Вінценосні розпутниці - Микитась Василь Лазарович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/22
• Следующая

Автори романів, розвідок, статей і памфлетів доводили, що «пригода» в інтимному житті Катерини II почалася після опали Орлова. Француз Лаво, наприклад, висловлював версію, що в Росії велика княгиня пізнала принаду сексу та віддавалась ледь не першому зустрічному ще до Орлова в будинку якоїсь княгині Д. (натяк на К. Дашкову), де зальотники не знали, з ким мають справу. Салтиков уступав її італійському скоморохові Далоліо, а той влаштовував зустрічі з іншими в будинку директора придворного театру Єлагіна. В. Більбасов і К. Велишевсь-кий заперечують такі версії.

Натомість твердять: з появою у 1772–1774 роках в алькові Васильчикова її утробою оволоділа груба і безсоромна хтивість, яку далі провокував Потьомкін; з 1774 року Катерина II стала розділяти свою монаршу владу і ліжко з випадковими коханцями.

Окреме й неоднозначне місце серед фаворитів Катерини II займають визначні державні й військові діячі Російської імперії генерал-фельдмаршали Петро Олександрович Румянцев-Задунайський (1725–1796) та Григорій Олександрович Потьомкін (1739–1791), діяльність яких так чи інакше пов’язана з долею багатостраждальної України, якій вони завдали чимало болючих ран аж до скасування української вольниці — Запорозької Січі. Якщо перший був просто фаворитом, то другий, котрого називали «однооким Голіафом», «князем тьми», був найпомітнішим і наймогутнішим фаворитом-коханцем.

Графа П. Румянцева Катерина II поставила, як мовилося, в 1764 році на чолі відновленої другої Малоросійської колегії й призначила генерал-губернатором «Малоросії».

Досить запопадливо генерал-губернатор впроваджував у життя «Жалувану грамоту дворянству», що її Катерина II видала 1785 року для урівняння генеральної і козацької старшини з російським дворянством, — своєрідну «пільгу» за знищення Запорозької Січі.

Як військович діяч П. Румянцев особливо відзначився в Семилітній війні (1756–1763 pp.) держав «Священної

Римської імперії» та Росії проти Пруссії, а потім і в російсько-турецькій війні 1763–1774 років. Армія під його командуванням розгромила турків біля молдавського містечка Ряба Могила, на річках Ларзі й Кагулі, змусивши тим самим Туреччину припинити тоді війну та підписати вигідний для Росії Кучук-Кайнарджійський мир. У переговорах з турками брали участь і дипломати-українці О. Безбородько та П. Завадовський, які служили у військовій канцелярії головнокомандуючого. Під началом Румянцева у складі російської армії воювали Київський, Ніжинський, Чернігівський та Чугуївський козацькі полки, що їх царизм то вигідно для себе використовував, то розпускав.

За військові успіхи за Дунаєм Катерина II надала Румянцеву чин генерал-фельдмаршала та почесний додаток до прізвища — Задунайський.

Щодо дипломатичного таланту, то графа Румянцева-Задунайського можна поставити поряд хіба що з іншим генерал-фельдмаршалом, головнокомандуючим російською армією в російсько-турецькій війні 1787–1792 років Г. Потьомкіним.

Цей, як його називали, «кривий і косоокий циклоп» на бажання Катерини II надовго зайняв місце в її апартаментах.

В історичній та художній літературі інтимні стосунки Катерини II з Потьомкіним явно ідеалізуються. Автори намагалися та й тепер намагаються показати їх як велику, справжню любов.

Все те, м’яко кажучи, неправда. Опубліковані в дожовтневі часи багатотомні «Сочинения императрицы Екатерины II на основании подлинных рукописей», серед яких 128 листів і записок її до Потьомкіна, у тому числі її «чистосердечна сповідь» на «ревниві» закиди коханця, свідчать про оголений цинізм обох.

Між собою перелюбникам не було потреби маскуватися. Тридцятип’ятилітній Потьомкін дорікав у 1774 році сорокап’ятилітній Катерині, що вона до нього мала принаймні 15 «попередників» у своєму алькові. Вінценосна кокетка виправдовувалася, що їх було менше. Серед них виділяла Понятовського з очима «отменной красоты», який був їй «любезен и любим от 1755 до 1761» року і після якого вона «заставила сделать из дешперации выбор коя-какой» (підкреслення мое. — В. М.) до появи «богатиря», тобто Потьомкіна, що його закликала у покої, як вона зазначила, «письмецом».

