Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 27
- Предыдущая
- 27/71
- Следующая
«Бо молитва - то одежа, в якій виходимо з дому на люди. А одночасно й лати, в які одягаємось до ворогів зримих і незримих», - як по-писаному чесав сирохман.
«Похвально. А тепер, Іване, огласи друге й третє діяння».
«Чоловік мусить уміти писати, читати й знати ремесло».
«Овва, наново ти, хлопче, кладеш віз перед кобилою. Опусти очі - на чому стоїш, з з чого черпаєш?»
«На землі. Чоловік має обсаджувати землю. І третє -вміти плавати».
«Виснуй чому».
«Бо земля-мати прогодує чоловіка і без ремесла й грамоти», - зрешетив скорословом.
«А молитва хіба годує?»
«Молитва? Молитва годує наш дух. А від здорового духу й інше все здорове».
«Так є, сину. Затям це навіки. А чому важні друге й третє діяння, на перше око нібито пусті?»
«Бо під деревом нам перебувати найлюбіше, а у воді ми
- як риба», - любовно заокруглив Іванко, що й сам день при дні купався в озері до синіх сиріт на тілі.
Мій перший заробок склав десять талерів, твердих, як лід, і тяженьких, як дитячі сльози. Я засилив їх у пояс і пустився в город. Чоловік з грошима - інший чоловік. Його впізнають серед сіроми, навіть якщо він нічого не купує. Але якраз я купувати збирався. Нипав торговицею, прицінюючись до краму, а тугенький вузлик лоскотав мені пупа. Так, мабуть, жона в тяжі чує зародок під серцем. Та не надовго, міркував я, бо мірився купити Влені теплу плахту й щось до столу, Жигові нову сорочку, пахучого догану сторожеві, що обходив мене в скруті.
Так би все й зладилося, якби не Мордко, що зримо проріс як той гриб. Так, буває, трапляється в хащі: присяде чоловік на пень передихнути, і на очах його пролущиться з-під листяної устілки тужавенький білячок. Тоді нараз відводь очі вбік, бо інак гриб не буде рости, так і спорохнявіє курдупликом. Мордко ж сам мені в очі пхався всією своєю гандрабатою поставою.
«Честь довкола! - поклонився мені, як поважному ґазді.
- Віншую добрий торг. Щось продаємо, міняємо, купуємо?»
Я накоротко розповів йому про свої труди і про задуманий накуп, потрусив поясом з монетами.
«Е-е-е, на готовий хлібець знайдеться їдець, - кривився Мордко. - Пустити за вітром гріш не штука. Хвалю за доброту сердечну, та не хвалю за розум. Той, хто заробляє, має першим з того користатися. Аби втішитися роботою. Якщо ти кривавицею дістав заробок, візьми з того хосен. Купи собі шкіряні постоли, пострижися, поїж щось смачного, забався в корчмі, звесели душу. Я не перечу супроти помочі тій жінці, яка заступила тобі матір, але не фуркай грошву на пусті дарчики. Що з ними, що без них... Те, що нам дарують, не ціниться. А що більше дарують, то більше звикаємо, наче так воно й має бути. Бур’яни, якщо їх не видирати, заглушать грядки. Так і людська пожадливість до дармовини. Дари твої радо хапатимуть, а тебе ще й дурником виставлять... Втім, гроші твої - і твоя воля, що з ними чинити. Можеш мене послухати, дурного жида, а можеш насміятися...»
«Пане Мордку, я не забув, що це ви знайшли для мене роботу. В подяку я б хотів і вам щось офірувати».
«Милий отроче, найбільшою офірою для мене буце, якщо ти послухаєш зараз моєї ради і затямиш її на все життя. Можеш потратити свою платню одним духом, але збережи бодай один талер і надійно заший його в поясі. І другого місяця так учини, і третього. От і все, що я хотів тобі нарадити».
Тепер я засміявся з нього: «Один талер?! Навіщо? Що з ним, що без нього...»
Пулькаті, як у жаби, Мордкові очі налилися кров’ю, і крізь непорушні уста він виштовхнув язиком кругленькі тихі слова: «То не один талер, а десята частка твого заробку. Ваговита частка».
«Овва, так много важить одна монета», - вариводив я.
«То не монета, голубе, то твоя доля. День твій завтрашній».
«Казки», - відмахнувся я, пам’ятаючи, як пройда-жид водив мене за ніс у дитинстві.
«Ні, голубе, це насущність. Така ж вірна, як добрий день, як молитва. А казку, якщо хочеш, я тобі розповім. Ти нині при грошах, то веди мене в той генделик».
