Озерний Вітер - Покальчук Юрко - Страница 19

• Предыдущая
• 19/28
• Следующая

Але то бували хвилини, миті. Попри свої озерні, буденні справи, усе його єство зайняте було лиш одним — Леею, побаченнями з нею, близькістю, її теплом.

Про інше він намагався не думати. Буде, як буде.

Волин наближався до села з чимдалі більшим острахом у серці, намагаючись подолати його і водночас опанувати себе й прийдешні обставини. Чим більше віддалявся він від Озера цього разу, тим більше здавалося йому, що втрачає він свою силу, свої спроможності, свій сприт і чари.

Леа зустріла його в умовленому місці.

Цього разу йшли не так, як ходили доти. Тепер Леа спрямовувала їхню ходу, — хоч вони йшли, узявшись за руки, як зазвичай, — але вже вона вела Волина, вона нині була перша у їхній парі. І це також було дивно Волинові.

Його дії виявились раптом підпорядковані іншому Законові. Бо це інший Закон говорив зараз із ним через Леу, через її впевненість, коли вони йшли до села, і, може, навіть деяку надмірну жартівливість, побільшену веселість, яка приховувала її ніяковість, її страх перед тим, як батьки приймуть Волина, чи він їм сподобається.

Вони йшли селом, і хоч воно й постало зовсім недавно на цьому місці, хоч лише кілька місяців тому перенесено було оселі і пожитки людські сюди, але вже вторована була дорога, обік якої стояли хати, огороджені плотами і позначені високими дерев’яними журавлями криниць.

Від села цього ще пахло свіжоструганими дошками і димом, який дають ще не випалені печі, обсушуючи ще не просохлі дерев’яні стіни в хатах, а також запахи їжі, готованої переважно на подвір’ях у літніх печах. Запах свіжого хліба, коров’ячого і кінського гною, запах курей і собак...

Цілий світ нових запахів, яких ніколи не чув Волин, не відав, не знав про них, ударив його, щойно підійшли вони з Леею до села, і він зупинився раптом, як укопаний. Леа спитала його:

— Чого ти став? Боїшся чогось? Дарма! Ходімо швидше, вже обідати скоро! Нас-бо чекають!..

Волин не відповідав, раптом виразно відчуваючи, що в цьому світі буде йому лихо, що це принесе йому багато біди і, водночас, що варто, що він повинен йти сюди, що Леа, його Леа, його найкраща Леа — це теж частина його нелегкої долі.

І він усміхнувся, і сказав:

— Я йду. Просто замислився на мить. Ходімо!

І вони зайшли у село і йшли дорогою, поминувши кілька хат, і Волин вдихав, намагаючись збагнути важкі й незрозумілі йому запахи. Серед них були і приємні, і дражливі, але він не розрізняв між ними, що є що — і крокуючи селом, ловив на собі погляди людей, що зиркали на нього з-за тинів. І ці погляди схожі йому були на велетенські соснові голки, що проштрикували його наскрізь, на гострі струмені холодної води, що виривались звідкись і з напругою вдаряли у розгарячіле на сонці тіло.

Але він йшов вже готовий на ці випробування, йшов, знаючи, що все буде нелегко і що єдина підтримка йому – це той погляд, яким час від часу тепер, ось на цій дорозі до її дому дарувала його Леа. І він враз оживав, скутість минала, йому ставало легше, аж доки хтось знову не визирав з-за тину і знову не вдаряв його допитливим, настороженим поглядом.

— Ось наша хата, — сказала Леа.

Він вже давно знав цю хату, давно бачив усіх, спостерігаючи потайки з лісу, намагаючись вивчити їхнє життя, проникнути в таїни кола коханої, її незрозумілого буття, зазирнути якомога глибше, аби прилучитися й собі, аби хоч на хвилинку стати одним із них разом із нею...

— Ось наша хата, — сказала Леа, і вони увійшли у двір за плетеним тином, у якому ліворуч стояла криниця, а праворуч, ближче до хати, літня піч з каміння й глини, на якій щось варилося, а перед нею — дерев’яний стіл із грубих дощок і лавка біля нього.

Біля печі хазяйнувала мати. Вона повернулася до прийшлих, і погляд Волина зустрівся з її очима, темними, глибокими й добрими. В них не було ні упередженості, ні настороженості, лише цікавість і приязнь.

— Заходьте, сідайте! — сказала вона. — Ось вже й обідати час. Зараз батько прийде.

Потім подивилась на Волина й усміхнулась:

— Оце ти і є той лісовий блукалець, якого надибала там Леа?

