Выбери любимый жанр

Острів злочинців - Ненацький Збігнєв - Страница 11


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

11

— Картини теж викопав? — здивувався я.

— Хто його знає, може й викопав. Та може й не викопав, а мав од своїх предків, графів.

— Добре пиво. Дуже добре, — прицмокнув я.

— А по тому вся та всячина знову в землі опинилася.

— Він знову все закопав?

— Атож, закопав. Наближався фронт, а дідич боявся Червоної Армії як вогню. Німці запевняли, що боронитимуться і руських сюди не пустять. Дідич їм вірив, і тільки як фронт був уже зовсім близько, збагнув, що непереливки, і надумав тікати. Німці дали йому тільки один автомобіль. А що можна було одним забрати? Жінку й дітей. Тож усе, що мав коштовне, дідич закопав у землю.

— Ф'ююю, — свиснув я крізь зуби. — Ще прошу пива. Вона подала мені ще одну пляшку.

— Це все казочки для малих дітей. Хто б то закопував у землю коштовні колекції? Певно, продав їх, і край.

— Та ні, прошу пана, справді закопав.

— І що? Не було нікого, хто б знайшов ту схованку?

— Отож-то й воно, що ніхто не знайшов. Геть усе місто шукало, і міліція, і військові. Не знайшли. Тепер тих науковців прислали в землі ритися. Мабуть, дідичеві колекції шукатимуть.

— Не вірте ви цьому. Тих дідичевих колекцій ніхто не шукає. Певно, граф забрав усе коштовне з собою.

Жінка аж вийшла з-за прилавка. Низенька, гладка, запнута, незважаючи на спеку, хусткою, вона була схожа на дерев яну ляльку, в яку можна вкласти ще шість менших ляльок.

— Все-таки дідичеві картини познаходили, — сказала вона.

— Дуже добре пиво, — зауважив я.

— Вони були в костьолі. У підземеллі, там, де склепи. Лісничий Габрищак показав схованку в костьолі. Він разом із дідичем усі ті скарби ховав.

— Ну, то вже ж знайдено дідичеві колекції, — мовив я.

— Аякже! У тім-то й річ, що не знайдено. Тільки картини знайшли. Спершу Габрищак прийшов до міліції й сказав: «Дідичеві картини лежать у підземеллі костьолу між старими склепами». Обіцяв наступного дня повести міліцію до схованки з іншими дідичевими скарбами, та вночі до хати лісничого прийшов Барабаш, і більше вже ніхто не бачив живого Габрищака. За три дні Вісла викинула Габрищакове тіло на берег. Він був геть побитий, певно, Барабаш мучив його, аби той виказав йому схованку.

Я поставив порожню пляшку на прилавок.

— Скільки з мене?

— Вас не цікавить та історія? — здивувалася жінка. Я махнув рукою.

— Не вірю я в такі історії. Барабаш? Який це Барабаш?

— Ви не чули про Барабаша? Та це ж бандит. Найперший бандит у нашій місцевості. Він гуляв тут у нас із своєю бандою в 1945 році.

— Ну, то, мабуть, Габрищак виказав йому, де дідичева схованка, і Барабаш усе забрав.

Жінка схопила мене за руку. Мабуть, у цій крамничці їй було нудно і дуже хотілося побалакати.

— Ні, ні, прошу пана. Він не забрав. Не встиг забрати. Не минуло й двох днів, як міліція вистежила Барабашеву зграю на острові серед Вісли й оточила її. Пане, як вони там билися! Наче на справжній війні, їй-бо. Бандити вирішили не піддаватися й загинули майже всі. Міліція схопила живими тільки двох, потім був суд, і їх засудили до страти. Тож таємницю схованки Барабаш забрав із собою в могилу. Схованка існує, тільки дороги до неї ніхто не знає.

— Скільки з мене? — нетерпляче повторив я.

— Десять злотих, — буркнула крамарка, розсердившись, що я не хочу дослухати до кінця Барабашеву історію.

— До побачення, — сказав я.

Вона не відповіла. Знову дзенькнув дзвоник над дверима, і я вийшов на вулицю.

Повертаючись до свого намету, я зайшов до хлібної крамниці й купив буханку свіжого хліба. Хоч до вечора було ще далеко, я заходився готувати вечерю. Відкрив бляшанку рибних консервів, з'їв рибу з хлібом, потім закип'ятив віслянської води на чай. Вона виявилася несмачною, і я поклав надалі носити воду з міського колодязя.

Вечеряючи, я дивився згори на табір антропологів. Вони вже якось улаштувалися, намети стояли рівно, троси міцно натягнені. Тіснява в таборі була страшенна, але розташований він був у гарному місці, оточеному з трьох боків водою.

Ввечері в таборі розпалили вогнище. Навколо нього я побачив двох молодих жінок у штанях і грубих светрах, шестеро парубків і літнього добродія. Вони голосно розмовляли, певно, про щось дуже веселе, бо до мене раз у раз долинав сміх. По тому почали співати.

Настала ніч, і відблиск вогнища з табору антропологів поплив далеко Віслою. Я замкнув намет і, взявши каністру з бензином, спустився на берег трохи нижче табору. Не помічений антропологами, я роздягся і поліз в очерет. Діставшись до «сама», переніс в нього каністру й свій одяг, а тоді знову скочив у воду, аби випхати машину з очерету на вільний річковий простір.

Мотора я не хотів вмикати, щоб не привернути до себе уваги антропологів. Вісла підхопила мого «сама», і він безгучно поплив за течією. Я минув косу, освітлену вогнищем, навколо якого рухалися видовжені тіні науковців, і скоро опинився біля острова, що його береги розмила вода і він густо поріс верболозом. Тут я спробував ввімкнути мотор, та, як навмисне, у мене нічого не виходило. Тож довелося звернути до берега, і ніс «сама» в'їхав у зарості, що звисали з розмитих берегів.

Тієї ж миті з річки почулося рипіння кочетів і плескіт води. Я озирнувся — Віслою плив човен, ним керував якийсь згорблений чоловік. Я не бачив його обличчя, зауважив тільки, що в човні лежить кілька зелених і червоних ліхтарів. Човен затримався недалеко від острова, біля річкового бакена, що плавав на воді. Сидячи в «самі», я цікаво дивився, як чоловік підплив човном до бакена і повісив на ньому зелений ліхтар.

Раптом з глибини острова почувся голосний, пронизливий зойк сови. Мені аж мороз пішов поза шкірою — такий похмурий і грізний видався мені той зойк. Він наче віщував щось лихе. Мабуть, те саме відчув і бакенщик, бо кинув світити і, випроставшись, повернувся обличчям до острова.

Сова зойкнула знову. Здавалося, що цей похмурий, лиховісний зойк лине з верховіття якогось дерева на острові. Сова замовкла, запала тиша. І нараз почувся приглушений, але виразний крик:

— Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!..

Голос був низький, йшов наче з-під землі, певно, з якоїсь ями на острові. Тричі повторився вигук «Барабаш», а тоді знову настала мертва тиша.

11
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело