Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 53
- Предыдущая
- 53/71
- Следующая
«Чому, за що? Що лихого він їм учинив?»
«Він волів, аби люди були ліпшими, ніж насправді. Аби відійшли від паскудства, впустили в свої душі приязнь, любов одне до одного, навчилися прощенню, перестали ворогувати, а Божі заповіти сповняли нелукаво...»
«А сам він був таким?»
«В тому й заковика, що був, а вони були іншими. І їх це сердило. Чому тесля має їх повчати? А він приваблював їх, чим лишень міг. Навчився воду обертати у вино, множити хлібні паляниці і рибу цілими кошами, зціляв недужих і навіть вертав до життя померлих. Аби схаменулися, аби прозріли ті, котрі ще живі. Щоб не були мерцями при житті...»
«З таким хистом він міг стати багачем і можновладцем і силою примусити їх жити чесно й гідно».
«Якраз ні, проти сили він повстав і протиставив їй правду і любов. Скільки всесильних царів було, а силою нічого не домоглися. І де вони тепер, де їх праця і надбання?»
«А він, де він тепер, той дивний ваш майстер?»
«Послухай далі, це ще не кінець. Хоча його кінець уже був близько. Це відчували і його приятелі, і вороги. Та й сам він. Малодушні криво всміхалися: безталанний син, що покинув хлібне ремесло задля мандрівних штукарств і теревенів із голотою. Ті, що чекали хліба й забав для тіла, стали боятися його чудес. Аби не накликали на них нещастя! Верховники стереглися смути. Притомилися від ходінь і гонінь навіть ті його побратими, що були з ним і вірили йому...»
«Такі, як ви?»
«Так. Були, були й такі, що прийняли його напучування, як живу воду для сердець, і називали його своїм паном, ба навіть царем. Царем - у сенсі володарем їхніх душ. Хоча сам він називав себе Сином Людським. І та пошана ще більше розпалювала заздрість і гнів старшини. Співчутливі радили: відступися, повертайся до свого дерева і живи, як інші живуть, не баламуть людей - їх не переробиш. Або ставай поважним священиком і матимеш добрий пожиток і шану. А де там! Він не відступався... Хто знає, як би все потекло далі, та один з нас видав його суддям. І був суд. Ніхто вже не чекав від нього чуда. А чудо сталося. Правда, таке, що на перший взір ніхто цього і не збагнув. Він дав себе засудити ні за що, він ні слова не зронив у своє виправдання. І через весь город повели його на кару, як збуя, як останнього злодія. І поклали на землю, на дерево. Востаннє він гладив долонями теплий шерехатий брус. Але недовго, бо руки прибили... Я часто гадкую про цю хвилину
- як прибивають до дерева людські руки, що доти пестили це дерево, згладжували його і зволожували трудовим потом. А тепер - кров’ю... Що він міг ще дати цьому дереву? І цим людям!»
«Отче, - здушено мовив я, - хіба ви розповідаєте про майстра? Про чоловіка?»
«Так, Він піднявся на хрест чоловіком, а зійшов нашим Господом. Але Його впізнали вже на хресті, оголеного, розтерзаного, скривавленого, що шептав щось до Бога запеченими вустами...»
«Чому так пізно?»
«Ніколи не пізно впізнати Господа... Ось і ти впізнав. Дивлюся на твої розбиті руки і маю на оці Його, пробиті залізом. Які вони схожі, ці руки двох майстрів, двох страдників. Не бійся, синашу, торкнутися до Його ран. Твої скоро загояться, а Його рани роз’ятрені навічно. Не бійся, Його це втішить. А я навчу тебе молитви Зріднення з Ним. Проказуй за мною:
Ісусе Христе, перебувай у мені, в кожній моїй часточці: в розумі, в голосі, в серці, в моїх устах, навіть
- на кінчиках пальців. Христе, перебувай в моїх очах і вухах, щоби благословити мої радості, щоб успокоювати мої страхи. Будь зі мною упродовж всього дня у всіх моїх думках, ділах і в бесідах. Якщо Ти є зі мною, все у мене буде добре, чи вдень, чи вночі. І світ буде ліпшим, коли Ти будеш сяяти через мос обличчя».
Симко пішов до своїх треб, а я ще довго дивився на стіну затуманілими від перечулення очима. Доки не запримітив перед собою таргана. Я збив його нігтем і роздушив на долівці. Аби не плямити стіну.
Відтоді найліпшими гостинцями для мене були Симкові бесіди. Він годував мене ними, як мудрий ворон своє пташеня. Медовою росою лягали вони на зворушене серце. Як нині світить мені з далини помки лита мідь його шляхетного лиця, отороченого посрібненою черню бороди, і запитливий поблиск очей з-під твердих кучматих стрішок. І впокорені руки на сутані добрячого сукна, що ледь прикриває м’які чобітки з телячої шкіри. І якесь тепле, мирне наповнення, що сусідилося коло цього чоловіка, де б він не був. І в тому наповненні мені було так любо, так прихисно.
