Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 83

• Предыдущая
• 83/97
• Следующая

– Я знаю, – прошепотів він.

– Це так жахливо.

– Так, жахливо. Мені дуже шкода, що ти це побачила.

Я поклала голову на його холодні груди, витираючи сльози грубим плащем. Я кілька разів глибоко вдихнула і спробувала заспокоїтися.

– Я можу вам чимось допомогти? – ввічливо запитав жіночий голос. Це була Джанна. Вона схилилася над Едвардовим плечем, її погляд виказував стурбованість і в той сам час професійну стриманість. Здається, її зовсім не хвилювало те, що її обличчя схилилося за кілька дюймів від зловісного вампіра. Одне з двох: вона була або зовсім забудькуватою, або дуже добре виконувала свою роботу.

– Ні, – відповів Едвард холодно.

Вона кивнула, усміхнулася мені, а тоді зникла. Я почекала, поки жінка не відійшла на відстань, із якої не змогла б мене чути.

– Вона знає, що там діється? – запитала я тихим хриплим голосом. Я вже майже взяла себе в руки, моє дихання поступово вирівнялося.

– Так. Їй усе відомо, – мовив Едвард.

– А чи знає вона, що одного чудового дня і її збираються вбити?

– Вона знає, що це можливо, – сказав він. Це неабияк мене здивувало. На обличчі Едварда було важко щось прочитати.

– Вона сподівається, що її захочуть залишити. Я відчула, як кров відхлинула від мого обличчя.

– Вона хоче стати однією з них?

Він коротко кивнув, його очі зосередилися на мені, спостерігаючи за моєю реакцією.

Я затремтіла.

– Як вона може цього хотіти? – прошепотіла я радше сама до себе, не сподіваючись отримати відповідь. – Як може вона постійно спостерігати за натовпом людей, яких ведуть у ту кімнату, і хотіти долучитися до цього?

Едвард промовчав. Він просто скривився у відповідь.

Я почала вивчати його прекрасне обличчя, намагаючись збагнути, що в ньому змінилося, коли раптом усвідомила, що я справді тут, що Едвард тримає мене на руках, і що ніхто – принаймні зараз – не збирається нас убивати.

– Ох, Едварде, – вигукнула я і знову почала схлипувати. Яка дурна реакція! З очей полилися гіркі сльози, затуляючи пеленою його обличчя, і це було непростимо. Вочевидь, у мене залишилося часу тільки до заходу сонця. Немов у казці: у певний строк чари розсіюються.

– Що сталося? – запитав він досі схвильовано, лагідно поплескуючи мене по спині.

Я обняла його за шию – що найгірше він міг би зараз зробити? Просто відштовхнути мене. На саму думку про це мені стало зле, і я ще сильніше притиснулася до нього.

– Невже бути щасливою зараз – божевілля? – запитала я. Мій голос двічі зірвався.

Він не відштовхнув мене. Тільки ще дужче притис мене до своїх крижаних грудей – так міцно, що мені стало важко дихати, незважаючи на те, що мої легені ніщо не здавлювало.

– Я знаю, що в тебе на думці, – прошепотів він. – Але у нас багато причин, щоб бути щасливими. Одна з них – це те, що ми живі.

– Так, – погодилася я. – Це дуже добре.

– А ще ми разом, – видихнув він. Його подих був настільки солодкий, що мені аж у голові запаморочилося.

Я просто кивнула, впевнена в тому, що він не надає цьому слову стільки ваги, як я.

– І в будь-якому разі ми будемо живі завтра.

– Хотілося б сподіватися, – мовила я тривожно.

– Отже, перспективи просто прекрасні, – запевнила мене Аліса. Вона сиділа так тихо, що я майже забула про її присутність. – І я побачу Джаспера менш ніж за двадцять чотири години, – додала вона вдоволено.

Щаслива Аліса! Вона може довіряти своєму майбутньому.

Я не могла надовго відвести погляд від Едварда. Я пильно дивилася на нього, бажаючи більш ніж будь-коли, щоб майбутнє не настало. Щоб ця мить тривала вічно або, у крайньому разі, щоб я припинила своє існування водночас зі смертю цієї миті.

Едвард також дивився на мене, його темні очі були такі м’які – тож було зовсім не важко вселити в себе надію, що він думає те ж саме. Що я й зробила. Я прикидалася, щоб підсолодити цю мить.

Кінчики його пальців виводили круги під моїми очима.

