Мальви - Іваничук Роман - Страница 19
- Предыдущая
- 19/60
- Следующая
— По-якому ти говориш, мамо, зі мною, коли нема чужих людей?
— По-українськи, дитино... По-твоєму.
— Тут так ніхто не говорить...
Марія з болю похитала головою. Боже, боже, якою ціною вона купує дочці життя... «Чей не пізно ще сказати, що ми у ворожому краю, що ненавидіти мусимо все тут суще. Пригадати їй власне ім'я, переконати, що віра, яку ми прийняли, погана віра». І дитина повірить матері, і все життя ненавидітиме тих, що вбили її батька, забрали братів. І разом з тим житиме серед них. На неї кидатимуть камінням і обзиватимуть гяуркою. У серці дівчини закипатиме жаль і в горі клястиме матір: «Чому ти мене породила іншою, ніж ці люди? Навіщо це мені? Що я маю за це? Погорду, сиві дівочі коси, непосильну працю за шматок хліба і ту Україну, якої не бачила ніколи й не знала». І ніякої надії на повернення. А так... Ні, ні, хай росте вона мусульманкою, то хоч право матиме на грамоту. А потім зрозуміє... і рідний край, і мою жертву. Думала Марія про синів-близнят. Де вони, чи живі? Якщо живі, то, певно, не пам'ятають ні матері, ні своєї мови теж. Чи вже давно їх на світі немає? А що краще? Що краще? Та на якій вазі важити сумління і материнську любов?
Дорога зіп'ялася на невисокий перевал і круто збігла вниз по вапнистому білому схилу. Далі пішла долиною, зрідка минаючи невеликі аули. Марія здалека побачила село, що сховалося внизу між горами. Догадалася, що це Мангуш, — воно було інакшим від татарських. Забіліло стінами з-поміж садів, заскрипіло колодязними журавлями, всміхнулося відслоненим обличчям, і Марія зірвала яшмак. Стояла і любувалася шматочком України, що якось забрів у Кримські гори. Правда, по дорозі він прибрався трохи по-чужинецькі: приплюснуті дахи замість високих солом'яних стріх, мечеть під горою, кам'янистий грунт замість пухкого чорнозему, піщані гори замість степу, та все-таки повіяло знайомим рідним вітром із чужої долини, і перехрестилася Марія.
Зійшла в село. Над бурхливим потічком, що протікав низом, вона побачила гурт чоловіків. Вони сиділи на каменях, курили люльки, розмовляли. Згадала, що нині неділя, забула про неї, святкуючи з татарами п'ятниці. Підійшла, привіталася. Чоловіки привітно, проте байдуже дивилися на зайшлих. Видно, нові люди в цьому селі появлялися часто. Заговорила до них по-українськи, вони зрозуміли її, та відповіли чомусь по-татарськи.
— Де можна жити! Небо над головою, а земля під ногами. Он біліють бодрацькі каменоломні. Камінь із Бодрака можна брати всім. Є з чого побудувати хатину.
А захочеш, сама різатимеш камінь на продаж бахчисарайським татарам. Платять добре.
З гурту вийшов кульгавий чоловік з острішкуватими бровами і рудими прокуреними вусами, він заговорив тією рідною співучою мовою, якої давним-давно не чула:
— Ходіть зі мною, земляки безталаннії. Притулю вас, поки обзаведетесь. Я каменяр Стратон. Може, й до мене пристанеш у помічниці. Аби шия, а хомут знайдеться. Не журися, жінко: перетреться, перемнеться та й минеться...
Від щастя схлипнула Марія. Всі непевності і страхи, які мусила переносити мовчки, бо ні з ким було поділитися, лишилися позаду. Вона нарешті вільна! І не знайде її тут ні люта хазяйка, яка нахвалялася продати Мальву на кафському базарі, ані підступний Мурах-баба.
А в серці затеплилася надія: завтра ж вийде до Стратона на роботу, надриватиметься, день і ніч працюватиме, а заробить грошей і купить грамоту. Чудодійне ханське письмо, що виведе її на ясні зорі, на тихі води, у край веселий.
Розділ восьмий
Розважність, мудрість, справедливий лад
Нехай завжди панують там, де влада,
Бо царство, де невіглас управля,
Господнім добрим намірам завада. Сааді
Затихли вулиці, відбенкетував Стамбул. Розколоте на три частини Босфором і Золотим Рогом місто пріло під сонцем, життя в ньому поверталося до свого буденного ритму. Кишіла Галата купцями, волоцюгами й послами, що прибували з різних країн на прийом до нового султана; брязкала зброя на Скутарі — рихтувалися яничари до нових походів; награвали сумні арабські мелодії єгипетські мандрівні скрипалі й флейтисти, розсівшись біля кафеджіїв у тінях платанів.
