Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 41
- Предыдущая
- 41/71
- Следующая
Він охоче розповідав мені про найвидатнішого з їх піснярів - Гомера, що був сліпим і нічого не записував, це робили за нього інші, зачаровані його словом. Один маляр по його смерті намалював образ, на якому великий співець блює, а зграя прихвоснів-поетів живиться тим. Так горобці летять за табуном коней і видзьобують ще гарячі кім’яхи».
Якогось дня нова моя ложка припала йому до дяки. Звисновкував так: «Ручна робота тобі вже дається. Час братися за голову. Ану скажи, що ти видиш на стінах?» -показав ложкою на тісні грядочки завитків, гачків і колечок.
«Гадаю, що це якесь письмо», - несміло відказав я.
Він нахмурив брови: «Тебе дивує, що я в темниці опанував чужу бесіду і водночас не дивує, що, маючи голову на плечах, сам ти досі не вивчив буков і чисел. Навіть морська черепаха, кладучи яйця в пісок, точно відраховує сорок днів, за які має пролупитися її потомство. Навіть дрібна мураха вміє порахувати свої кроки від дому-мурашника... Не відаю, за що така кара на ваш народ?! То лише мілетяни свого часу наклали на своїх союзників, що відсторонилися, таке тяжке стягнення - заборонили вчити їх дітей грамоти й музики. Та коли це було. Я таку несправедливість терпіти не хочу. Віднині я твій дидаскал, вчитель по-вашому. Хочеш ти того чи не хочеш».
Я хотів. І з того дня мій темничний тривок пішов іншим обертом. До полудня ми збавляли час у науках. По трапезі Гречин шкрябав на стіні свої начерки, а я порався: підмітав голубиним крилом наш осідок, розпросторював довбанку для миття, сік листя на приварок, товк кістки й сушених червів. Навчився я й принаджувати бджіл (їх укуси кріпили тіло зцілющою отрутою), мишей, слимаків, мурах та іншу дрібноту, що підживлювала наш скупий стіл.
Гречин ніколи не питав мого імені. Зате я мучився з того, як мені називати його. І зважився якось це вияснити.
«Ім’я моє десь загублене в просторі й часі. Може, тому, що я ще не гідний його мати. Можеш називати мене якоюсь буквою, котра тобі найбільш прилюбна».
Сам же буквами списував стіни, підлогу й кам’яну стільницю. А ще з пилу й попелу Гречин зліпив жіночу фігуру з піднесеними руками і прикріпив її над своїм ложем.
«Хто це - ваша жона?» - запитав я.
«Це жона кожного, хто спраглий знань. Ім’я їй - богиня Істина».
З чого ж мені залишалося виліпити свою жону божистої вроди, котра володіла моїм розумом і серцем? Робити це зі сміття я не хотів. Може, сплести з тюремної соломи? Та для цього вона була занадто гнилою. Та й мій дидаскал міг того не зрозуміти.
Він учив мене всьому помалу, наскубуючи з різних наук рясні вершки й смаковите коріння й набиваючи ними мою голову, котра - дивна річ! - не ставала з того тяжкою, а навпаки - світлішала, повнилася якоюсь веселою легкістю. Тверде зерно вчень м’якшив він прикладами з життя достойних і мудрих мужів і, ніби медом, перемащував його для легкостравності строкатими оповідками з вікодавніх часів.
Час од часу Гречин просив замащувати хмару своїх настінних написів, аби вивільнити простір для нових. Лише дещо переносив собі на дерев’яні таблички. Сам і чорнило колотив із сажі, пташиноїкрові й слимачого клейстеру. Лише один ряд на стіні просив не рушати ніколи. Коли я пізнав грецьке письмо, то прочитав: «Безсмертя людини в двох благах - шукати правду і творити добро».
«Хто виповів ці слова?» - поцікавився я.
«Піфагор, мій найперший учитель».
Про мужа того, вельми очитаного й просвітленого науками, мав він надихнення говорити годинами. Й щиро вірив, що походив той із сімені ліпшого, в зрівнянні з людським. Під хітоном мав золоте стегно і здобувся хисту подвоєння особи, як деякі із змій, чи як числа «1» та «8», що можуть усікненням розділитися. В один і той же час Піфагора виділи в Метапонті й Кротоні. Білий орел дозволяв йому гладити себе, а ріка Кос, коли любомудр намірявся перебратися на другий берег, людським голосом сказала: «Здоров будь, Піфагоре!» Там, де він повчав, казали, що це не наука, а-зцілення. Він учив, що священним є лист мальви, а наймудрішим число. Той, хто дав речам імена, йде за числом услід.
«На числах стоять світи, — захопливо проголошував Гречин. - З них зітканий час і простір. Все і вся вивіряється числом і ним пояснюється».
«Все? - подивувався я. -1 любов, і краса жіноча?»
