Вічник - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/56
• Следующая

Найцінніші гриби давав ялиновий ліс, лише за малим слабші росли під березами. Гриб понад грибами – жовта лисичка. Ніяке м'ясо не рівняється з нею, дає вона силу й здоров'я, чистить кров, замінює зеленину й садовину. Застиглі вогненні язички лісу! За ним уже йде білий гриб, яким смакують і ведмідь, і білка. Але не гірший і польський гриб, і моховик, і дріжджі, і рижок, і піддубник, і грузд. Вони давали мені на зиму міх сухих вітамінів. Не поступається білякові й сироїжка, яку в нас називають ще голубінкою, бо найсмачніші з її роду мають синю, буру й зеленувату шапочку.

Свіжі гриби на моєму столі були майже цілий рік. Починаючи з ранньовесняних сморжів і зморшків – до пізніх бородатих глив і зимових опеньок, що в безморозний день вистрілювали з пнів оксамитовими пломінцями на мохнатих кривих ніжках. А осінні опеньки я збирав навіть поночі, бо вони світяться на пнях блідо-зеленим сяйвом. Виломиш грудку і йдеш лісом, як із світильником. Свинюхи звично росли на горбах мурашників, здіймалися як вавилонські вежі. Мені видиться, що сіяли і підживляли їх самі муравлі, щоб потім засмакувати грибний цукор.

Гриб, як і чоловік, любить простір, тепло і воду. Але при сьому криється і від сонця, і від вітру, і від чужого ока. Я збирав їх так, щоб сонце було за спиною, і ходив колами. Що не виділо око – видів ціпок. За запахом трави я знав, які тут мають бути гриби. Одні під хвойними піддашками, другі – в росянистій папороті, треті – стороною від дерев, бо під ними земля найхолодніша. Або під горбками листя, як люблять ховатися волохаті грузді. Чи під колючою глицею блисне слизькувате гніздо маслюків. Зрідка поставала у всій красі королиця (мухомор кесаря) – найсмачніший гриб. Справдешній мухомор, лише з жовтою ніжкою.

Ніяким грибом я не гордував і вислідив, що майже всі вони, крім блідої поганки, добрі. Якщо не для їжі, то для ліку. Головне, брати гриби молоді, сильні, пахучі. Дрібно насічеш, повариш недовго, промиєш студеною водою, а далі – смаж, запікай. Я готував по-своєму: кожен гриб посипав сіллю, тмином, полиновою трухою (замість перцю), обкладав скибочками луженої дичини, обгортав листям пахучих трав і загрібав у гарячий попіл. Гадаю, такої смакоти не знав і пан Драг. Той, що у Відні, студений мій отець.

Гриби до того ж стали моєю лічницею на довгі роки, на все життя. Від застуди мене боронили козляки і ялинові слизняки. Вони схожі на маслюки, слизьку шкірку треба зняти в окропі. Кашель минав після того, як уволю подихаєш тертою чагою. Вона й кров нараз спиняє. А нариви ліпше обкладати жовтим оживиком. Грузді добре чистять нирки. Молочник поможе ревматичним кісткам. Жовті опеньки розслаблюють кишки, коли шлунок тяжко робить. Гриб веселка, що живе лише одну добу і гидко пахне, забирає кислі солі, коли мучить подагра. Печериці вгамовують кров'яний тиск, прояснюють мозок. Вони рясно плодилися на букові чи тополі аж до снігу – шапка на шапці. Солодкі й ніжні, як м'ясо курятка.

Декотрі лісові гриби такі сильні, що нищать мізерні грибки на тілі людському. Той же біляк чи волоконниця. Відварами з них можна звести екзему і навіть рак. А гіркий перцевий гриб помічний сухотникам.

Придивлявся я й до мухомора – красного короля лісових галяв. Не може такий сподобний гриб бути пустим. Сороки ним смакували, кози, олені та всяка лісова дрібнота. Чому ж його люди минають? Спершу я підвішував шапочки в хижці, аби мух відганяти, а далі навчився робити мазь, що знімала біль при ломоті, натруджених суглобах, вивихах. Набивав свіжими мухоморами (лише черленими, не білими!) горнець, замазував глиною і клав у теплий торф на кілька тижнів. Хай перепріють. Тою кашкою відтак змащував болючі місця, обв'язував онучкою. Дуже помагало. При солях у кістках теж дає раду. Порхавкою, що бубнявіє після дощу, я обкладав порізи й синці.

Осібно хочу сказати про трутовик (чагу). Росте він на березі й чорній вільсі, пожираючи деревні соки. Найтучніші нарости на деревах, уражених блискавкою чи морозом. Брати треба лише тверду, здорову чагу, рубати, сушити й сокотити, аби не відсиріла. Перетерта на порошок, вона мені замінювала чай і каву. Тіло відразу відчувало полегкість. Настої чаги помічні при застуді й хрипотах, а головне – при раку. (В сьому я не раз усвідчився згодом. А в тайзі будучи, чув від руських старовірів, що чагою вилікував рак губи і князь Володимир Мономах).

