Вінценосні розпутниці - Микитась Василь Лазарович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/22
• Следующая

Усе «осьмнадцяте» століття в Росії ще сучасники називали не тільки століттям «освіченого абсолютизму», а й «бабським» із всесильним фаворитизмом, що трагічно позначилося й на історичній долі України. Те «бабське століття» і «бабське царство» — найганебніша сторінка в нашій історії. Ця «чорна пляма» й донині мало відома широкому колу читачів…

Фактичним правителем Російської імперії після Петра І під час недовгого царювання Катерини І у 1725–1727 роках був син придворного конюха, а потім генералісимус князь О. Меншиков (1673–1729), який награбував мільйони із казни і став після Петра І чи не найбільшим поміщиком в імперії. Меншиков мав понад сто тисяч селян-кріпаків, на Україні володій 4 містами, 187 селами, 14 слободами та однією волостю.

Після смерті Петра І у 1725 році колишню покоївку Марту Скавронську, з якою цар лише у 1712 році, приживши на той час трьох дочок, оформив церковний шлюб, посадили на престол як Катерину І гвардійські полки під началом О. Меншикова. Та чи під силу було недалекій і безграмотній імператриці правити величезною державою? Тож фактично правила імперією впроваджена Петром Верховна таємна рада, до складу якої входили фаворити і коханці Катерини І О. Меншиков та В. Монс.

За дворічне царювання Катерини І на Лівобережній Україні відновлюється гетьманство, але навряд чи то була заслуга імператриці.

Перед смертю Катерина І склала «тестамент» про передачу престолу внукові Петра І — синові царевича Олексія Петровича — Петру II (1715–1730). Через малолітство царя державою керував О. Меншиков, а потім — боярська верхівка. Перед коронацією спадкоємець престолу помер від віспи. На ньому й скінчилася чоловіча лінія роду Романових — настало «бабське століття».

У 1730 році на троні опинилася рідна небога Петра І, дочка царя Іоанна Олексійовича Анна Іоаннівна (1693–1740), що була за герцогом Курляндським Фрідріхом Вільгельмом, але рано овдовіла. Нова імператриця також була малограмотною, не відзначалася розумом, а головне — була лінивою і розпусною. Ще до проголошення Тї Верховною таємною радою імператрицею претендентка на престол 1727 року «зблизилася» з дрібним курляндським німецьким дворянином — Ернстом Йоганном Біроном, якого австрійський ерцгерцог Карл VI у 1730 році «возвеличив» у графи та при сприянні Анни Іоаннівни призначив герцогом Курляндським.

Нова імператриця влаштовувала численні бали, «машкаради», тримала для розваги кілька блазнів і сотню породистих собак, витрачала шалені гроші. Так, для порівняння тільки у 1734 році на утримання двору було видано 2 600 000 карбованців, на імператорські конюшні й псарні—100 000, на платню чинам — 460 000, на «пенсії» рідні — 77 100 карбованців, на утримання війська — 4 935 154, на адміралтейство — 1 200 000 карбованців, що на той час було непомірно величезною сумою.

За Анни Іоаннівни імперією заправляв Бірон із компанією прибалтійських німців, які прибрали до рук найвищі придворні посади: дипломатією правив А. Остер-ман, Комерційною колегією — Менгден, військом — Мініх, промисловістю — Шемберг і т. п. У 1740 році цариця «подарувала» Бірону оздоблений брильянтами золотий кубок вартістю 500 000 карбованців. Біронівці нещадно грабували країну, привласнювали великі землеволодіння з селянами в Росії, Білорусії та на Україні, впроваджуючи феодально-кріпосницький гніт. Той же Бургард Крістоф Мініх мав великі помістя на Лівобережній Україні, домагався скасування її політичної автономії і стати «управителем Малоросії». І став би її катом, якби не крах зловісної біронівщини.

Жорстокість свавільної Анни Іоаннівни і Бірона позначилася в інтенсивній розправі із суперниками, страті їх та засиланні до Сибіру. Відомо, що п’ятнадцятилітнього «російського імператора» Петра II Меншиков засватав за свою дочку Марію. Коли Меншикова разом із сім’єю прогнали до Сибіру, Петра II сватають за сімнадцятирічну

Катерину Долгорукову. По раптовій смерті юного царя Долгорукови складають від імені імператора «подложное завещание», нібито він заповідав владу Катерині. Правда, той підроблений документ вони знищили, однак жорстоко поплатилися за бажання влади. При потуранні Анни Іоаннівни «башмачник» (той, що раніше шив черевики) Бірон почав до пня винищувати родину Долгорукових та всіх тих, хто симпатизував Петру II і Меншикову. Про страхітливу сторінку біронівщини докладно розповіла у «Своеручных записках» донька фельдмаршала часів Петра І Б. П. Шереметева Наталя Борисівна. Вона була одружена з І. О. Долгоруковим й до кінця випила з ним гірку чашу недолі. На весіллі, за доносом канцлера

А. Остермана, їм оголосили «височайший указ», що вся їхня родина підлягає засланню у далеку сибірську місцевість Березів поблизу річки Об, серед неприступної тайги. Туди заслали також колишнього губернатора Смоленська, сенатора і вихователя Петра II князя О. Г. Долгорукова.