Скільки було в тому «коя-каком» виборі, імператриця цнотливо умовчала.

На закінчення «чистосердечно! сповіді» Катерина II з тим же кокетством запитувала Потьомкіна: «Ну, господин Богатырь, после этой исповеди могу ли я надеяться получить отпущение грехов своих, изволиш видеть, что не пятнадцять (!) но третья доля из них, первого по неволе (!) да четвертого из дешпарации, я думала на счет легкомыслия поставить никак не можно, о трех прочих если точно разбереш, Бог видит, что не распутства в которой никакой склонности не имею и если бы я в участь получила смолода мужа которого бы любить могла, я бы вечно к нему не переминалась, беда та что сердце мое не хочет быть ни на час охотно без любви». (Стиль збережено повністю. — В. М.).

Поза всяким сумнівом, Потьомкін добре усвідомлював, що Катерина лицемірить, адже II розпутний «Вавілон» він добре знав. Одначе вимагав привілейованого становища над усіма тими «попередниками» та «сучасниками». Для підтвердження наведено в оригіналі уривок ще одного «відвертого» листа, тепер уже Потьомкіна до цариці та її «відверті» доповнення, власноруч написані на полях у тому ж листі.

Вони такі:

Для невтаемниченого читача у цих «відвертостях» багато чого незрозумілого. Тому виникає потреба «розтаємничити» цинічні зізнання обох авторів. Потьомкін справді був справою рук вінценосної коханки, зазнав від неї немало «благодеяний», на певний час посів місце в її алькові, тільки «не твердо и крепко», тому й сумнівався, чим може кінчиться їх «процес»(?). І недаремно сумнівався.

Григорій Потьомкін народився в сім’ї офіцера. У 1756 році за гультяйство його виганяють із гімназії при Московському університеті, й він вступає на військову службу. За участь у двірському перевороті Катерина II надала йому перший чин підпоручика. Нова господиня трону зробила дрібного офіцера, певно, з прицілом, своїм камер-юнкером, подарувала йому 2 000 карбованців, землю та 400 душ селян. Око той «Голіаф» втратив не в битвах із турками, а в кулачній бійці з братами Орловими, які запідозрювали його (і недаремно!) в інтимних зв’язках з їхньою вінценосною благодійницею.

Наблизивши через деякий час вольового і розумного Потьомкіна до своєї спальні, Катерина II надає йому високі чини генерал-ад’ютанта і генерал-фельдмаршала, нагороджує всіма орденами Росії, призначає головнокомандуючим армією, потім віце-президентом Військової колегії, а з 1776 року новоросійським, азовським і астраханським губернатором на відвойованих землях. Ще до того він був удостоєний (у 1774 році) графського титулу. 1776 року австрійський імператор Йосиф II надав Потьомкіну ще й титул князя «Священної Римської імперії», а Катерина II за приєднання Криму до Росії нагороджує його званням «світлійшого князя Таврійського». Так поступово Потьомкін стає наймогутнішою людиною в імперії, всіляко сприяючи цариці і зміцненні абсолютизму.

Повторюємо, на кілька років Потьомкін зайняв «штатне» місце у спальні Катерини II й виконував свої «обов’язки» справно, але з різних причин змушений був відлучатися з Петербурга. Щоб бути в курсі справ і не втрачати свого впливу на вінценосну коханку, граф постачав їй своїх підлеглих офіцерів. Та й імператриця не забувала свого «соколика»: в 1777 році подарувала йому 150 000 карбованців, у 1779-му видала авансом на десять років наперед «пенсію» — близько одного мільйона кзрбованців. Згодом, у 1783 році, Катерина дала фаворитові ще 100 000 карбованців на будівництво палацу в Криму, який відкупила й одразу знову подарувала «світлійшому князеві Таврійському». Ставши всевладним фаворитом, перед яким колінозгиналися всі князі, графи та найвищі чини імперії, й сам Потьомкін скільки хотів грабував казну. У своїх записках О. Пушкін навів характерний документ сваволі фаворита: «Потьомкін послав одного разу ад’ютанта, взяти із казенного місця 100 000 карбованців. Чиновники не насмілилися відпустити таку суму без письмової вказівки. Потьомкін на звороті їхнього відношення власноручно приписав: «дать е…мать». І ніхто не смів тому перечити.

• Предыдущая
• 12/22
• Следующая