Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 38

• Предыдущая
• 38/71
• Следующая

Все, що треба, я приладив і чекав наступного вечора, чекав урочистої купелі у воді відродженого колодязя. Для цього дійства вже зносили під липу діжі, кухви й цебра, збивали столи для гостини. Тим гармидером я й хотів скористатися. Й не здогадувався, що того підвечірка і сам скупаюся в жаданій купелі - милій Латориці. Не відав, що занурюся в іншу чуцесну криницю, даровану долею, котра, відбираючи щось, часто сподобляє нас іншим. І навпаки.

.. .Спочатку я подумав, що очі запалилися від лампового чаду, охолодив їх слиною, та це не помогло. Не врадив би тут і дідо-зелейник - в очі вдарила ясність днини. Лаз просвітився вузькою кострубатою ополонкою. То був світ Божий, і я прорив до нього дорогу, як кріт. Яма виходила під навислий бережок, порослий колючим глодом і резедою. Якби кому довелося сюди продертися, він ніколи не здогадався б, що під вирвою приховано хід до самого серця

Паланку. Поряд росла самотня груша-дичка, що грала на сонці, наче монетами, лакованими листочками. Вочевидь її посадили для познаки ті, хто прокопав цю тунелю.

«Здоров, істинне дерево свободи!» - погладив я шерехатий стовбур дички. Тоді змив із себе в ріці глину й павутиння. Добув з-під корча величезного рака і задами городів побіг до заповітної Соломиної осади.

Вона годувала курят, так мило ціпоніла до них, що я ладен був сам стати когутиком, аби поклювати з її жвавих рученят.

«Юлино-Перлино, звари мені рака, бо на полуценок у замку я вже спізнився. З рака масті натопи і вечерю посмачи...»

«А ти заслужив її?»

«Заслужив. Я прогриз цілу гору й на колінах прицабав до тебе. А ти мене проганяєш».

«Я не проганяю, але хіба такі замащені просяться в гостину? На твоєму шматті ріпу можна садити. Ану здирай його з себе».

«А ти не злякаєшся мене голого?»

«Не бійся, босий голого розуміє, - вона прочинила двері до хлівця. - Прикриєшся там платом».

Я роздягся, обтулився рядном, в якому носять сіно.

«То де мій полуценок, дівице Соломице? - застогнав у шпару, через яку хлівець протинала сонячна струна. - Я такий голоден, що на очі вже не виджу».

«Заїж соломи, коли так любиш її поминати», -відізвалася вона з шопи-варильні.

«Ще й як люблю її, небого. Як віл у голодну зиму».

«Позирай, аби язик тобі не поколола».

«Що язик, коли вона мені все серце поколола».

«Не реви, я лік знаю, - принесла запіканку з кукурудзяної крупи, зеленої цибульки і яйця, а до неї - мися стуценого узвару. - Вина не даю, бо ти й так дурний».

«Я не дурний, я задурманений. Мабуть, дурних вишень наївся. Тепер мене лише до того дерева хилить, з котрого їх смакував. Там ще дві ягоди лишилися, найсолодші...»

«Солодке, леґіню, по гіркому їдять. Кусай уже!»

їли ми в тихій мовчанці. Я не стільки страву їв, як поїдав її очима. І вона незмигно обливала мене горіховим лоєм своїх прекрасних очей.

Коли стала збирати посуд, я взяв її за руку й прихилив до себе: «Будь моєю».

«Я давно твоя», - самим подихом війнула одвіт.

«Буць зі мною довіку, Юлко».

Вона скубнула соломи і скрутила перстень, такі ми в’язали в дитинстві. Наділа його мені на палець, врочиста й тиха, як перед дорогою. Те саме вчинив і я. Наші пальці в солом’яних обручках сплелися. Павук-хрестовик із жовтим хрестом на череві спустився павутиною і повінчав нас.

«Тепер ти моя навіки, - сказав я. - Моє дороге троскотало».

Вона стягла через голову сукенку і лягла на простелений плат, що тлумно пахнув луговим цвітинням. І завмерла. Як свіжотесана з яворини колисанка, біліло її тіло; як дві головки цукру, твердо стояли її груди; як порожнє гніздечко вивільги притих горбик її живота. Я потягся до неї, як дитина, що вперше береться за бильця колиски. Я шукав її губи, як самого себе шукав у цьому заплутаному світі. Я хапав губами її груди, як щеня материну цицьку. Вона прийняла мене, як приймає земля очікуваний дощ; як нора приймає звіра після ловів; як підбережна вирва приймає на ніч рибину. Її волосся злилося з соломою, а потемнілі очі - з ранніми сутінками. Спокійне чоло світилося проти місяця, зате скусані губи ламалися в беззвучних зойках.