На модринах знаходив я дивовижний трутовик-агарик. Його губчасті срібно-білі вежі схожі на ті, що ліплять оси. Буває, одну особину важко обхопити руками, а важить більше трьох пудів. Сей гриб приніс велику поміч у моєму нехитрому укладі. Спочатку я нарізав з нього губки, якими мився сам і протирав свої шкури. А відтак навчився робити шкури з нього. Пластав трутовик на широкі коржі, вимочував їх у теплій калабані, плющив, відбивав палицями. З маленьких кусників виходили платки, що добре заживляли рани. А з великих я шив м'який натільний одяг, краяв обруси для втирання.

Ловецький пал якось непомітно перемінився на грибарський. Припах дичини мене вже так не хмелив. Може тому, що потрібні білки я діставав тепер з иншого. Грибовища стали моєю кревною вотчиною, моїм городищем.

Гриб-часничник, тонконогий, з буруватою шапинкою, цілком замінив мені часник. Бородату лапшу «курячих лапок» я кришив у миску і варив, як курячу поливку. А який солодкий і хрусткий «відьомський віник»! Сей іржавий гриб направду звисає віником із молодих ялинових гілок. З твердих грибів-копит я стругав тарелі й горнятка, навіть капці собі майстрував.

Загадку грибів пізнав я раніше, ніж їх назвиська. Як дикий кабан, приколінно повзав устілом старого дубника і радше ніздрями, ніж руками, вгадував під листом опецькуваті гриби, сподібні до облупленої крумплі. Вони росли по троє і так запаморочливо пахли, що хотілося співати. Підсушені, я носив їх за пазухою, аби той пах довше був при мені. Перегодом я дізнався, що сі гриби називаються трюфелями, що вони великопанська їда. Овва, а я хіба не був одноосібним паном у своїй хащі?!

До старих колін не минає радість стрічі з файним грибом. Може, тому що неохоче і далеко не кожному відкриває він свою потайливість. Може тому, що живе триб недовго, як роса (бо й сам він – тверда роса землі) – нагадуючи нам про земну скороминущість. Велика сила життя влита в тужаву плоть гриба, хоч сам росте з тліну – з гнилого падолисту, з деревної трутизни. І сам переточує, перетравлює природну неміч, уздоровлює, лікує ліс, сповиваючи його кореневища незримими нитками в животворний клубок.

Саме гриби, малі чудесні лісові насельники, пробудили в мені інтерес до лісу, відкрили нове розуміння моєї приналежности до нього. Тепер я розумію достеменно: то сам Ліс покликав мене грибами до себе. І я прийшов до нього.

Навчися видіти довкола все живе і тішитися йому – травині, дереву, грибові, птиці, звіру, землі, небу. Вдивляйся в них добрими очима і уважним серцем – і відкриються тобі такі знання, які не знайдеш у книгах. І побачиш у них себе – упокореного і оновленого.

Якщо світова людина вийшла з моря, то людина карпатська, вочевидь, вийшла з лісу. А може, нігда з нього й не виходила. Бо тут нам дихається волею, тут живе наша краса, наша казка, тут наші скарби.

Та мене у втечі з дому ніщо не тішило. Йшов, як у дурмані, йшов у безвість, правлячи на румунський Марамуреш. Ще не знав, як буду перебиратися на той бік, гадкував на контрабандистів, що носили звідти миндру-спирт. Ніч передрімав, як заєць, у покинутій стаєнці. Підкріпився ягодами, напився студениці, від якої ломило зуби. Збиті про ярках ноги самі збочили на возову колію. Людей не було чути, і я дибав не криючись. Коли раз підсік збоку мене оклик:

«Стій!»

Я завмер, спустив на землю тайстрину.

«Ні руш ні руками, ні ногами!» – скомандував по-чеськи другий голос. Крізь листя черленіли бинди жандармських шапок. Мить – і я вчув на ребрах холодок стальних цівок. Коли мої документи й цуря були перебрані, скували мені зап'ястя ланцком і погнали вздовж Тереблі назад.

Сонце пражило на полудень, коли мене завели в кам'яну хижу з дротяним визором без скла. Обабоки стояли тесані лавиці, а посередині вкопаний у землю дубовий ковбан замість стола. Звисав іржавий ланець з каріками. До них тут уже не приковували, вже й не вішали нікого на дворовій шибениці. Тепер замість неї на горбі бовванів чорний трираменний хрест. Попри нього, бувало, ми їздили з дідом за ропою в Шандрово. Дідо брав уліво, бо коні сахалися того кургану, кусали вудила.

• Предыдущая
• 20/56
• Следующая