий і пронизливий голос позаду нас.

Я зазирнула під другу Едвардову руку й побачила маленьку темну фігурку, яка наближалася до нас. Я зрозуміла, що це також один із Волтурі. Але хто?

Спочатку я подумала, що це хлопчик. Новоприбулий був такий самий маленький, як і Аліса, з довгим світло-каштановим волоссям. Його тіло було також загорнене в плащ, але той був темнішим, майже чорним. Тіло було тонке й гнучке, тож важко було визначити стать. Обличчя було занадто вродливим, як на хлопчика. На тлі цього прекрасного обличчя з широко розплющеними очима й пухкими губками янгол Ботічеллі скидався б на справжню гаргулю.[17] Навіть незважаючи на похмурі темно-червоні райдужні оболонки очей.

Постать була настільки невеличка, що реакція на її появу мене здивувала. Фелікс і Деметрі одразу ж розслабилися й розчинилися в тіні навислих стін.

Едвард опустив руки й також розслабився, але не з власної волі.

– Джейн, – зітхнув він покірно, впізнавши її.

Аліса склала руки на грудях, на її обличчі застиг байдужий вираз.

– Прямуйте за мною, – мовила Джейн, її дитячий голос звучав монотонно. Вона повернулася до нас спиною та плавно ковзнула в темний провулок.

Фелікс жестом пропустив нас уперед, самовдоволено усміхнувшись.

Аліса йшла за маленькою Джейн. Едвард обняв мене рукою за талію й підштовхував уперед. Провулок звернув униз і почав звужуватися. Я подивилася на Едварда, в моїх очах читалися жахливі запитання, але він тільки хитав головою. Хоча я й не чула ніякого руху позаду нас, та була впевнена, що решта йдуть назирці.

– Що ж, Алісо, – мовив Едвард звичним тоном, поки ми йшли. – Мабуть, не варто було дивуватися, побачивши вас тут.

– Це була моя помилка, – відповіла я таким самим тоном. – І я мусила її виправити.

– Що трапилося? – голос його був увічливий, наче він просто цікавився. Я зрозуміла, що це він через ту пару вух позаду нас, які уважно дослухаються до кожного слова.

– Це довга історія, – мовила Аліса, її очі блиснули, подивившись на мене, а тоді вдалечінь. – У кількох словах: Белла й справді скочила зі скелі, але не намагалася вкоротити собі віку. Це такий собі екстремальний вид спорту.

Я почервоніла й відвела погляд, намагаючись знайти маленьку темну постать попереду, але її ніде не було. Я могла тільки уявити, що він зараз читає в думках Аліси. Белла ледь не втопилася, її переслідують вурдалаки, вона дружить із вовкулаками…

– Гм, – мовив Едвард коротко. І куди тільки дівся байдужий тон його голосу?

Провулок викривився, досі спускаючись униз, тож я й не помітила, що ми зайшли в тупик, поки не наблизилася до глухої цегляної стіни. Маленької постаті на ім’я Джейн ніде не було видно.

Аліса не вагалася, навіть не сповільнила кроку, наближаючись до стіни. Тоді з невимушеною граційністю вона зникла в непримітному отворі.

• Предыдущая
• 77/97
• Следующая