Дихала вселенською тишею наша солом’яна палата, лише далека миша десь цигикала свою пискляву нуту. Ніч

текла повільно, безконечно, застигла, як наша радість, загусла в бурштинову смолу насолоди.

«Тебе там не зголосять у розшук?» - бережно простромив тишу її голос.

«Нині там учта до рана, гадатимуть, що я десь загубився в юрбищі».

«А ти не загубився, хлопче?»

«Мені здається, що я лише тепер знайшовся».

Але треба було збиратися. Ми виступили надвір, обв’язані одним платом. Я зілляв себе з відра, вона теж нахилилася під струмінь. Місяць ласо облизував її духмяне мокре тіло. Я одяг своє ледь підсохле цуря, потім довго пив воду, аби затягнути час. Хотів щось сказати їй на прощання, але вона затулила мені губи пальцем: «Нічого не кажи. Слова

- полова». Я мовчав, сушив губами її вогку солом’яну каблучку.

І раптом Юлка скрикнула: на землі розпанаханий надвоє лежав мій рак-неборак. Поряд скубала травицю кобила Моца.

«Це недобрий знак, - скорословом шепнула вона. -Хтось чи щось хоче нас роз’єднати...»

«Ти віриш у бабські брехні? Тепер, коли ми в’єдно, як перст і ніготь... Коні ненавидять раків. Він цабав у траві, а Моца розтрощила його копитом. От і всього».

«Йди», - якось відсторонено мовила Юлка, і це слово захолодило мене більше, ніж мокра одежа.

Я йшов, зупинявся, прислухався, чи вона не кличе; тупив руки до розпашілої тварі. Руки пахли нею. Ноги несли вперед, а сам я лишався десь іззаду, мене направду тягнув непереборною силою той зарічний горб, ота дурман-вишня. А треба було бігти, бо мене чекала знакова дичка.

Дичка несвободи.

Як я й гадав, ніхто мене не похопився нагорі. Водосвятки вирували в замку до світання. Гонведам привезли ще й дівок з куплераю. А вина тої ночі було випито більше, ніж води. Хоча вода таки була добра. Що настуджена глибиною, а що чиста - аж біла. Може, тому, що насподі залягав білий, як крейда, пісок.

«Це засвідка того, що в передні часи тут хлюпотіло море,

- розсудив Петро Солома. - В річкових ковбанях теж можна напасти на такий пісок».

Роботи для Петра вже не було, а я ще залишався, бо про вихід із лазу змовчав. Того вимагав мій замисел. У майстровій коробиці з приладдям я знайшов те, що треба. Відтяв із мотка десять аршинів шнурка, прив’язав до залізка і в слушну хвилину метнув у баштове вікно. Нараз виглянула патлата голова, я змовницьки кивнув.

Біда була з напилком, що був завдовжки з долоню. Майже такими були й вічка ґрат. Якою б не була моя влучність, я міг не поцілити з першого разу. Напилок я обмотав промасленою биндою, настромив на нього дерев’яне руків’я. І для роботи зручно, і мені для кидка -летітиме, як ніж. До затерплості рук ми вправлялися з такими самочинними ножиками в дитинстві! Жбурляли їх і в стовбури, і в щурів, і в птиць.

Я дочікувався пори перших сутінків, коли вартовий зачиняє знадвору віконниці. Як тільки він піде за довгою палицею, напилок має залетіти у вікно. На це я мав хвилину-дві часу.

Я свого дочекався. Все тяглося своєю чередою: зміна варти, в’язання пса, гонвед іде за ліхтарем та жердиною з гаком. Мій напилок кругом летить через двір і глухо вдаряється в прут решітки, падає під стіну. Я це передбачав, та мав ще півхвилини на другий кидок. Пружним скоком підлетів до вежі, потягнувся до напилка і... м’який чобіт притис мою руку до горбатого бруку. Я скоріше носом учув, ніж побачив, хто це. Пан Лойко! Не встиг підвести на нього очі, як гонвед іззаду вдарив мене в потилицю кольбою кріса. Я впав лицем на камінь. Крізь болісні памороки пробився рипучий голос: «Чи не казав я, що капітана Лойка можна обдурити лише раз. Та й ото, коли він сам схоче... Кличте сюди старшого сторожі!»

Невідомо, скільки часу мене морили в ямі. Якогось вечора я змігся на силі й потяг тіло до дверей. Попросив води. Звідти прохрипіли по-мадярськи: «Хочеш пити -поможи собі. Там є порожня миса, ге-ге-ге...»

• Предыдущая
• 38/71
• Следующая