Мальви - Іваничук Роман - Страница 22
- Предыдущая
- 22/60
- Следующая
— Що ти говориш, Аззем-пашо? — насторожився Ібрагім. — Не смій проти яничарів... То устої...
— А якщо ті устої не витримують більше проби часу, султане, то чи не краще їх викинути на сміття і поглянути, що роблять інші народи? Ні, ти не лякайся... Це тільки думки мої...
Ібрагім заспокоївся. А, це його філософські теревені. На твоє, візирю, і на моє життя вистачить того, що є... А прийдуть інші, хай думають...
— Але я повинен тобі розповісти, — продовжував Аззем-паша, — не про свої міркування, які сушать мозок, а про інше, що є важливим на нинішній день. Скарбниця порожніє, а думати треба, звідки дістати грошей, щоб не піти завчасу на жебри до сусідів. Якщо ти будеш так платити і далі яничарам, то швидко нам доведеться зривати золоті написи з тюрбе султанів.
Ібрагім напружено думав, що відповісти візирові, щоб блиснути перед ним розумом, і несподівано засміявся, переможно, злорадно:
— Великий візирю, дав тобі аллах гадючий розум, а хитрості змія пошкодував. Бо знає і дитина: джіхад дає турецькому народові й султанській скарбниці золото! Азов не взятий, військо нудиться, а ти квасишся в роздумах, невгодних ні богові, ні султану.
— На Азов піде похід. Наступного року, весною, я пошлю туди султанське і ханське військо. Та не в тім річ, султане. Від перемоги чи поразки під Азовом не зміниться становище. Треба подумати, чому нема прибутків із глибин нашої імперії. А чекати скрутної хвилини, щоб здобути прихильність підданих, збагативши їх награбованим добром, це велика помилка. Коли народові стане краще жити за рахунок грабунків, то він дякуватиме не тобі, а твоєму ворогові.
Ібрагім позеленів від люті. Цей старець розмовляє з ним, як із отроком. Та, на щастя, спливла в султановій пам'яті стара приказка, і він випалив її, наперед святкуючи перемогу у словесному поєдинку:
— Сказав пророк: «Голові думати, рукам виконувати, а язикові хвалити бога». Султан подумає, піддані виконають, а імами випросять в аллаха для нас удачу. Можеш іти, візирю.
Аззем-паша поклонився і мовив:
— Хороша приказка, Ібрагіме. Та велика жура, коли хвалять бога всі, навіть ті, які не вірять у нього, рук для праці малувато, а голів, щоб думати, не дарував нашій добі аллах.
Він не дивився, як подіють його слова на падишаха. Повернувся і вийшов, несучи гордо голову. Знав — недовго її носити. І було дивно байдуже. Що з неї за хосен, коли вона уже не в силі допомогти його державі, яку він сам споруджував, зміцнював, вірячи в її велике призначення на землі.
Розділ дев'ятий
Коли чуєте крик ослів,
просіть захисту в аллаха,
бо осли кричать тоді,
як побачать шайтана З хадісів
Років тридцять або сорок тому покинули греки своє старовинне село Мангуш і поселилися в печерах Маріянполя навпроти Успенського собору біля Чуфут-кале. Предковічну церкву Успенія пресвятої богородиці вони назвали кримським Афоном, спровадили сюди священиків і ченців, а тоді потягнулись до неї всі християни Криму. Ба й хани ставилися до святого місця з забобонною богобоязливістю. Ходили чутки, що деякі, лаштуючись у похід, ставили біля ікони Марії свічку.
Грецькі папаси97 розповідали, що заснував собор апостол Андрій, зупинившись у Криму по дорозі з Синопу в Скіфію. Проповідник Христової науки, який опісля на дніпровських горбах поставив хрест і провістив благодать на скіфських землях, заїжджав у Херсонес, охрестив його і, йдучи далі на північ, побачив поблизу нинішнього Бахчисарая печеру, вириту підземними водами. Над печерою на скелі він повісив чудотворну ікону богоматері і освятив місцевість.
