Любий бо-пер!.. - Дері Тібор - Страница 7

• Предыдущая
• 7/28
• Следующая

Спогад про ту нашу розмову навіть сьогодні не надто мене тішить, як не тішив, до речі, і в ті часи, коли — десять? вісім років тому? — я щомісяця здійснював паломництво до старих, хай вони в мирі спочивають, щоб передати тещі — хоч я й тоді не мав ще постійного місця праці й отримував прибуток лише від своїх книжок — ту суму, за допомогою якої вона оплатить назбирані за місяць борги й підтримуватиме тілесне й душевне здоров'я чоловіка. Я з них не сміявся, не відчував ані сатисфакції, ні зневаги, відраховуючи банкноти в руки красивої старої жінки, яка незмінно шарілася у відповідь і навіть у глибокій старості кожним рухом нагадувала свою дочку. Сатисфакція?.. насмішка?.. та що там… я ж вважаю себе знавцем усіляких життєвих пасток, так само, як і безталанних людських ніг, що в них потрапляють. Навіть якби я міг жбурнути в обличчя мого тестя пачку грошей, це б також не збудило в мені особливих почуттів.

Як уже згадувано, я старався навідувати свою тещу переважно за відсутності її чоловіка; він міг не знати — й нібито справді не знав, адже він — директор банку! — яким чином стара зі своєї мізерної пенсії покриває дедалі зростаючі видатки на проживання. Та якось, саме в той період, коли наляканий моїм сином Тамашем я почав придивлятися до свого неправомірного, як мені здавалося, старіння, я, на свою біду, застав тестя вдома. Оголосивши, що він захворів — йому буцімто боліло горло, — тесть обмотав шию білим шовковим шаликом і саме підвечіркував за столом.

На той час він уже вбрався в уніформу старості і здавався саме тим, ким був насправді. Його ніс потоншав і витягся поміж двома товстими мішками щік, зморшки на шиї зливалися в довге, обвисле, усе в червоних прожилках, друге підборіддя, що випиналося з-під коміра, а пенсне на водянистих очах уже не блищало навіть тоді, коли в нападі старечого гніву він з радістю засліпив би супротивника. Взагалі він навдивовижу пом'якшав, і коли під час бесіди його слова переривалися демонстративно підсиленим, з бризками слини, кашлем, він, сором'язливо всміхаючись, озирався, ніби просячи вибачення у присутніх від імені смерті, і довго витирав носовичком губи, підборіддя й складки на шиї. Він був охайним, це слід визнати.

— Ось і ти до нас завітав, синку, скільки літ, скільки зим!.. хе-хе…

Теща накрила стіл для мене також: кава, молоко, тістечка. Тими ж рішучими, швидкими рухами, як колись моя дружина, з тією ж легкою, стрімкою впевненістю жінки, що виконує свою справу. Старість її не спотворила, на завжди красивому обличчі — усе та сама одвічна усмішка жінки, що годує чоловіків.

— Ось і ти забрів до нас, синку, хе-хе!..

— Ви вже це сказали.

— Сказав?.. хе-хе… Ось і панові Мюллеру щоразу доводилося повторювати двічі, аби він уторопав.

— Хто цей пан Мюллер?

— Пан Мюллер… Ти не знаєш, синку? Ти маєш знати. Мій колишній бухгалтер. Бідолашний чортяка, ще того року відкинув копита… кхе… кхе… хоч був молодший від мене, чи не так, Елло? Ми віддали йому останню шану. Ми ж любимо відвідувати цвинтар, поки ще добираємося туди на своїх ногах… хе… хе…

Вже не довго тобі лишилось, думав я, уявляючи собі легені старого, з розгалуженнями бронхів, де в кінчиках, у рухливих закрутах альвеол, то тут, то там здувається пухирчик, тоді натикається на другий, лопається. Ти вже відцвів, скоро з тебе збиратимуть урожай.

— А про що це ви шепотілися там, у передпокої з моєю дружиною? Га?

Старенька зашарілася.

Ти добре знаєш, навіщо прикидатися, подумав я.

— Він розповідав мені про Тамаша, — сказала стара, усе ще червоніючи, але вражаючи мене своїм цілковитим самовладанням.

Старий зняв з носа пенсне, підморгнув мені підсліпуватими очима і знову начепив окуляри на місце. Хоч яким пришелепкуватим він тепер був, та завжди всією душею тішився, коли вдавалося когось змусити до брехні. Більшу насолоду він отримував лише в тому випадку, коли міг комусь завдати матеріальних збитків.