Розказав тих днів Божий Симко і про себе. Як рибар вихопив із ріки колиску з посинілим дитинчам - повінь тоді широко несла злизані гражди горян. І обмастив дітвака собачою маззю, дав поссати молочка з каглянки, а відтак відніс живу надибу в монастир. І там, у теплому хлівчаті, він підростав. Випасав кіз, носив з хащі ягоди й паліччя, обходив садовину, прислуговував старому мовчазному отцю-настоятелю.
Той старець так мало говорив, що хлопчик навчився вгадувати його потребу по очах. Аж і сам підріс до послушника, прийняв постриг, діставши в заступництво ім’я святого Симеона. І навчений коло праведного старця монаших чеснот, завзятливо поринув у триб подвижництва. Спав, не стелячи, годинами колінкував на камені, вдягався в руб’я з жаливляної костриці, а в черепок свій сік лише принесене з лісу й городу, тоді як інші вмокали хліб у пахучу оливу і смакували рум’яною з печі рибою. Аж у бідованих законників стягувалися в оскомі губи, коли той хрумтів щавлевою січкою.
Чекав молодий брат похвали й від настоятеля, а той і слова до нього не зронив від постригу. Сам напросився. Празникова трапеза була, Симеон ні вина собі не налив, ні до страв скоромних не торкнувся, розмочував черствий окраєць у варі. Вловивши привітну розвидненість на виду управителя, смиренно доповів: «Я, отче, вже четвертим роком муштрую тіло - і тепер можу спати на землі, їсти зело і терпіти всі злигодні й поневіряння».
Знадвору дочулося мекання отари, яку вівчар гнав з випасу до кошари. «Це добре, сину, - розтулив з притугою свої кволі уста настоятель. - Але зирни у вікно на того облізлого барана: він також спить на землі, живиться травою і терпляче зносить копанці і штурхи чередника. Поки що ти лише став схожим на того барана...» Старші ченці всміхнулися зморшками, а молодша братія пригнітила гигикання рукавами.
Невдовзі по тому Симеон зголосив себе скитником. Під оруцою пустельника Йова викопав собі в хащах черемхи землянку і замкнувся там на роки, гамуючи сум’яття самотньої душі й поборюючи поклики молодого тіла. Самітник Йов скріплював його словом у цій боротьбі, а ігумен посилав книжки, що вирівнювали його розмисли і, як тверді приступки, піднімали до ясних істин.
Наспів час, і Господь дав знак 'їхньому наставнику, що чекає його во вишніх царинах. І той прощався з братством. Покликали і Симеона. Стояв він посеред келії, хитаючись від незвичного простору і мружачись на лампади. Закосматілий, заструплений, з колінними мозолями, з хрипом у грудині й тьмавим блиском у запалих очах.
«Днесь-завтра, - прошепотів старець, - я складу послідній звіт земний. Та хотів би до того послухати твій -перший. Що почув ти в глухій печері? Що відкрилося в мороці очам твоєї душі? Скажи короткими слова, не марнуючи ні свій, ні мій час». - «Отче, гадаю, що я очистився від помислів грішного світу й позбувся бажань крихкої людської природи». - «Овва, то ти святий! - прохрипів сповідник. - А коли так, то йди у грішний світ і виправляй оту крихку людську природу. На тобі в поміч мою руку і мою ногу, - посунув свій гурджуваТий ціпок. - Там, у ляді, нова сутана, я не мав куди її одягати, а тобі на люди треба достойно виходити. Бо й Господь наш ходив у дорогих шатах і пахощів не цурався. Хіба мож до високого закликати, а самому стояти в брудоті й смердіти тліном?! Люди голодні краси і радості, а болота й злидарства мають по шию... Іди і моли їх високим перстом і дзвінким, чистим голосом. Шукай радість, чекай радість, твори радість! Це моє тобі благословення».
І покинув Симеон яму і пішов між людей. До слова кажучи, тої ж ночі, вже без нього, яма завалилася, гора проковтнула порожнину. З людьми, різноликими й різнодухими, спочатку було йому важче, ніж із невидимими печерними демонами. Та помічна палиця мудрого духівника була при ньому, і він побивав нею свою гординю і свою слабість. Сутужно було йому в миру, поки ноги самі не навчилися вгадувати путь, руки - посутню роботу, а нутряна молитва прикипіла до душі, як равлик до мушлі.
- Предыдущая
- 53/71
- Следующая
