Вічник - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 41

• Предыдущая
• 41/56
• Следующая

Лежачи в тривозі коло пахучої воркітливої ватри, дослухався я до лагідного голосу брата Неофіта:

«Яка величезна Твоя доброта, яку приготовив для тих, хто на Тебе надіється перед людськими синами! Ти їх у заслоні обличчя Свого заховаєш від людських тенет, Ти їх від людських язиків у наметі сховаєш... Я відрізаний з-перед очей Твоїх. Та дійсно Ти вислухав голос благання мого, коли я до Тебе взивав...»

І, скріплений, я знову вертався в мир. Мої довірені люди вистежували, куди звозили зрушені хрести, речі і книги з погромлених церков та монастирів. Відтак потайки їх визволяли, викуповували і схороняли в надійних місцях. Про людське око я майстрував, вряди-годи лікував і довго не насиджував місця, аби не збурювати до себе цікавости. Ухилявся від стрічі з давніми знайомими і не шукав нових знайомств. Тих січовиків, яких не добили мадяри, одразу ж спровадили до Сибіру ті, що прийшли натомість.

Виходило: де б я не ступив, на своїй чи нерідній землі, – я чужий, я ворог, я тінь, а не бажана персона. Своїм я був лише в диких пущах і в гурті гнаного братства. Добре, що по глухих присілках документів не питали, і я поки що дихав волею.

І неспогадано ковтнув я тої волі глибоко й солодко. Хоч і коротко-гірко, та вхопив шилом меду.

Пристав у горах до лісорубної артілі. Рук по війні не вистачало, то й не дуже приглядалися, кого беруть. А я з сокирою давно парувався. Рубав тут ліс, дерево тесав. Під лісом і жив, у старій жидівській возарні. День при дні в роботі, а випадала хвилька продиху – помагав хворим. У ближньому селі дитинча впало під коні, потовклося. Я виправив кісточки, намастив, перев'язав. Молода заревана мати зливала мені руки водою. Чоловіка її в повінь понесла ріка. Лишилася з дитинкою. Стражденна душа, сама ще дитина, а вже вдовиця. З першого зирку вирізнив я оту жінчовку з-поміж інших.

По якомусь часі покликала вона мене дах на хліві перебрати. Як не помогти. З тиждень я оту роботу чинив, там же на сіні й ночував. Між ділом чи ввечері вона все просила Письмо їй казати. І слухала, так слухала, що й вухами і очима вбирала в себе. Чиста душа, голодна добра. Давно я дах постелив, а вона все нову й нову мені роботу загадувала. Я б і робив, якби... не очі її. Якісь вони такі стали... Скажу, що недобрі, неправду скажу. Бо добрі. Але так позирають не на найманця. На чоловіка так дивляться молоді жінки. Підмічав на світанні, як вона фірганок відхиляла, коли я вмивався дощовою водою з каді...

Подумалося тоді: сам я твердий, бо за муром Закону, а перед нею відкритий і, виходить, спокушаю її слабу жіночу душу. Зібрав я майстершик і відклонився – далі від гріха. Бо ті очі пірнули мені в серце і я поніс їх із собою.

Та що з того, що я пішов. Куди б не ступив – там і вона. Підрядилася варити їсти дроворубам. Мені з котла першому насипає. І збоку підсуває шитий черленими грядочками обрусик. І в церкві стає так, щоб я на очах був. Красно вбрана, пов'язана, мовчазна. Слухає молитву і на мене дивиться. Так дивиться, що солома вхопилася б полум'ям. Я очі відводжу, вона їх перехапує і своє міркує. І тоненький рубчик над її лискучою бровою рожевіє. Коли була малою, впала на серп...

А час іде.

По Іллі кличуть мене за північ у село. Брат її. Так, мовляв, і так, отруїлася Нуцька грибами. Сірою росою її пробило, лежить пластом, кінчається. Зібрався і – на воза. Приїхав. У світличці горіла свічка, і книжка на столі лежала, котру дав їй колись я. І яблука рядком. Сама вона лежала під білою веретою. Нерухома і бліда. Та ще й місяць знадвору обливав її блідим світлом.

Я взяв волосину і підніс до пломінця – то не було отруєння. Я пустив їй кров, розтер ноги і руки, а затим підніс до ніздрів горову сіль. Вона зітхнула, спрагло хапнула воздуха. Пальці її тремтіли, а губи неначе ворушилися в безмовній бесіді. Її коси солодковійно пахли тройзіллям і диким маком. Постіль була притрушена козельцями і свіжим чебрецем. І я здогадався, що це за недуга. Від сього я не знав ліку. (Лікарю, зціли себе сам!)

