Мальви - Іваничук Роман - Страница 38
- Предыдущая
- 38/60
- Следующая
Великий хан Кримського улусу
Іслам-Гірей»
Збулося! Кінець неволі! Та невже це правда? Марія кланялась і плакала, вибігла з ханського двора і щодуху помчала ущелиною до Мангуша.
— Мальво! Мальво! Соломієчко! — кликала на своєму подвір'ї, але ніхто чомусь не одізвався.
Відчинилися ворота Стратонового обійстя.
— Стратоне-е!
Стратон викульгав на поріг, обличчя його було брезкле і осунуте; він якось винувато розвів руками. Тривога прокралась у серце матері.
— Де... де Мальва?
— Я не пускав, просив, погрожував... Але вона як не при своєму розумі...
— Та що ж трапилося?! — закричала в розпачі Марія, і закляклі руки звелися до горла, наче хотіла себе задушити. і
— Заспокойся, Маріє... Чей же не вмерла. Приїхав сьогодні до нас якийсь там ханський стражник і сказав, що хан велить... не велить, а просить, щоб Мальва з'явилася перед нього. Я нічого не розумію... Яким вітром може відати хан про нашу Мальву... А вона поїхала... Казала, що вернеться і все тобі розкаже. Маріє, не бери собі того так до серця... Плачем лиха не виплачеш. Грамоту дістала? То завтра підете...
— Ось вона, моя кривавиця... Ось вона. Я знаю... Теперь я вже знаю... О боже!.. В ханські наложниці моя дитина! — Вона простягнула до Стратона руку з грамотою, хитнулася, схлипнула і непритомна впала на землю...
Розділ чотирнадцятий
Мати моя дорогая,
А я ж тебе не пізнала.
Скидай з себе свої лати,
Будеш з нами панувати. Українська народна пісня
«Сказав пророк, хай над ним буде мир: підуть люди до раю по мосту-сірату, тонкому як волос і гострому як меч. І поведе їх Монкір...»
Цвяхом застряв цей хитромудрий хадіс у мозку Іслам-Гірея, і тлумачив він його сам, без хафізів, приймав його для себе, виконував собі з нього власну ханську тактику.
Багато днів після повернення з походу на Ляхистан Іслам не знаходив заспокоєння для свого сумління.
З усіх кутків, з-за канделябрів, через вікна з саду дивились на нього пронизливі очі з-під прискулених повік. Аталика прирік на смерть! Віддячив за науку, за врятування з неволі, за ханський престол.
А потім у пам'яті сплив почутий ще в Занджирли-медресе хадіс, неначе писаний для нього. Кожну людину веде свій ангел Монкір по тоненькій волосині риску. І тільки тим, хто ладен вигинатися, щоб зберегти рівновагу, хто може ущерблювати свою совість, вдається пройти по ній у рай. Ті ж, які йдуть прямо, падають у джаханнам...
Прийшов спокій до хана, а з ним дивне, блюзнірське відчуття вдоволення з перемоги над самим собою: для досягнення мети він зможе тепер усе зробити. Хай прямо йдуть ті, які мають тільки себе і своє сумління. У нього є Крим.
Довго не знав нічого про долю Сефера Газі. Йому бракувало аталика — не для заспокоєння совісті, для порад. Мусив тепер про все думати сам. Що зробити, щоб стати могутнім самодержцем, щоб тамгу він прикладав тільки тоді, коли захоче цього сам? З чого почати? Зморений голодом народ тягнеться до грабунків за Перекоп, а він знає, що зараз північних сусідів чіпати не можна. Беї тримають у своїх руках трон і військо — піти на них тепер нема ще сили. Порта поки що міцна...
Не приймав нікого, навіть калгу і нурредина. Чекав вістки від Тугай-бея. Цей залізний ногаєць стояв збоку, коли розшалілась злочинна битва за ясир. Не втрутився, коли хана оточили мурзаки. А в кінці подав йому руку. Звернутися тепер до нього, признатися в своєму безсиллі і стати залежним від нього? Ні, треба вичекати...
Нарешті з Ор-капу причвалав посланець з листом. Писав до Іслама сам Сефер Газі.
«Сину мій, я живий, і прийде час, що повернуся до тебе. Я радий, що ти вчинив саме так. Ти довів, що можеш бути ханом. Однак не зловживай моєю наукою, і аллах благословить твої наміри. Із спільниками будь дипломатом, а не іудою, з ворогами будь хитрий і підступний, як ядуча змія, а друзів, які тобі в пригоді можуть стати, не зраджуй. Друг ще простить, зате сама доля може часом помститися».
