Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/71
• Следующая

Так я і двигав, оглушений ґвалтом і болем. Не відчуваючи ні часу, ні напряму, ні сенсу своїх рухів. Я просто йшов, щоб виповнити якусь химерну забаганку долі, якесь несусвітенне випробування. Натужно дибуляв покосом, аж поки не вчув босою ступнею пружну твердь колосків. І впав.

Коли ввечері мене стягували з воза, пан Лойко, що ще різкіше пахнув фіалкою, сказав: «Ти сьогодні не з’їж ані одного черпака, навіть ложки їдла не з’їж, бо воно тобі смердітиме псиною. Маєш урок другий: псів не можна любити. Псів можна або боятися, або примусити їх боятися тебе, - і поклав коло мене баклажку з дині. - Це вино. Якщо не хочеш пити, обмий ним рани».

Вино випив сторож Чопик, а рани мої гоїв інакше. Гасив жменьку вапна, розколочував його з оливою, кип’ятив на вогні і мастив укуси. А поверхи обклав виноградним і вишневим листом. Коли рани загноїли, Чопик варив хвощ і змішував його з ягодою болотної журавлини. «Затягнеться, як на псові, - воркував добрий вуйко. - Головно, ти не бійся Ьс, псів. Бо страх вони чують, як свіжу кров, і з того ще більше дуріють».

Я не псів боявся, я боявся себе. Що розбуджу в собі хижу злість, підступну собачу повадку: лизати, доки не прийшов час укусити. А вийшло навиворіт: чим більше мене цькували, тим густішав спокій у моему серці. Спокій сили і сила спокою. Бо замість того, аби псам оголосити війну, я брав від них усе, що міг узяти. Я ще більше наблизив їх до себе.

Для пана Лойка кожен пес мав ім’я. Тільки не я. Мене називали тут просто Кутьо. Пес по-мадярськи. І так, видно, буде до смерті.

Псів пускали на «збуя» щодругого дня. Мали день перепочинку. Пси, але не я. Я зализував рани, пошивав і латав ряндя, прибирав на видолинках паліччя й каміння, аби пси не поранили собі лаби в сліпій гонитві за жертвою. Тепер, пізнавши місцину, я чувся певніше. Тут, на приволлі, зроджувалися спасенні придумки. Готуючись до напуску, я став набивати в онучі й за пояс притлумлену м’яту. Декотрі пси, як і щурі, не люблять її запаху, від нього їх млоїть, і хіть до переслідування пригасає. Але цього було мало. Я мусив міркувати глибше, я ж не згубець!

З волокон потовченої кропиви сплів собі клапті мачули, якими обв’язував руки, стегна і плечі. Собачі зуби, що прокушували повсть, цю плетінку не пробивали. Ран після цькування стало менше. Я відмовився від дерев’яних боканчів, що струджували ходу, зате набив на товсті постоли бляшані заклепи, а на підошви - підкови, і став твердіше чутися на ногах. Все це, крім м’яти, було видиме для пана Лойка, він не перечив. Аби лише живе опуцало якнайліпше муштрувало псів його волостелина з Паланку.

Псарі пускали зграю, а самі березняком спускалися до поля, аби там дочекатися нас. Пан Лойко з бережка поглядав на гризотню через цівку зі скляним оком. Я знав, що не все відкривається його взору. Я міг мати миттєвий сховок у ярузі, за кущем чи за стіжком сіна, аби обдурити зірке око й пустити в хід свої хитрощі. Ще раніше я добився, аби глухий ковпак не зав’язували, бо він нібито здушує мені шию. Сам пришив його до коміра, як на жандармській пелерині.

«Твоя воля, якщо не боїшся лишитися без вух і носа», -гигикали псарі. А я про свої вуха й не думав, мені потрібні були вуха собачі. Довгими вечорами вправлявся я, щоб помахом голови закидати шапку на плечі, аби звільнити рот. Так я міг обзиватися до псів. А як з ними говорити - це я знав. Знав я і те, що пси різняться, як і люди. Серед них, як і серед нас, є заводії, пси-ватаги, до чиїх голосів прислухається майже ціле кодло. І що є пси непоступливі й зухабні, котрих ні словом не влестиш, ні знаком не зупиниш. Для одних готував я приману, для інших - острогу.