Брата її я заспокоїв, і той пішов собі. А я присів коло столу і взяв Псалтир. Почав читати. Я читав не для неї, читав для себе. Свічка догоріла, та очі призвичаїлись і я при вікні читав далі. Так читав, ніби читаю над собою, помираючим. Уже й когути скоро мали співати, а я все читав. А коли звів на неї очі, то побачив, як течуть її лицем і шиєю сині сльози і всотуються в білу верету. І мені кортіло витерти ці сльози, висушити їх губами. Та я кріпився і водночас радів серцем – вона ожила, вона глибоко дихала і тихо плакала. А над лівою бровою місячною підківкою світився рубчик. Я й раніше кожного разу шукав його очима, боячись зустрітися з її поглядом. Тепер сам хотів, аби вона глянула в мій бік. Але жінка не розплющувала очей. І раптом вона взяла своєю рукою мою руку, а другою повільно стягнула з себе полотно. Вона була зовсім гола і тремтіла.

... І рушила проти волі моя встояна кров. І дух покинув мене. І спокуса мене здолала. І впав я у гріх – як у провалля. Упав усім тілом своїм, серцем і душею, і страхом своїм, і радістю своєю... Змішавши пекельну муку сумління з райською насолодою тіла... І спав я потому на чужій постелі, як дерево, що нахиталося за день і здобуло нарешті прихисток спокою. І розправило гілля під теплим живлющим дощем...

«Любіть – і робіть, що хочете». Так казав один святий. І я множинно повторював собі сі слова. Бо я любив. Я любив і нічого не боявся. Я знав, що поки люблю, не вмру. І вона теж. Я прикипів до тієї жінки, як равлик до мушлі. Вона жила в мені, як кісточка в персику. Я наливав її серце своєю любов'ю по вінця, – так потічки після рясного дощу наповнюють ріку. І Нуця приліпилася до мене всім єством. Клала вранці руки мені на плечі і обливала ясним світлом люблячих очей. А вночі хилилася наді мною теплою тінню, стерегла сон. І гадалося нам, що так буде на віки вічні.

Та одного дня в лісі почув я зозулю, що кувала на голому, спаленому блискавкою, дереві. Ті згуки моторошно лягали в мертву тишу. І я боявся їх рахувати...

Тим часом світ перемелювали жорна безбарвного часу. Немилосердні жорна. Від них не міг уберегтися ніхто. Навіть ті, хто хоронився за кам'яною стіною. Гай-гай, про оту стіну я й донині не годен спом'янути без здригання. Стіну плачу мого...

Під Брецкулом мене приголомшила новина: заарештовано ватага Олексу і висліджено збіглих монахів у Чорному лісі. Як був, так і полетів я навпрост до своєї горової колиски.

Крила тривоги принесли мене до заповітної кручі. І охлялі ноги скам'яніли, а серце стиснув залізний кулак. В небо, як молочна хмарка, піднімався білий дим. Крізь обсмалені кунтуші сосен чорніло згарище. Церква й монаші покої були випалені дотла. Я зійшов на діл, земля обпікала ноги, солодкава сажа забивала дух. Обкурені стовбури живих дерев були надкришені осколками, подзьобані кулями. Я не насмілювався торкнутися чорних купок, біля яких обпливли й застигли мідні й алюмінієві хрести.

Я боявся потривожити обвуглені кости, які лагідно вихолоджував вечірній вітерець. Переді мною лежала, відкинута вибухом, палиця з двома розсішками. Ослаблений старець любив спиратися на неї під час молитов і називав «лінивим деревцем». Я підняв палицю і встромив у сивий попіл – як обтятий хрест.

Карниз скали, зачепленої гранатами, сіяв дрібний пісочок, що, як клепсидра часу, цідився згори на спопелілий прах, на тверде дубове вугля, на мою голову. Я втретє був похрещений небом. На сей раз піском.

«Окропи мене гісопом, і очищуся, обмий мене, і стану біліший від снігу...»

Обривки їх молитов дзвеніли мені в голові з поштовхами збуреної крови. Ходячи землею, вони торкалися головами неба. Весь світ не був їх гідний... і вигнав їх. Вони рятували його з пустині, а він і тут їх вигубив.

Пожарище поволи вихолоджувалося разом з моїм серцем. Гостро й тонко пахло білою жимолостю, хоча вона, пам'ятав я, ніколи тут не росла. Мабуть, то пахли мощі мучеників. Я вдихнув тих пахощів – і був готовий.

Гвер лежав у коритці з кори, хижо блиснув змащеною цівкою. Досі я брав його покрадьки, бо брати не схвалювали збройних ловів. Тепер мені ніхто не перебранчав. Тепер я знову був ловцем. А може, звіром...

• Предыдущая
• 41/56
• Следующая