Вражений великодушністю аталика Іслам-Гірей спустився із спальних покоїв у малу мечеть і довго молився. Потім вийшов із палацу сам, без супроводу, і подався вгору понад Чурук-су в бік Качі. Вийшов стежкою на гору, звідки видно було резиденцію нурредині_ Казі-Гірея. Треба б поговорити з молодшим братом, порадитись, як бути з калгою Крим-Гіреєм, який став: на бік беїв. Але ні, ще рано. А може зовсім не треба... Добре, що Сефер Газі живий.
Повернувся і пішов горою по гребені до Чуфут-кале. Не хотілося сьогодні заводити ділових розмов. Минав букові безлисті гаї і поляни з промерзлими кущиками жовтобруньчатих ялівців; з низин тягнуло весняним запахом — там уже зеленіла трава, та й на верху хіба тільки за копичками ялівців сіріли клаптики снігу.
— Сефер Газі живий! — повторив ще раз уголос. — Він ще повернеться до мене, хай тільки я зміцнію. А зміцнію тоді, коли народ побачить різницю між мною і моїм попередником. Зніму військовий податок, який наклав Бегадир, відновлю на Перекопі торгівлю сіллю з гяурами, хай оклигає народ, хай наповнить животи. А тоді піде за мною всюди, куди я захочу. Тоді затисну в жменю Ширінів і Баринів, на першому місці на дивані поставлю погорджуваного Яшлава, і стане він моїм вірним псом. А Тутай-бея назову другом. Людські скарги вислуховуватиму на вулиці і не шкодуватиму своїх щедрот. А тоді скажу туркам: «Додому йдіть з усюдів: з Кафи і з Ахтіара, з Судака і Керчі!»
Бадьорий настрій охопив Іслам-Гірея. Згадалися молоді роки, польський полон, тривоги за ханський престол, турецька неволя, і враз рвійною хвилею вдарився в серце спогад... «Ти — хан». Хто сказав ці два короткі слова, що напророкували нинішний день?.. Він і Сефер їдуть з Акмечеті до Бахчисарая віддати останню шану покійному Бегадир-Гіреєві. Сефер Газі навчає молодого Іслама державного розуму. А назустріч — дівчина, струнка, тоненька, ще дитина, і прекрасна, як пуп'янок тюльпана на світанку. «Ти знаєш, хто я, дівчино?» — «Знаю, ти — хан...» Звідки вона була? Ага, з Мангуша, Мальвою себе назвала. І він пообіцяв її знайти, коли стане ханом. Та це було давно... Можливо, дотепер і заміж вийшла. Але він обіцяв, його обіцянка мала бути платою за ворожбу. Лукавити з долею не можна. Треба розшукати її і хоч подякувати... Так, у намазний день він прийме прохачів, а Селіма пошле по неї. Хай зажадає від хана, чого сама хоче.
...Після обіду намазного дня Іслам-Гірей нарядився в легкий одяг воїна і в дивно молодечому настрої, наче й не тяжів над ним тягар ханства, скакав на коні до Ашлам-сарая, де мала чекати на нього юна ворожбитка з Мангуша. «Чи прийшла, чи розшукав її Селім? — думав дорогою. — І що сказати їй, чим винагородити? А може, таки спитати, чи не бажає, щоб хан виконав колишню свою обіцянку?» При цій думці ніжне бажання, якого давно не знав, пройняло тіло. Наче юнак, скочив Іслам-Гірей з коня і рвучко увійшов до селямлика, розсунувши портьєри обома руками.
Посеред кімнати стояла дівчина. Чорні брови збіглися до перенісся, від скронь до підборіддя спливала молочна блідість і ще краще відтінила смоляне волосся і темно-сині очі.
Стояла з відкритим обличчям, непорушна, злегка тремтіла. До неї підходив той суворий і гордовитий хан, що недбало кидає людям на голови мідні монети. Ой, ні, не він... До неї ступав той самий лицар, якого колись зустріла в Ашлама-дере — з мужнім обличчям, гострим гарячим поглядом, з випнутою вперед бородою...
Іслам-Гірей торкнувся долонею до її лиця і проказав, ласкаво усміхнувшись:
— Я не можу впізнати тебе, красуне, хіба по твоїх очах, що сині, як води дарданельські. Бачиш, сповнилося твоє віщування, і я готов сплатити тобі борг.
— Мідними монетами? — тихо спитала Мальва.
— Я зроблю все, що тільки ти захочеш. Але грошей, пам'ятаю, я тобі не обіцяв... — Іслам торкнувся в хвилевій задумі пальцями до бороди... — Я сказав тобі тоді...
- Предыдущая
- 38/60
- Следующая
