Мальви - Іваничук Роман - Страница 51
- Предыдущая
- 51/60
- Следующая
Життя, ти спокійне і радісне,
То раптом тривожне:
Вмить ти — пустельник,
Вмить в'язень...
Страх огортає мене, що буде зі мною,
О любі браття, боюся я смерті
Не хочу, не хочу! — закричав Ібрапм, і тільки відлунило в залі — мертво, зловісно.
Самотність ставала нестерпною, хотілося забуття. Тому чекав шепоту кяя-хатун. В обід обернулася шафа зі стравами, а в щілині прошелестів голос гаремної служниці:
— Самотина пасує тільки аллахові. Послухай, султане, я розкажу тобі вість, за яку ти озолотиш свою вірну слугу.
— Говори…
— Сказав пророк: розділив бог хтивість на десять частин, а дев'ять із них дав туркам. Я бачила в лазні невиданої краси дівчину, що вміщає в собі всі десять частин гріховної похоті.
— Хто вона.? — пожвавішав Ібрагім, забуваючи про душевні тривоги, і про Крим, і Польщу.
— О, це напевно не проста. Я спитала її, та вона . прогнала мене, мов собаку. Але кяя-хатун усе знає, я простежила, якою вулицею проходить ця дівчина щодня перед заходом сонця... Якщо хочеш, ти можеш мати її й сьогодні
...Мешканці кварталу поблизу Ат-мейдану були свідками дивної події. В передвечір'ї в напрямку до Золотого Рогу проторохтіла вуличкою карета. Вона спинилася в розгоні на одну лише мить, з неї вискочили два чоловіки з закритими обличчями, накинули сіре покривало на дівчину що саме проходила по бруку, і не встигли перехожі отямитися, як карета зникла в провулках.
Наступного дня шейхульіслам Регель поспішав до яничарських казарм. Від святенницького спокою на його обличчі не залишилося й сліду голова підведена до неба, з уст зривалися страшні прокльони, руки з затиснутими кулаками раз у раз підносилися вгору
— Мурах-баба! — крикнув він на порозі дев'яносто дев'ятої орти.
Миттю прибіг дервіш, став перед верховним духівником на коліна. Він пильно вдивлявся в обличчя Регеля, дрібно хиталася серга в лівому вусі: бачив Мурах-баба, що трапилося щось незвичайне, і, можливо, в цю хвилину вирішиться доля двору.
— Розпусник на троні, злочинець зі священним мечем Османа осквернив мою єдину дочку! О прокляття, о аллах!.. Клич, клич яничара-агу!
Hyp Алі примчав на коні не гаючись. Він, власне, чекав слова шейхульіслама. Годину вибило! П'ятибун-чужний скіпетр ще завтра пронесуть слуги над його головою. Хай згине той, хто не оцінив заслуг свого спасителя!
В яничарській мечеті зібрався диван у неповному складі.
— Сказав халіф Осман: мудрий султан — і цвіте держава, убогий розумом і духом — і держава валиться, — звернувся шейхульіслам до Hyp Алі, алай-бега і лавних пашів. — Чаша мого великого болю переповнилась, але над своїм горем я один повинен плакати і просити в аллаха помсти для того, хто обезчестив мою дитину. Та долилася по вінця чаша терпіння всього народу османського. Амурат IV залишив квітучу імперію. Не минуло й десяти років, як вичерпалась державна скарбниця, флот занепав, венеціанські судна штурмують дарданелльські замки, християни заволоділи Далмацією. І винна в цьому тільки одна гріховна і нечистоплотна людина, якій аллах не дав розуму царювати.
— А хто винен у тому, — підвівся алай-бег, начальник спагіїв, із ненавистю позираючи на Hyp Алі, хто винен, що Ібрагім сів на троні?
— Ми рятували династію, — відповів спокійно яничар-ага. Спадкоємець є, і тепер може зійти з престолу негідний панувати над нами.
— Є спадкоємці, — уточнив алай-бег.
Старший син Ібрагіма Магомет, відповів різко Hyp Алі і звернувся до шейхулыслама: — Яничари просять тебе, духовний отче, видати фетву, яка вимагала б султанського зречення.
Рада дивану закінчилась. Яничари повиносили з казарм казани і забарабанили по них ложками. Зловісний гримкіт пролунав над містом і сполохав народ, луна вдарилась об стіни палацу. Сам Муса-паша вилетів із воріт на коні і щодуху помчав до казарм. Та вже не мали яничари респекту перед великим візиром. Кивнув рукою Hyp Алі, роз'юшені воїни роздягнули Муса-пашу догола і погнали вулицями шмагаючи по спині нагаями.
