Вічник - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 47
- Предыдущая
- 47/56
- Следующая
«Вперед, слідопите!»
Він виявився знаним геологом, і тепер мав від уряду важливе завдання – розшукати сліди бельгійських експедицій початку XX століття, за чиїми розвідками іноземні конфесії збиралися відкривати тут добувні промисли. Та завадила революція.
Так ми, дев'ятеро відчайдухів на чолі з Кадочніковим, пустилися колимськими нетрями, щоб скласти карту цінних копалин. Тривали сі переходи два літа від снігу до снігу, і звершили їх лише п'ятеро. Двох прирізали збіглі вурки, одного прибив ведмідь, а четвертий бідолаха зірвався з урвища. Якби я мав дар того американського письмовця, я б описав наші мандри докладно – веселенька й не дуже вийшла б книжечка. А так – много говорити...
Кадочнікову дали орден і кафедру в столиці, мені ж він виклопотав «вольну» і тягнув із собою в Москву. Та куди – я й далі не мав паспорта, лише «справку» про звільнення. Тож мусив і далі держатися місць, де не стоять над душею начальники, де закон править тайга. То лише новакам вона здається мертвою, мовчазною і похмурою. По правді ж тайга повна життя і чар, які запановують над тобою. Коли починаєш пізнавати її первісні, безкраї пустелі, вона скоряє тебе, приймає таким, яким ти є, розчиняє в своєму зеленому вирі. І ти вже її навіки.
Роками мандрів, як камінцями в бурхливій поточині, перескакує моя пам'ять.
У Владивостоці я завербувався на тайгові промисли. Тут радо брали непевний народ. Замість фотокартки в паспорті їм досить було твого обвітреного лиця і порубцьованих рук. А печаткою служив влучний стріл у 5-копійкову монету з двадцяти метрів. Я сю печатку тріснув їм легко. На довгі роки прийняла мене уссурійська тайга. Наскільки тоскна, глуха і дика, настільки ж суворо красива, ситна і суголосна моїй душі.
Моїм супряжником на мисливських уходах був китаєць Чан Бао, мовчазний і повільний, як тінь, чоловік. Мене вражало, як він при своїй малорухливосгі все встигав, усе видів, чув і все знав.
Перше, що він зробив, коли ми дісталися на віддалену займанку, – помолився духові лісу Каньгу. І той відповів цівканням птиці, сиріч благословив наш намір. А було й инакше, було, що сердитий Каньгу жбурляв у нас каміння з гори, посилав навперейми свого князя-тигра, карав нищівною мушвою. Коли ми натрапляли на жертовну кумирню, складену з кедрової кори, Чан Бао залишав там грудку цукру і дрібку догану. Якщо провощений папір там був цілим, він поновлював на ньому напис-молитву. А оскільки чорнила не було, то для сього робив собі надріз на долоні. І обводив вичахлий клинопис. То була писемна молитва неписьменного. Молитва крові.
Чан Бао навчив мене не переступати лісового закону. Не стріляти в звіра тричі. Якщо не поцілюєш першими двома кулями – той звір не твій! Не кидати рибу у воду, вогонь у ріку, камінь у небо і воду не лити у вогонь.
Чан Бао призвичаїв мене до речей, сповнених мудрої простоти і глибокого змісту. Бо за всім, що стається з нами, прихований якийсь смисл. І сей смисл, якщо його розуміти, служить нашому розвитку. І все, що стається з нами – повинно ставатися. І в сьому не треба винити нічого і нікого, в тім числі й себе. Бо се є даром досвіду, вищими уроками.
Чан Бао усе робив без зусиль. Як природа. Трава просто росте. Квіти просто цвітуть. Риба просто плаває. Птиці просто літають.
Так і Чан Бао жив у тайзі. Дитина лісу, він народився в мисливській фанзі. Був виколисаний на цупкій папороті і виплеканий молочком з товчених горіхів і дикого маку. Бліда прозелень навічно забралася у вузькі шпарини його очей. Ліс жив у ньому. Одним черком кресала він у зливу викрешував вогонь, і його дрова ніколи не курили, і дим не їв очи. Він міг собі влаштувати кубельце під снігом, ходив болотами на палицях, сам себе витягував із сипких пісків. Чан Бао міг добути з кістки мастило для зброї. До ранку (коли й спав?) він висушував м'ясо вбитої звечора косулі. Він знав спосіб як безпечно споживати падло, коли немає свіжини. Під дощем у кліп ока міг спорядити з кори амбрелу, бо найменший дощ у тайзі вимочує до нитки.