Ходить по людях легенда, що в печері тій жив змій, який пожирав дітей з довколишніх сіл. Виповз він подивитися, що за відчайдушна жінка поселилася по сусідству з ним, з ікони глянула на дракона живими очима Марія, і він здох від її погляду Минали століття, скеля обросла лісом, і забули люди про ікону. Аж якось один пастух із Біасали, де теж християни живуть, натрапив на неї, блукаючи за отарою. Зняв її зі скелі й поніс до себе в колибу. Вранці прокинувся — нема ікони. Пішов знову до скелі — висить вона, як і вчора, ніби й не знімав ніхто. Здивований юнак розповів про цю пригоду мурзі, в якого служив. Три рази знімав мурза зі скелі ікону, три рази вона поверталась на своє місце. Тоді увірував татарський багатій у християнське чудо, одягнув рясу і заснував у печері церкву.
Греки впорядкували собор і проголосили відпуст у день успенія святої Марії, а Мангуш опустів.
Та ненадовго. У затишну долину між горами, де дзюрчить холодний потічок, .приплентав кульгавий парубок Стратон — відпущений невільник із Карасу-базара. Забрали його в ясир з України, коли ще був хлопцем. Йому пощастило. Через кульгавість не взяли Стратона ні в яничари, ні на галери, купив його на базарі багатий баринський бей до коней. Грошей заплатив за невольника мало, а взяв собі робітника з золотими руками. Мабуть, він таки вродився конюхом — погладшали, побуйнішали бейські аргамаки з добрих рук Стратона. Крім цього, він знав столярську справу — від батька навчився, а від матері — ворожки — пізнавати цілющі зела.
Напевно ніколи не бачив би Стратон волі, якби не щасливий випадок. Захворів у бея син — єдиний його спадкоємець. Коли вже всі знахарки прирекли хлопчину на смерть, зайшов до бея Стратон і сказав, що вилікує хворого, але в заплату зажадав волі. І сталося диво: видужав баринський спадкоємець від чудотворних трав, а бей дотримав слова.
Про повернення на Україну навіть не мріяв Стратон. Пропав кінь, то й узду кинь... Його домівку на очах зруйнували, старих батька і матір убили — до кого вертатися? Дехто утікав, пробираючись через Сиваські болота, та Стратон навіть не пробував. До ходу був нездалий, то й не важив тією волею, що має. А тут не пропаде — все вміє робити.
Пройшов степи, ніде не знайшов місцини, де б міг заховатися від злого ока. Манили степовика до себе гори. В опустілий Мангуш прибрів випадково. З грецьких поселень залишилися лише купи каміння, зарослі бур'янами, та сліди городів, — зупинився Стратон, не можучи второпати, чому люди покинули таку благодатну долину. Глянув оком майстра на білу скелю, що виднілась над річкою Бодраком, і подумав, що греки — нерозумні люди. За цей камінь, тільки зумій його різати, багачем станеш. Та що кому...
Знав Стратон татарський земельний закон за шаріатом98 хто оживляє мертву землю, той бере її у власність. Якщо ти викопав криницю на пустирі, то володієш землею на сорок кроків і в усі чотири сторони світу, дерево посадив — на п'ять кроків, а знайшов проточну воду — то аж на п'ятсот.
Потічок Стратон назвав по-татарськи Узенчиком99, обгородив ділянку землі камінням, зробив залізний шпунт і почав різати бодрацький камінь. На дерев'яних полозах тягав його в Бахчисарай і продавав вірменам; добротний будівельний матеріал помітили татари. Небавом до Стратона в Мангуш навідався один бахчисарайський мулла умовитися, щоб Стратон доставляв йому камінь для мечеті. Отоді посипалися гроші до кишені: купив собі коня, вибудував хату, і почали сюди стікатися з різних кінців Криму гяури.
Не забарився провідати Стратона власник земель, що біля Бахчисарая, нефортунний яшлавський бей. Серед усіх кримських — найбідніший. Ширіни захопили родючі землі біля Кафи і митницю кафського базару. Ширінський бей диктував волю ханові, і перед ним розступалися вартові, коли в'їжджав у ханський двір. Мансури володіли прибутним Перекопом, Барини — невольничим Карасубазаром, а Яшлави, притулившись біля ханського порога, ниділи на незаселених горбах, які не давали прибутків.
Дізнавшись про дорогий бодрацький камінь, що його відкрив гяур Стратон, він добився в хана ярлика100, який дозволяв вільним християнам поселятися в Мангуш, а щоб невірні не стали надто свавільними, наказав довколишнім татарам перейти в нове село.
- Предыдущая
- 22/60
- Следующая