Вічник - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 14
- Предыдущая
- 14/56
- Следующая
У всьому новому, а найперше в біді, шукай щось помічне й повчальне для себе. І знайдеш. Бо все довкола оновлюється й сам ти оновлюєшся кожні 7-8 років – як тілом, так і духом. Тому не здержуй себе і не нарікай, якщо доля посилає нове випробування, нову дорогу.
Відкрий серце Духові – і Він поможе в немочах, підкаже, як молитися, як чинити, як вийти з біди, перемогти обставини. Бо Він завжди з нами, з тими, хто відкрився й довірився Йому.
Солодкі мої, два дари спущені нам з гарної скрині за многотрудну юдоль земну. Се – дитинство і любов. Ба й нині, коли прихилю сиву бороду до лежниці, крізь пергамент повік засвітиться, зарум'яніє паляниця сонця мого далекого дітватцтва. І запахнуть млосно чебреці, захолодяться м'ятними росами п'яти, закличуть у пахливе марево бомкала бляшаних дзвоників. Десь там, на грузькій ріні, залишився мій дрібний слід, з якого п'є синичка. Десь там моє чіпке рученя держить материну руку, що пахне молоком. Десь там розцвічені зорями короткі ночі леґінства і м'які, як перо сойки, дівчачі губенята.
Втворяю скрипучі двері пам'яти в оту синю зиму...
Нас, дітей, повна хижа. Живемо собі, як воробки у стрісі. Де що знайшли, клюнули, де притулилися – заснули. Сокотила нас «дика баба». Ревеш з голоду — «дика баба забере». Спати не хочеш, теж бабою пужали. А на бабин вечір перед Різдвом бабі лишали варішку страви на столі. Так хотілося її доїсти, але зась — баба розсердиться! Дика баба гналася за тобою, коли, встромивши босі ноженята в яворові корчу лі, летів на заледенілу ріку. А там ковані дуги нарізають лед, мороз обпікає литки, ззаду свище й фурчить снігова повітруля. Душа, як потя, що вихопилося з кліті, ледве встигає за тобою. А ввечері шморкаєш і чихаєш – то «баба чихавка» теребить віником у носі. І мати запарює тобі китиці примороженої калинки.
А під сволоком кліпає лампа, дівки і жони обсіли лавиці, прядуть. У прядиво вплітається нитка співанки.
З морозним димом до хижі захапуються молодкжи. Хто з дрівцями в руках, хто з решетом смаженого посоняшника, а в котрогось у рукаві булькає склянча з вином. Бетяр сказними очима оббігає дівочу лавицю і збитошно затягує:
Одданиці порскають сміхом, ховають очі за веретена. Доки якась сміливиця не сікане із свого закута:
Хлопець примирливо кладе долоню на серце і клонить голову перед фраїркою:
Коли втихають фіглі-вцірянки, дідо з пліч скидає білу гуню і, набиваючи глиняну піпу, здалеку зачинає свою казку:
«Хочете очима слухайте, хочете – вуха широко розкрийте, а роти закрийте і не кажіть, що я брешу, як сокирою тешу. Хоч слова й полова, зате старші за гроші...»
З бездонного міха дідових приповісток мені найлюбішою була оповідка про косичку папороті.
Був він ще хлопчуком, коли возарі взяли його з собою на тиждень продавати по селах смерекові драниці. А він при них – нічний сокотільник. В дорозі – хто під возом, хто на возі. Сторожив ночами коней, аби ті на паші десь у хащах не ізслизли, не потолочили людські царинки. І от на самий Іван-день вночі коло ватри дітвак задрімав. Коли прохопився, огень вигорів, зате звізди так осяяли долину, що кожна росинка на травиці сміялася. Рушився за кіньми – ні сліду! Якась птиця з хащі кликала: «пой-пой, пой-пой», – і пустився він на той голос. І привело його на просіку, зарослу папороттю аж до грудей. І коли він перебрів той гущавник, то відкрилися йому голоси хащі. І міць налила руки й ноги, а сам ніби підріс. Очі так загострилися, що видів через гори. Коні самі знайшлися, йшли за ним, як діти.
Другого дня, коли віз застряг у млаковинні, сирохман сам підняв його і поклав на тверде. Чудувалися возарі. Ще більше чудувалися, коли сказав їм, у яке село правити. Там вони умлівока спродали всі драниці і дістали розказ на нову роботу. Й хлопу-сокотільнику вділили жменю корун. А коли вертали нагощені домів, дорогою всі дівки клично кліпали до нього.
Став би мій дідо моцний, як Кротон, і багатий, як граф Драг. Та кому не було до полудня, тому й пополудні не буде. Напеклися якось на сонці його гумові постоли, а тут потічок край дороги свіжою водицею цоркотить. Сів дідо на камінь, роззувся, витряс онучі – і полетіла у воду звізда-косичка. І того менту полишили діда і сила бетярська, і серенча. Яким був, таким і став. Старі людкове потому йому все розтолкували: закотився йому за онучу цвіт папороті тої ночі. Тому чудниця така з ним і сталася. Та що вдієш, чоловік учиться не до старости, а до смерти...
Мені так було шкода тої чудотворної чічки, а дідо безжурно сміявся в бороду: «Така моя доля – як дірява льоля. Але нічого: череп'я довше живе, як цілий горнець».
Зрідка приходила до нас молода красна жона з ціфрованою куделею. Чоловік її добрим майстром був, по всій Верховині церкви рубав. Така смерекова церквиця і в нас стояла на бережку – як бузьок, що задер дзьоб у небо, а крила спустив на землю. І, як пір'я, стікали її боки тоненькими драницями, облизаними дощами. Дідо заздро скалив на неї око:
«Не земля таке родить, а руки. Видиш, неборе, що годен учинити чоловік, котрий пан своїм рукам. Учися! Ремесло не коромисло, плече не давить».
Майстрова жона принесла якось сповиток у плахті. Розпеленала, а там – дитинча. Мамка його на піч коло мене поклала:
«Грій, синку, маленьку, але перетиком не кивай, бо поробляться ямки».
Я грів, підгрібав до мізерного тільця теплі коноплі. Рукою боявся торкнутися, дотягувався носиком. Дитинка пахла чисто, як курятко з-під квочки. І той запах ще довго лишався зі мною, навіть снився.
Спливла не одна зима. Якогось літа прийшла до бабиної халабуди знову ота жінка, правда, на сей раз бліда і тиха. А при ній дівча з очима-чорничками. За вухами мала застромлені черешні. Доки баба радила жону, ми стояли одне проти одного і мовчали. Тоді я дістав перо сойки і простягнув малій чорнявці. На той час я не мав нічого ціннішого за се перо, яке знайшов дорогою до квасного кадуба. Дівчинка довго і радісно позирала на дарунок, а далі чомусь притулила його до губ. І зняла свої черешневі заушниці, і простягла мені. Я з'їв черешеньки і довго ссав кісточки, чулося, що вони солодкі, як цукрики з жидової корчми.
Звали її Терка. Я пас худобину, а вона вертала через толоку зі школи. Перед тим коли вона мала пройти, я мив у потоці ноги й лице, оббивав порох із ногавиць. Тричі підряд я лускав циганським батогом – ворони зривалися з акацій, а вона озиралася і сміялася. Цілих півдня, цілу ніч і ще півдня треба було чекати, коли вона знову вийде на толоку. І я чекав. Яке то було довге і трудне чекання...
- Предыдущая
- 14/56
- Следующая