До Біюк-сарая йшов гонець із фетвою. Він помахував нею, щоб ніхто не насмілився підступити до нього: священний папір давав право входити до самого султана. Кяя-хатун мусила відчинити двері тронного залу. Гонець не вклякнув на коліна — всемогутність фетви не годилося принижувати. Ібрагім, жовтий і згорблений, не кричав і не тупав ногами. Не відриваючи малих побляклих очей від сувою з печаттю, він тихо навшпиньках підійшов до посланця, неблимно дивився на документ, в якому записаний був його останній день, підскочив, вихопив фетву і тут же порвав її. Стиснув шматки у жмені, кинувся до холодної мангали, запихаючи їх в отвір.
— Вогню, вогню! — прохрипів у щілину до кяя-хатун, але ніхто не обізвався.
Знічений гонець подався назадгузь до виходу.
— Фетву султан подер! — заревіли яничари і ринули через площу до палацу. — Ібрагім зневажив коран!
Барабанний гуркіт, дзенькання мідних тарілок, пищання флейт залунали перед головними воротами, впали залізні брами...
В залі дивану перед шейхульісламом, пашами і Hyp Алі стояв Ібрагім, якого притягли сюди за руки білі євнухи. Він уже знав, що настав його кінець, але повірити в це було трудно: надто різкий був перехід від всемогутності до ув'язнення. Здається, вчора його витягли з темниці на трон, а нині знову туди? Без султанських регалій і чалми виглядав надто мізерним і худим, пригаслим голосом він запитував учорашніх своїх підданих, а нині суддів:
— Що це має означати? Як ви...
Шейхульіслам і Hyp Алі коротко переглянулись, зніяковіння майнуло в очах. Може, їм самим стало тепер дивно, як могли вони колись супроводжувати цю жалюгідну нікчему в мечеть Еюба, а потім десять років боятися своєї власної вигадки; можливо, подумали про те, що завтра вони посадять на престол інший свій витвір, і нічого від того не зміниться, а нинішня розправа з Ібрагімом — тільки помста за особисті кривди?.. Але так чи інакше спектакль закінчувався сам собою, Карагез закривав свій балаган.
— Тобі, Ібрагіме, була порада — сьогодні зректися престолу, — мовив Регель, — і, зробивши це спокійно, ти б доживав віку в Ексі-сараї. Але ж диявол надоумив тебе не тільки насміятися над моєю дочкою, а й над святим кораном. За це ти сядеш у темницю і...
Пронизливий писк обірвав мову шейхульіслама, Ібрагім забився в істериці, він плескав у долоні, викликав слуг, погрожував і отямився від короткого слова Hyp Алі:
— Йолюм164.
Тоді він упав на кахляну підлогу і заблагав:
— Аман, аман165! Я жити хочу!..
Ібрагіма вивели, шейхульіслам повернув голову до яничара-аги.
— Хто це зробить? — спитав, примруживши очі.
— Будь-хто. Та запропонувати треба чорбаджієві першої орти Алімові. Цей щасливець, якому судилося підносити чашу шербету султанові, може стати завтра на моє місце.
— Але ж ти знаєш, що чужинець, який...
— Отож він сам і доведе, чи гідний командувати військом Порти. Простому яничарові вистачить ятагана, яничару-азі потрібен ще й кмітливий розум.
Подвір'я Біюк-сарая кишіло від яничарів, які штурмували гаремну браму. Там замкнулася валіде Кьозем із онуком Соліманом. Впали залізні грати, зіскочили з завісів двері кімнати валіде: тихо гойдалися під стелею підвішені олійні лампи, розкиданий одяг валявся по долівці, посередині лежав перевернутий міндер, тільки в кутку стояв неруханий кований залізом ку-фер. Хтось відхилив віко, та замість сподіваного золота побачив у ньому перелякану на смерть Кьозем. Вона виповзла з куфра і сипнула жменю грошей перед яничарами. Вони кинулись до неї, мов голодні вовки, зірвали золоті серги з вух, стягли браслети і персні з рук і прокололи кинджалами.
Султанича Солімана, якого яничари мали доставити живим Hyp Алі, не було ні тут, ні в дитячій спальні. Враз відчинилися бокові потайні двері, і до гарему валі-де увійшла Тургана-шекер, ведучи за руку семилітнього хлопчика, її красиве обличчя позначили зморшки, а колись хтиві очі, що зманювали щедрого султана, грізно дивилися на розшалілих яничарів, вгамовуючи їхню сваволю. Хлопчик плакав, переляканий галасом, владна мати не звертала уваги на плач дитини.
- Предыдущая
- 51/60
- Следующая