Нічого не змінилось, хоч незвичайні події промчали-ся смерчем тривоги і тріумфу над столицею імперії. Так само дзвеніло в майстернях, так само сиділи на вулицях ліниві бородачі за кальянами: куріли мангали під чинарами, галасували купці в крамничках.
Хіба що в душах людей щось змінилося, але цього ніхто не помічав під сонцем аллаха. Злягала Нафіса, та знав про це лише Хюсам. Старий ювелір, як і кілька днів тому, горбився над срібним браслетом, якого ніхто не купить, і знову думу думав про найстрашніше: що станеться з народом, коли його охороняють чужинці, яким цей народ дав віру і зброю, а любові дати не зміг. Та про ці думи знав лише один Хюсам. Сиділа в сералю самотня валіде і придумувала каверзи проти кизляра-аги Замбула. Тривога лягла борознами на високому чолі великого візира Аззем-паші: з ким порадитись, де знайти філософа, астролога, пророка, що вгадав би, звідки йде загроза упадку імперії, бо цю небезпеку відчуває він тільки інстинктом, а осягнути розумом не може. Муштрував яничарів Алім. Непотрібні спогади розвіялися разом із хмелем. Тягнувся чор-баджі перед яничаром-агою, випрошуючи поглядом у нього найнесподіванішого наказу. Hyp Алі, порозумівшись із Замбулом, плів свої сіті навколо великого візира.
Падишах Ібрагім почав царювати за третьою брамою Біюк-сарая.
Царювати... Це було дивне слово, яке поки що існувало поза ним, окремо від нього, десь поза мурами нової розцяцькованої тюрми, яка називалася тронним залом. Це було всесильне поняття, до якого він, незважаючи на коронування, ще не мав доступу. Та машина, що створила вчора його, працювала поза ним і, хоча обрала Ібрагіма своїм призвідцем, ще не розкривала таємниці, як управляти нею.
А може, не обрала? Хтось цими днями втратив владу, хтось узяв її до рук і влаштував на радощах виставу театру Кара-гез92? Його пишно вбрали, посадили на султанського коня, не питаючи про це його згоди, як і не питали тоді, коли запроторювали в тюрму. Шейхульіслам навчив його ролі, і він виголошував цю роль на підказках Hyp Алі. Його, Ібрагіма, возили по місту, дали йому гроші, щоб він шпурляв ними у натовп, яничар-ага з нарочитою ввічливістю знімав із нього взуття перед входом у мечеть Еюба, а потім за це здер із нього плату. Великий візир Аззем-паша, який управляв державою за сильного Амурата, відверто посміювався із спектаклю, але Регель наполягає, щоб Ібрагім слухав Аззем-пашу. Хто ж, власне, прийшов до влади, і що повинен робити Ібрагім, якого нарекли султаном?
Ібрагім не виходив із тронного залу, боячись, що двері зачиняться і він не зможе їх відчинити знову. Хвилинне блаженство від розкоші, яка так раптово прийшла на зміну тюремній безпросвітності, минула. Ібрагім нервово ходив по залу, подеколи дотикаючись до алмазного поруччя трону, а в голові вкладалась і вкластись не могла страшна думка про нестійкість султанського становища.
Вузький коридор вів із тронного залу до бібліотеки. Ібрагім нерішуче подався коридором. Попід стіною в низьких шафах лежали книги. Багато книг. Вони таємничо дивилися на султана пергаментовими корінцями, оправленими в срібло і дорогоцінне каміння. Може, в них Ібрагім знайде пораду, може, там написано, як керувати державою? Але ж їх так багато, а йому стільки пропало часу в тюрмі, і він так мало знає! З якої почати? А далі що? Гайнувати дні, тижні, місяці на читання, а за мурами палацу простяглася величезна імперія, кордонів якої він не уявляє. Десятки народів живе в ній, а що це за народи? І є десь Персія — скорена, але не вбита, і є Крим, готовий завжди вжалити гадючим жалом у найвразливіше місце — Кафу, гуде непокірний Азов, а зрештою, — весь світ довкола ворожий і незвіданий.
Де знайти точку опори і душевну рівновагу? Серед жінок гарему? Він спраглий жіночих ласк, але хто ж заручиться, що його не отруїть, не заріже кинджалом якась там одаліска Амурата? Чому Замбул ще дотепер не привіз нових красунь? Ібрагіма огортала нестримна похіть, йому здалося враз, що як тільки він звільнить тіло від каламуті фізичних пристрастей, стане ясним і бистрим розум: він мусить спочатку відчути себе володарем у малому, аби врівноважитись, стати, врешті, нормальною людиною.
- Предыдущая
- 19/60
- Следующая