«Звісно. Хоча краса - то страшна сила, гірша за війну. Жила колись безрідна, та дуже вродлива жінка Семіраміда. Поговір про її красу дійшов ідо вух ассірійського царя, і він прикликав Семіраміду до двору, і, побачивши, безтямно закохався. «Проси все, що багнеться», - сказав він. І вона попросила царські шати. «Це така малість, - мовив цар, -твоя врода вартує більшого». Тоді вона попросила дозволу п’ять днів правити Азією, щоб усе робилося, як вона повелить. Примха її не зустріла відмови. Коли цар поклав Семіраміду на трон і вона збагнула, що все в її руках і в її владі, вона наказала палацовій сторожі вмертвити царя. Так Семіраміда заволоділа ассірійським царством».
Я слухав оповідку й вертав запаленою думкою до іншої краси, до своєї покинутої цариці з Латоричного пагорба. Та нічого не просить, лише дає.
«А чи можна числом вирахувати свою суджену?» -вихопилося в мене.
«Легко. Коли твої очі прикипіли до якоїсь жінки, рахуй до семи, і якщо не кортить одірвати погляд - вона тобі суджена, твоя доля».
«А якщо вже на третій мірі лічби розумієш, що міг би дивитися на неї вічно, то що тоді кажуть числа?»
«Вони кажуть, що це - твоя солодка недоля».
Я занурився в свої тривоги, а він далі славив число: «Самих чисел не видно, це прозорі рухомі кристали. їх відблиски, їх тіні - це календар, хронометр, міра, ціна, гроші, що вкладені в руки людності такими, як Піфагор, аби влегшити земний поступ. І хто зграбно володіє ними, той володіє світом і веде за собою людей... Числа - мій досконалий струмент і мій матеріал, бо вони доступні й там, куди не доходять ні слова, ні речі, ні гроші. Маючи тут доста часу, я ними розтяв уздовж і впоперек цю фортецю, і будову її, і перебіг її стояння, і відпущений їй час, і судьбину її насельників, як панівних, так і підневільних».
«І свою судьбу теж знаєте?» - схопився я.
«Атож, - старий вистромив руку в бік закуреної формули над нашим потайним коминком. - Тут вирахуваний термін, коли Паланок переміниться з фортеці-тюрми в невинну забавку для слабіючих волостелинів, що, як діти, будуть переміткуватися нею з рук у руки».
«А я? Чи можуть числа провістити мій тюремний термін?» - спитав я, спираючи і дихання, і кров.
«А тобі й рахувати нема що. В тебе планида на вухах і руках прописана».
«Як то розуміти?»
«А так. Вухо в тебе послушливе, а рука подайна. Що у вухо ввійде, то на руці зійде. Гадаєш, чому я обрав тебе своїм слушником?»
«Казками говорите».
«Казки не казки, а знаю одне: число твоє «8». Багате число, що замикає в собі два кола, як цямрину і дно криниці. Отже, колом будеш ходити цим світом. І тут також. Як сюди увійшов, так і вийдеш. Хто тебе сюди принадив, той і виведе».
«Скажете таке, мене сюди пси принадили».
«Пси то пси. Я почав був розказувати про листок священної мальви, але ряд той можна продовжити. Серед плодів усіх один священний - яблуко. З-посеред наших найчесніших слуг - пес. Переказують, що гуси порятували
Рим, своїм дурним гелготом дали знак про прихід напасників. А от розумні пси воювали нарівні з воїнами. Кожен магнесійський вершник мав двох помічників - раба-списоносця і пса. їх, собак, пускали першими в бій, і вони вносили сум’яття в ряди вражого війська. Услід ішли раби, захищаючи хазяїна. Нерідко страх опановував ними, і вони втікали з поля стрімголов, покинувши зброю. Зате пси були з воїнами до кінця, і навіть над трупами дико гарчали, не даючи з них поглумитися. А були й такі, що, згорнувшись клубком на могилі, вмирали там від розпуки... І вдачею пси благородніші за людину. Вони нас люблять не за щось, а за те, що ми в них є. Вони ж і тобі послужили там, у криниці, чи не так?.. Кожний з нас комусь чи чомусь служить. Кожен має якесь своє означення, приявне чи приховане. Треба це вивідати у свого числа. Твоя «вісімка» позначає ще й дві монети, себто гроші, що множаться. Хтозна, може, це і є твоє поприще. Був такий Пісістрат, добрий стратег, а згодом і вмілий правитель. Але запам’ятався він не цим. Пісістрат підкликав до себе людей, що тинялися без діла на базарі, і розпитував їх про причину неробства. Якщо в когось здох віл, він позичав свого, аби той орав. Якщо хтось не мав насіння, давав своє. І люди верталися до роботи...»
- Предыдущая
- 41/71
- Следующая