– Ти маєш такий утомлений вигляд.

– А ти, здається, зголоднів, – прошепотіла я, вивчаючи червоні круги під його райдужними оболонками.

– Нічого страшного, – знизав він плечима.

– Ти впевнений? Я можу посидіти біля Аліси, – запропонувала я неохоче; краще б він убив мене тут і зараз, ніж відпустив зі своїх обіймів.

– Не будь смішною, – зітхнув він; його солодкий подих пестив моє обличчя. – Ще ніколи я не був так упевнений у собі, як зараз.

У мене були до нього мільйони запитань. Одне з них уже мало не зірвалося з моїх уст, але я прикусила язика. Я не хотіла руйнувати цей момент, хоч який би далекий від ідеального він був: ця жахлива кімната, уважний погляд майбутньої почвари…

Тут, в Едвардових ніжних обіймах, було так легко фантазувати, уявляти, що він хоче мене. Зараз я не воліла думати, що ним керує – бажання заспокоїти мене, оскільки ми досі в небезпеці, чи відчуття провини за те, що ми опинилися тут, а може, вдячність за те, що він не став причиною моєї смерті. Можливо, того часу, який ми провели нарізно, було достатньо, щоб відпочити від мене. Та це не мало ніякого значення. Я була щаслива, що можу обманювати себе й насолоджуватися цією миттю.

Я нерухомо лежала в Едвардова на руках, запам’ятовуючи його обличчя і прикидаючись…

Він дивився на мене так, що можна було подумати, ніби він почувається так само. Вони обговорювали з Алісою, як дістатися додому. Говорили так швидко і тихо, що Джанна точно нічого не розуміла. Я й сама проґавила половину сказаного. Їхні голоси звучали так, наче вони замислили якусь крадіжку чи злочин. І мені стало цікаво, чи повернувся жовтий «Порш» до свого законного власника.

– Що то була за розмова про співаків? – запитала Аліса.

– La tuа cantante, – мовив Едвард. Його голос лунав, немов музика.

– Так, саме це, – сказала Аліса, і я на якусь мить зосередилася. Мене це також зацікавило.

Я відчула, як Едвард знизав плечима.

– Так вони називають того, хто пахне так неповторно, як Белла для мене. Вони назвали її моєю «співачкою» – бо її кров «співає» до мене.

Аліса засміялася.

Я була така втомлена, що очі самі злипалися, але я щосили боролася з утомою. Я не збиралася втрачати жодної дорогоцінної секунди, коли можу бути поруч з Едвардом. Розмовляючи з Алісою, він час від часу нахилявся й несподівано цілував мене – його гладкі мов скло губи торкалися мого волосся, чола, кінчика носа. І кожний поцілунок був немов електричний розряд для мого давно сонного серця. Але тепер мені здавалося, що його биття заповнює всю кімнату.

Це були небеса – райська насолода посеред пекла.

Я зовсім втратила відчуття часу. Тож коли Едвардові руки ще дужче пригорнули мене, і вони з Алісою обернулися й сторожкими поглядами подивилися в інший кінець кімнати, я запанікувала. Я щосили притиснулася до грудей Едварда, коли до кімнати зайшов Алек – тепер його очі палали, немов два червоні рубіни; на світло-сірому костюмі не було жодної плямочки, незважаючи на ситну трапезу.

На щастя, він приніс хороші новини.

– Тепер ви можете йти, – сказав Алек настільки теплим голосом, що можна було подумати, наче ми давні добрі друзі. – Ми б радили вам не затримуватися в місті.

Едвард не став нічого вдавати і відповів крижаним тоном:

– Без проблем.

Алек усміхнувся, кивнув і знову зник.

– Йдіть прямо через приймальню, а тоді заверніть до першого ліфта, – мовила Джанна, поки Едвард ставив мене на ноги. – Спустіться вниз на два поверхи – й опинитеся просто перед виходом надвір. А тепер усього найкращого, – додала вона привітно. Мені стало цікаво, чи буде її професіоналізму достатньо, щоб її урятувати.

Аліса подивилася на неї своїми темними очима.

Я була невимовно рада, що звідси існує інший вихід; навряд чи б я винесла ще одну подорож підземеллям.

Ми вийшли через розкішну приймальню. Я єдина озирнулася назад на середньовічний замок, в якому розташувався сучасний офіс. Звідси не було видно жахливої башточки, і я була за це невимовно вдячна.

• Предыдущая
• 83/97
• Следующая