Завдяки моєму супутнику, в корчемці «Срібна підкова» нас стріли як панів. На масний стіл постелили конопляну церату, поклали миси з гарячими телячими тельбухами, приправленими парадичками, шкварки, квашену городину. Накраяли житнього хліба, дали кам’яну сіль з перетертими пахучими травами. В ребристі погарчики жовтого скла нам наточили густого цвайгелта. Мордко взяв питво двома довгими перстами й припросив: «Перше слово за тим, хто платить».
«Будьмо здорові й бережені Богом!», - виповів я заздоровницю, яку чув від старого Галаса.
Вино, стягуючи губи і язик, пішло вглиб, розбуркуючи серце. Мені стало весело, я вперше частував, та ще й якого чоловіка! Може, ця корчемка йому й належить, бо так догоджають його смакам. Без принуки принесли на полотнині обібрану цибулину, пан Мордко загорнув її і потовк п’ястуком, посипав сіллю, перцем, скропив оцтом і олією. Саме того разу він навчив мене їсти цибулю з хлібом як окрему страву.
«То слухай мою казанку, - мовив, смачно плямкаючи. -Вона про пастуха. Якщо тобі кортить дізнатися щось про овець, ти звернешся до пастуха, чи не правда? Маю на оці двоногих овець».
Довкола голотилися хмільні людкове, але я не чув їх. Я споживав смакоту, але й смаку її не чув, бо всім єством поглинав оповідь Мордка. І вона в’їлася мені в голову на все життя. Ось його казанка.
Жив собі молодий пастух. Тяжко жив сарака. А доки не був пастухом, то ще гірше. Він був сином мандруючого жида, що колов смерекові гонти й стелив ними дахи. їх плем’я колись прибилося в Галицьку Русь, де король Данило прихищав майстрових людей. Але набилося їх сюди стільки, що місцеві цехові братчини тіснили прийшляків-іуцеїв у відруби, в хащі. Так вони перелізли через Карпати й допалися Угорської Русі, себто нашого краю. Жона того гонтаря в дорозі дістала болесть і згоріла у вогняниці. А він із малим сином ходив від села до села, напрошуючись до роботи. На одному плечі носив сокиру й тесало, на другому
- тайстрину із заробленим хлібом. Легка плечова ноша, сердечна була важчою.
Спали вони на сінажі під голими ребрами бантин. Крили споро, аби дощ їх не прав, вночі місяць і звізди їм підсвічували. Малий рахував ті звізди, бо більше рахувати не було що. Так і навчився числити. В багатому селі гуцули поклали нову церкву, покликали гонтаря до укривку.
«Якщо перекриємо цю церкву, стягнемося на кобилку»,
- втішно сказав отець. Хлопчук уже марив собі, як вони їдуть возом і дерева розступаються обіч, а піші люди знімають шапки перед кінними.
Смолиста ялиця легко кололася, гонти сліпили очі на сонці. Пересохлі дощечки дзвеніли, як струни гусел. Хлопець складав їх при стіні, ув’язував у бунти, аби легко було потягти мотузом на дах. Пахло живицею і сіркою, бо пражила немилосердна спека. Заступала субота, і вони пішли змитися в поточині, щоб проказати подячну молитву за плідну седмицю. А біда пішла за ними слідом.
Пронісся вуличкою на коні бубнар, іскра з-під копита стрілила на мотузок, ізсуканий із клоччя, а від нього гонти зайнялися, як скіпки. Та хто це чув, хто видів?! Увиділи вже як церква горіла білим смолоскипом у розпеченому небі. Приголомшені страхом, зорили з-за кущів, як довкола пекла тріпоче розтривожене село. «Де гонтар? - гуділи люті голоси. - Жид спалив християнську храмину! На вила нечестивця!» І вже бігли назломиголову хто з барткою, хто з колом, хто з каменем. Отець ухопив сина за руку й потяг за собою. Перескакуючи потік, послизнувся на камені і розтовк коліна. Так і лишився лежати, як мостик через воду, лише хрипів молитовно: «Переступай через мене і біжи в хащі. Заклинаю тебе на порятунок! Ти єдина моя насінина...»
І син перебіг його тілом. До скону свого, до посліднього свого притомку відчував він п’ятами ребра свого нещасного вітця. Того в поточині й зарубали роз’ятрені гуцули, і крівця його стекла, як пожертва, в обезхрамлене християнське село. А дітвак загубився в пущах, спав у вирвах, тьопав ягоди, скубав травицю, винишкував пташині гнізда. Аж доки не прибився, як лісне звіря, до полонинської стаї. Вівчарі його залишили - псам поміч.
- Предыдущая
- 27/71
- Следующая