— Що ти скажеш про дорожнечу, синку? Га? Саме сьогодні мені довелося повідомити поштареві, який приносить мені пенсію… Елла, хустка майже сповзла… що я казав?.. ага… якщо мені не підвищать пенсію, я, на жаль, не зможу тим часом давати йому чайові. Адже зараз і поштар належить до панівного класу, чи не так?.. хе-хе… то хай зробить щось. Що ти на це скажеш, синку?

Ні, не дивно, що моя дружина любила мене більше, ніж батька. Але як її мама змогла витерпіти його поруч себе сорок чи п'ятдесят років? В стражданні, як видно, нема межі терпінню.

Я відвів погляд від тестевого обличчя й задивився на великий каштан, що шелестів на вітрі — його саме обсіла зграя веселих горобців, — а коли я обернувся…

То й була та мить, коли я отримав перший шок, який підштовхнув мене до самоспостереження; за ним будуть ще й інші. Я не люблю так званих символів, не люблю узагальнень, намагаюся розглядати явища в їхніх природних межах, та після цієї сповненої взаємної відрази розмови стало зрозуміло, що я не можу ігнорувати подвійне попередження. Той, хто сидів навпроти мене і кого я усім серцем зневажав і ненавидів, був схожий на мене. Хоч би як ми різнилися способом життя, однак зачаті й народжені згідно з загальними його законами, і, постарівши, як пара стоптаних чобіт, ми однаково плентаємося до неминучого кінця. Тож я відвернувся від каштана, що колихався за вікном, мій погляд знову впав на тестя — і мені перехопило дух.

Я не перебільшую: моє серце завмерло. Тестева рука змітала зі скатертини крихти хліба довкола філіжанки абсолютно так само — ну, точнісінько! — як це звик робити я під час сніданку за вранішньою кавою. Я не плутаю, моторика повністю збігалася. Старий підставив долоню до краю столу, правою рукою круговими рухами зібрав крихти докупки, далі обережно, аби не посипалися на підлогу, змів їх у підставлену черпачком долоню лівої руки. Якийсь час він вдоволено оглядав невеликий коричневий горбик, а тоді — точнісінько, як це робив я — трохи відхилив голову назад, відкрив рота і рвучко вкинув туди здобич.

— Той, хто крейцар не цінує, тому й форинт не слугує, — мовив він із зітханням, приплющивши очі. Навкруг вуса від задоволення у нього виступив піт.

Я попрощався зі старою й пішов. Від збудження трохи не перекинув свою філіжанку з кавою. Досі я вважав, що змітаю крихти долонею заради порядку, аби бачити перед собою чистий стіл. Однак насправді усе інакше! Виявляється, мені шкода віддавати їх горобцям. Виявляється, я пожираю навіть крихти, аби не ділитися з горобцями, які, злітаючись до мого віконця, повсякчас зазирають до кімнати. Виявляється, що стареча скнарість уже розпочала в мені свою повільну, руйнівну для душі роботу, і якщо я не дам їй по руках, вона підриє всю шляхетну споруду.

Отже, старість? Вже прийшла, питав я себе, не вірячи. Вже? Чи, може, до мене вчепилося кілька паскудних звичок, що непомітно закам'яніли на поверхні душі? Та, увага! Можна ошукати себе самого! Треба дослідити усі мої звички і все, що криється за ними. Я почувався, як той пес, що ганяється за власним хвостом.

Уже на другий чи третій день я відкрив у собі іншу бридку звичку, новий гігантський екземпляр скнарості. Однак нині мій загострений нюх дозволив мені схопити її за вухо і поставити в куток.

— Пане метре, ви вже прочитали мій рукопис?

— Я не метр. Прошу звертатися на ім'я.

Та я його пожалів. Нахабне полум'я молодості, що війнуло з його очей, на мить обпекло мене. Його худе, костисте лице ще не набрякло самовдоволенням, було свіже й вимогливе, він ще не вдовольняв-ся тим, чого вартував.

— Перепрошую, що це був за рукопис?

Рукопис роману він послав мені поштою в супроводі шанобливого листа. Рукопис я, певна річ, не читав. Та й не варто було, адже відомо, що рукописи молодих письменників погані. На той час я вважав, що замість читання чужих недолугих романів краще писати самому, принаймні, написане власноруч буде хоч трохи ліпшим.

Стривай, мовив я до себе. Ліпшим? Для кого? Ти захищаєш інтереси людськості? Чи шкодуєш часу? Ти знову заощаджуєш, нікчемо, аби було що кинути до рота?

• Предыдущая
• 7/28
• Следующая