— Я! — витиснув із себе зніяковілий Волин. Але йому було приємно. — Я — Волин.

— Ну й добре, будеш гостем, пообідаємо. Ти, каже Леа, і не обідаєш ціле літо, доки додому не вертаєш. Еге ж?

— Так. — У Волина все ще слова не виходили з горлянки, застрягали десь по дорозі до рота.

— Такий молоденький, а отак-от блукаєш лісом. Може ж і звір якийсь дикий напасти, і бозна-що. Як же ти лісової нечисті не боїшся? Отак і ходиш, ягоди збираєш?

— Мамо, та не розпитуйте його так прискіпливо, я ж вам усе вже розповіла про нього. А то він шаріється. Сідай, Волине, за стіл. Маму мою звуть Зенна. Отож кажи тітка Зенна, і все тут. А може, ти спершу руки помити хочеш перед їжею?

— Хочу! — сказав Волин, якому враз захотілося води, захотілося в Озеро, втекти звідси, від цієї незручності, від свого шаріння. І він устав зразу ж, і вони підійшли з Леею до криниці, вона набрала відро води, і він помив руки, а потім почав хлюпати водою на обличчя і пив воду — вдихаючи її, вбираючи непомітно для Леі усім своїм єством. І йому враз стало легше. Леа подала йому рушника, вишитого червоними півнями, і він мить зачаровано дивився на вишивку, потім витер обличчя, і коли повернувся, у подвір’ї стояв високий чорновусий чоловік, батько Леі, і дивився на нього.

— Добрий день вам! — сказав Волин, затинаючись. Але цього разу вже говорив сміливіше.

— Здоров був, юначе! Отож ти — Волин. Я — Радан. Для тебе дядько Радан. Полий-но й мені, донько, та й я вмиюсь перед обідом, — звернувся він до Леі.

Волин відсторонився і чекав, доки Радан вмиється, також добряче похлюпавши водою собі в обличчя і шию, обітреться, і вони сядуть за стіл.

Враз прибігли й менші дітлахи, також знайомились з Волином, і він, сидячи в цьому родинному колі за обідом, який ковтав насилу, виправдовуючись, що відвик у лісі за довгі місяці від домашніх харчів, і взагалі — батьки давно померли, брат не готує, а він так-сяк, тому зараз не дуже їсться.

А насправді Волин радів, що сидів між ними, що він зараз, в цю мить, також частка їхнього світу. І тому ковтав навіть те, що за інших умов аж ніяк не взяв би до рота, їв геть усе, що пропонувалось, і навіть здалася йому та їжа з якоїсь миті смачною.

Волин пробув у родині Леі до вечора, а коли почало сутеніти, подався геть, посилаючись на те, що брат хвилюватиметься. Леа провела його аж ген за село. Озирнулась, чи нема нікого, і, підвівшись навшпиньки, сама поцілувала Волина, обійнявши обома руками. Волин також обійняв її, і п’янка млість заструменіла в його тілі, що аж паморочмо ставало, аж страшно Надто вже було солодко з Леою, ніби ніколи, ніби вперше... Як завжди — вперше!..

Вони ледве розняли обійми і обос водночас ще довго озирались, віддаляючись, аж доки можна було бачити одне одного.

Потім Волин ішов до Озера, переповнений, оповитий почуттям незнаним, прекрасним і страшним. Ба, раптом відчув, що щастя таке високе, стає водночас страшним для нього, небезпечним.

Він прийшов до Озера, якраз коли сідало сонце. Зазвичай озерне життя поночі буяло, взагалі мало хто вкладався спати з вечора. Сон зморював озерних мешканців лише над ранок, та й то ненадовго. Волин спав узимку, тому за тепла не мав спати довго. Але йому хотілося вкластися на дні і зануритися у приємні спогади, у пам’ять тіла, у вири почуттів і відчуттів і заснути в цих вирах, розкошуючи на хвилях сну.

Зараз він вдивлявся у захід сонця, розпеченого, гарячого удень і ніби трішки пригаслого з надвечірніми сутінками.

Цього разу сонце було таке величезне і якесь войовничо червоне, що Волин у його важкій червонястості вчув неспокій завтрашнього дня, нові загрози, нові омани, нові принади.

Намагався почути глибше, змістовніше заклик сонця, його мову. Але не чув. Не чув майбутнього, як часто бувало в таких випадках, не давав йому хтось вслухатися в мову сонячних богів.

І він злякався — щось із ним діється!

• Предыдущая
• 19/28
• Следующая