Під орудою Чан Бао я осягав найвищу науку лісового путника: не залишати власних слідів, зате пильно читати чужі. Надламаний прутик підкаже, коли й куди прямував мандрівець, якого він зросту, чи молодий, чи старий. Молодий ходить легко, ступає на носок. Старий більше тисне на п'яту. В найглухішій глушині не сховаєшся від зіркого ока слідопита. Зате сам Чан Бао слідів не лишав жодних.
Скільки сходили ми з ним доріг, скільки пережили приключок!
Літньої пори на дикого звіра ми полювали або на світанні, або в ранні сутінки. Бо за днини звір залягає в хащах. А ще ловцеві на руку, коли вогкий лист приглушує ходу. Тоді можна підійти близенько. На кабана нас виводила щетина на смолистих стовбурах ялин, об які той любить тертися. А восени – витовчені ями, в яких дикуни валяються. І ми стріляли в них, обважнілих намерзами, майже впритул – і льодяні бурульки з шерсти розліталися, як гірський кришталь.
Ізюбрів ми підкликали берестяним ріжком, втягуючи в себе повітря. Вони підходили роззираючись і, підкошені кулею, намагалися впертися рогами в землю. А потім падали на коліна. Якщо поблизу каркнула ворона, чистячи об гілку дзьоб, ми знали, що поціггили. Сі птиці першими провіщали в лісі смерть.
Ми варили панти і висушували хвости, а із задніх ніг оленя витягали жили і сушили їх. Така в лісових стрільців робота, що годує не тільки їх.
Ведмедів ми уникали. Коли вони свальбують, то страшенно злі, ганяються навіть за птицями. А так се мирні лісові насельці, що живляться черемхою, корінням росянки, жолудями і дикими ягодами. Сліди ведмежих зубів і пазурів на корі підказували нам, де шукати дупло з медом. Лише зрідка ведмідь добуває м'ясо і закопує його в землю. Йому потрібен якийсь час, аби призвичаїти шлунок до м'ясного їдла. Не так, як у людини – їсти все, що очі видять.
Не раз ми ночували в їх стовбурових барлогах, ведмеді люблять облаштовувати собі осідки в коренищах старих тополь. Під себе ми стелили кору коркового дерева, вішали унти на сучки, зброю клали на низенькі розсішки, аби не намокла і була напохваті. З підвітряного боку палили огнище. Блаженні то були вечори. Надто над ріками, чиїми руслами сунула з моря темною лавою на нерест кета. Виснажена довгими милями й поранена на кам'яних порогах, верталася до родових витоків, щоб самій залишити потомство й загинути. А мені тими вечорами марилася Тиса – як я купаю в ній коня і він твердими гумовими губами лоскоче мені шию.
Тайгу в таку пору наповнював загадковий шепіт. Чан Бао в дрімоті крізь рідкі зуби пускав дим з люльки, а з ним і тягучі слова:
«Ніколи нікуди не поспішай. І завжди встигнеш... Не хапайся гарячково за роботу – і все зробиш вчасно. А якщо не зробиш, то й не біда, зробить хтось инший... Не вбив звіра – не біда, то не твій звір... Слухай, що говорить вода; дивися, що показує вогонь; черпай розум лісу. Вони старші за тебе і навчать, як чинити... Якщо хочеш щось дістати, перше дай те, що хочеш дістати. Завжди давай першим. Якщо не маєш що дати, дай усмішку чи молитву. Все годиться для давання...»
Я ніколи не помічав, щоб Чан Бао хворів. Та все ж якось я запитав його про се.
«І вода хворіє, і дерево хворіє, і князь тайги хворіє. То як не хворіти Чану?..»
«А як ти лікуєшся тоді?»
«Чан не лікується. Чан лягає біля потічка між двох дерев і нічого не робить, нічого не їсть, нічого не думає. Лежить скільки треба, поки коріння дерев не втягнуть хворобу в землю і вода забере її в море...»
Спав він завжди просто неба, лише в нищівні морози ховався під дах. А коли ладився на сон, клав під себе торбочку з сіллю. Хоча сам соли майже не вживав. Не бачив я, щоб він коли-небудь мився. Зате в соляній ропі вимочував онучку і розтирав нею тіло, кректав, розчервонілий як рак.
Зимою ми соболювали на «мостах». Через річку перекидався колодник, на ньому з прутиків мостилася дрібна огорожа з вузьким ходом. А в ньому – волосяна петля на паличці, що впиралася в маленьку зарубину. До палички прив'язувався камінець. Коли соболь заплутувався, камінець падав у воду і тягнув його за собою.
- Предыдущая
- 47/56
- Следующая