Під час п’ятого бігу вгадав я ватага в довготелесому рвійному псові паленої масті. Віяла шерсті курилися за ним, як дим, коли він летів стрімголов понад травами. Палений був першим угоні, зате ніколи не кидався першим на «збуя», даючи цс скусити невтримним хижакам. Обачний, розсудливий звір, він і голос подавав скупо, але грізно. Тому я його нараз завважив і заціпив. І вже другого разу мав для нього лакомину - присмажену шкуринку солонини. Її я сховав у роті і, коли приспіла нагода (на споді неглибокої вирви) - нахилився з нею перед ним. Шал гону зламався й притих. Псів зрання не годували. Ласі писки потягнулися до поживи. Та де, Палений двічі хряснув по ній лапищею, кладучи свою печать, а оскалена паща з терпугами-зубами нічого доброго не провіщала нікому. Невдоволені пси знову взялися за мене. Але й для них, найбільш затятих, я мав дарунок. З пробитої завчасу дірки в шкіряній рукавиці вистромився гострий клинець. Я його витяг із брами і нагострив об камінь. Коли натягали рукавиці, залізко затиснув у кулаці.

Жоден пес, який би роз’ятрений і дурний не був, не полізе на голе лезо. Буце гарчати, наскакувати, та й того. А мені цього й треба: полювання в розпалі, а я, вбережений, поволі відступаю до урочного місця. Пси гзилися від безсилля й голодного сказу, без запалу свого поводиря. А Палений ходив позаду колом і мотав кудлатою головою. Наші очі стрічалися - очі давальника і очі приймача. Вовк ставав псом, слугою. Він запізнавав і приймав новий запах.

Запах немитого тіла й зструпілих ран, який мав бути моїм ворогом на бойовищі з псами-людожерами, тепер ставав моїм помічником. «Пане Лойку, псів можна любити»,

- шепотів я спеченими губами. Коли п’ятого разу псарі стягнули їх докупи, я вперше звершив свій карний день на ногах і при пам’яті. Як новоявлений, озирнувся довкола й побачив обширні луги, заткані жовтим дроком. Упав на коліна й заплакав від радості.

Пес пса розуміє. Палений упізнавав не лише мій запах, а й голос. Я підгадував нагоду, коли їх муштрували на плацу, і підкликав його тонким посвистом. Палений підлітав до плоту і крізь дірку діставав гостинчик. Аби лише пан Лойко не засік. На це мав зважати і я, і Палений. У жодного псаря немає заднього зору. А пес його має. Ми розумілися. І це була наша забавка, прихована від чужих очей. Ніхто так не любить і не вміє бавитись, як пси. Науськування й лови -це теж для них гра. Гра пана Лойка проти «збуйника», проти мене. Я мусив переломити сенс цієї гри, щоб вона стала нашою з псами, а не його.

У вільні від гону дні пси відбували вишкіл на плацу. Вчили їх розуміти словесні накази, бігати вузькими колодами і хиткими драбинами, переплигувати вербові перелази і перескакувати рівчаки з водою. Пан Лойко, ляскаючи хлистом, навіть примушував їх скакати в обручі, обвиті палаючим клоччям. Не всі пси йшли на це, а Палений кидався у вогненне коло охоче. І діставав за це лакомину. Здавалося, що дим віється за ним слідом. Це був розумний пес, притьма вгадував, що від нього хочуть, і користувався цим. Палений і пан Лойко були варті одне одного.

Якось із боку замку спускалася карета з молодими паніями. Побачивши цікавину за огорожею псарні, вони веліли фурману спинитися. Пан Лойко це помітив і ще більше виструнчив свій гінкий стан. За його командою псарі поскликали псів «до ноги». Другий погук стосувався Паленого. Той вихопився з пессього строю і закрутився на майдані, підмітаючи хвостом пилюгу.

«Тонцол! Тонцолні!» - цокав язиком і каблуком пан Лойко. І Палений схопився на задні лаби, задріботів, закрутився, вогниста шерсть торочками тріпотіла на вітрі. А пан Лойко не вгавав: «Тонцол! Тонцолні!» Пес радісно завищав і подався вперед підскоком, як цап, що досягає акацієву гілку. Палений танцював. Псарі виляскували в долоні нуту чардашу, а панії аж пищали від захвату. Навіть я тихо реготнув у своєму закамарку. Лише пан Лойко віддано й печально стояв витягнутий у фрунт. Одинокий і холодний, як стальний шомпол у його руці. Він - служив! Так, як служили йому пси.

Котрась із панночок кинула пану пікеру до ніг білу жоржину. Він підняв її двома пальцями і вклонився: «Це невинна забавка, але завтра, якщо ваша ласка, я міг би показати направду цікаве видовище - полювання на розбійника. Лишень не забудьте взяти з собою пахучу сіль, бо дійство буде направду жахке».

Я зрозумів: завтра танцювати мені.

• Предыдущая
• 23/71
• Следующая