Ще жорстокіше розправилася вінценосна блудниця з іншими Долгоруковими. Відомого дипломата, колишнього посла в Польщі, Данії і Франції В. Долгорукова відкликали в Росію; в 1739 р. на Скудельниковому полі йому відрубали голову. Другого князя С. Долгорукова, теж дипломата, спочатку вислали в далеку північну вотчину, потім кинули в політичну в’язницю — Шліссельбурзьку фортецю, а згодом відрубали голову поблизу Новгорода. Відрубали голову й князеві І. Долгорукову. Наречену Петра II Катерину Долгорукову, аби не муляла очі, разом із батьком спочатку вислали в Сибір, згодом ув’язнили у Томський монастир. У монастирі морили й дочок О. Долгорукова, де вони померли, а його синів прилюдно відшмагали батогами, повідрізували язики й заслали: Миколу — в далекий Охотськ, а Олександра — аж на Камчатку.

Подібне вчинили й з іншими знатними родами. Колишнього київського губернатора (у 1711–1718 pp.), сенатора князя Д. Голицина звинуватили у зловживаннях й засудили до смертної кари, яку «милостиво» замінили казематом Шліссельбурзької фортеці. В опалі був і його брат — знаменитий генерал-фельдмаршал М. Голицин, багатство якого перейшло фаворитам Анни Іоаннівни. Найогидніший «жарт» вона вчинила над М. Голициним. Він дістав високу освіту за кордоном, одружився там на італійці, прийняв католицьке віросповідування. Цариця відкликала його, розлучила з дружиною та зробила двірським блазнем. Для потіхи знову одружила, але вже на «шутихе камчадалке» Явдосі Бужениновій, влаштувавши диковинне «весілля» у зловідомому Льодовому будинку навпроти Зимового палацу. Тільки смерть імператриці та її «шутихи» позбавили князя М. Голицина глуму.

Падали голови не лише привілейованої знаті, але й «черні». Особливо страхітливою за Анни Іоаннівни була пронімецька Таємна канцелярія із системою вишукування політичних злочинців, яка мала сумирну назву «Слово и дело государево». Під страхом смертної кари вона зобов’язувала обивателів доносити «о слове и деле», нібито спрямовані проти государів, і стала чи не першим офіційним інкубатором стукачів. Таємна канцелярія цариці та Бірона тримала всіх у безмовному страсі й покорі. М. Добролюбов зазначав, що з часів Петра І таємні канцелярії під різними назвами впродовж століть були страховиддям Росії. Згодом Катерина II нібито заборонила зловісне «Слово и дело…», насправді ж просто змінила назву — з’явилася «таємна експедиція» при Першому департаменті сенату. Очолив її обер-секретар, злої пам’яті витончений катюга Семен Шешковський.

Д. Бантиш-Каменський у «Словаре достопамятных людей русской земли» зазначав, що Шешковський у руках Катерини И став грубою зброєю поліцейського розшуку. Свого часу цього поповича відкрив правитель таємних розшуків граф О. Шувалов, а Єлизавета не раз відзначала його «добропорядні важливі справи» і «зразкові труди». Пригріла його й Катерина II.

«Богоподібна цариця» Катерина II саме Шешковському доручала допитувати О. Пугачова, вести слідство у справах Н. Нассека, О. Радищева, М. Новикова та ін.

У цілому феєрверкові двірських переворотів першим був переворот 1740 року, після ранньої смерті Анни Іоаннівни, коли біронівці наслідником престолу проголосили малолітнього сина Анни Леопольдівни — принца Брауншвейгського Івана Антоновича на чолі з регентом та опікуном — тим же Біроном. Анна Леопольдівна (1718–1746) була дочкою герцога Макленбург-Шверинського Карла Леопольда й онуки царя Олексія Михайловича — Катерини Іванівни. Справжнє її ім’я по-німецькому — Єлизавета Анна Катерина Христина. Під час хрещення Феофан Прокопович нарік її Анною. Анні Леопольдівні подобався саксонський посланник граф Карл Моріц Ліпар, з яким вона і «зблизилася» у 1735 р. Та 1739 року її видали заміж за небожа імператриці Священної Римської імперії принца Антона Ульріха Брауншвейгського. У подружжя народився син Іван, якого ще малолітком проголосили російським імператором з регентством Бірона. Однак через кілька тижнів біронівщину було повалено, а «правителькою» чи регентшею Івана стала сама Анна Леопольдівна.

• Предыдущая
• 2/22
• Следующая