Мальви - Іваничук Роман - Страница 53

• Предыдущая
• 53/60
• Следующая

Тож великий подив і страх охопив Алтана, коли він із вікна селямлика побачив, як упали ниць стражники на мосту перед трьома вершниками, і в одному з них упізнав самого хана. Наспіх одягнув хутро поверх синіх шароварів, натягнув на голову тюрбан і миттю вибіг до воріт.

— Не йде гора до Магомета, то Магомет іде до гори, — глумливо промовив Іслам, злізаючи з коня. — Що ж ти стоїш, не вітаєш мене і слуг не кличеш, щоб відвели мого аргамака, і не виносиш поставця з шербетом? Чи, може, мізкуєш оце, якби-то схопити хана, щоб передати його великому візирові, старому Кепрілі, опікунові жовторотого султана?

Алтан-бей вибаньчив очі, і креснула мозок гадка, чи не прийшов до нього Іслам-Гірей запобігати ласки, коли п'ятихвостий бунчук перейшов у руки Магомет-паші Кепрілі. О, це не вискочка Hyp Алі і не спокійний Аззем-паша. Друг кардинала Рішельє, він намовляв колись Амурата виступити на боці Франції проти Габсбургів; будучи анатолійським кадіаскером, Кепрілі безцеремонне і войовничо втручався в справи двора і за це був висланий у далеку Конью. Що ж тепер заспіває Іслам-Гірей?

— Кепрілі? — перепитав бей, і хан спокійно притакнув головою. Він пильно поглянув на Алтана і сказав стужавілим голосом:

— Цей розумний і стріляний химородник прийшов, щоб рятувати Порту, яку пропив Ібрагім. Він кинув флот на Венецію, він пригрозив мені своїм гнівом, коли я не допомагатиму Хмельницькому, і сам пообіцяв гетьманові шість тисяч румелійських яничарів. Квапиться допомогти Хмельницькому, щоб випередити московського царя. Ха-ха! Покійний Ібрагім обіцяв мені шовковий шнур за мою спілку з Іхмеліскі, цей же — навпаки!

Алтан-бей не зрозумів, чому невдоволений хан зміною політики Порти щодо Польщі.

— Ти ж сам хотів цього, Ісламе.

— Ширінський бей, — відповів хан, — не бажає ощасливлювати своєю присутністю засідання ради дивану, і дипломатичні тонкощі для нього стали недоступні. У цій війні мені не потрібні турки. Для Ляхистану вистачить моїх і козацьких військ. Хмельницький же погнався за двома зайцями, не думаючи над тим, що може цим розгнівити мене. З Москвою шертує! Але ходімо, не гоже при слугах говорити про державні справи, бею. І гляди, не затівай чого-небудь, мої сеймени над Індолом.

— Хай береже аллах твоє життя, хане, — склав на груди руки Алтан-бей. — Заходь у мій зал диванний. Колись у ньому збиралися на ради сильні мужі Криму, тепер же, при тобі, опустів мій двір...

— Збиралися на ради і на зради, — кинув Іслам-Гірей, ідучи поруч із беєм. — І тому я прикрутив вашу бейську сваволю. А якщо ти і нині дивишся в ноги, а не в обличчя, Алтане, то тепер зітру тебе, я сильний. І не суши собі голову надіями на Кепрілі, та й не тішся тим, що Тугай-бея забрав до себе Азраїл¹⁷¹.

— Машаллах¹⁷²! — скрикнув Алтан. — Я не знав про це... — І радість з приводу смерті здольного суперника таки бризнула з очей. — Чорні вісті приносиш, хане... Хай возрадуються в могилі кості ногайського звитяжця.

Іслам-Гірей єхидно посміхнувся.

— Не печалься, Алтане. На його місце я призначив Карачі-бея, то не гірший водатир. Тебе ж хочу спитати, чому піклуєшся ти лише самим собою? Хіба не бачиш, що сьогодні кожен крок, кожне слово наше важить ні більше ні менше, як доля Кримського улусу, в якому і тобі, і нащадкам твоїм жити треба?

Ширінський бей не відповів, слова хана гнітили його, він ще не міг змиритися з утратою своєї влади.

Диванний зал Алтана не поступався своєю пишнотою перед ханським. Стеля викладена самшитовими клинами з позолотою, стіни списані в'яззю, міндери оббиті золотистою парчею, під стелею — люстра з сотнями свічок.

— Присядь, хане, — показав бей рукою на оббите оранжевим сукном високе крісло з золотим півмісяцем на спинці. Сам умостився на дубовій масивній табуретці. — Я слухаю тебе. Що думає чинити тепер київський тріумфатор Хмель?

Іслам-Гірей довго мовчав, розглядаючи інкрустований перламутром цибух Алтанової люльки. Сам не курив, спостерігав за клубками диму, що вихоплювалися з чашечки, ніби з вистреленого ядра.

«Київський тріумфатор... Вай, то й справді про такий тріумф не мріяв і Владислав IV, коли йому вже здавалось, що однією ногою став на підмосток московського престолу; а чи дорівняло б свято в'їзду багдадського звитяжця в Стамбул в'їздові в Київ переможця під Жовтими Водами і Корсунем? Амурата IV отруїли, а під копита гетьманського коня стелив народ гаптовані рушники від Золотих Воріт аж до Софійського собору в стольному городі України, і сам єрусалимський патріарх Паісій благословив Хмельницького.

Та чи задля почестей вернувся Хмельницький з-під Замостя? О, ні! Інше намотав на вус цей український барс із розумом кобри. Він кинув клич посполитому лядському люду, і вже в Татрах підвелися горяни, сокири схопили в руки, і ще день-два — піде чернь з Ля-хистану назустріч Хмельницькому. Чи потрібен буде тоді гетьманові союз із кримським ханом?.. Інший союз вкласти задумав, повертаючись з-під Замостя в Київ — з Москвою!

А йшли ж дотепер разом...»

Тож попри Білу Церкву і Бердичів, переступаючи через польську ганьбу над Пилявкою, крізь спорожнілий Збараж навзаводи мчали козацькі полки до Львова, а поруч, не витрачаючи надарма своїх воїнів, не відставав Тугай-бей, щоб під містом левів отримати для свого війська жолд золотом. Вождь ногаїв власноручно відрахував двісті тисяч червоних злотих, що їх принесли львівські шляхтичі за викуп, і далі скакали ординці спопелілими польськими селами і містечками, впевнені вже, що малою кров'ю досягнуть Вісли з незліченним багатством повернуться в Ногайські степи, які ще не оклигали від голоду. А тоді...

Тоді Іслам-Гірей знав, що робити, маючи за плечима таку силу, як Україна. Хан наче лев, що готовий до стрибка, позирав за море, прислухаючись до стамбульської метушні. Двірцевий переворот звільнив його від дипломатичних викрутасів, із султаном-дитиною вже не захотів розмовляти — бив же копитами білий кінь Хмельницького над Вепром поблизу Замостя! Добрі плани складав Іслам-Гірей і гарячкове формував татарські чамбули, яких мусив зібрати багато: одних — щоб кинути на Кафу, інших — вивести на Україну і показати їх переможцеві Хмельницькому, коли він стане над Віслою. Щоб побачив його силу, щоб шанував і боявся південного спільника.

А коли вже було недалеко до здійснення ханських намірів, коли Іслам-Гірей дякував своєму богові, що надоумив його вступити в спілку з козацьким гетьманом, — бог православний а чи сам шайтан, підказав гетьманові повернутися в Київ і перетрактувати з московитськими людьми — людьми царя Олексія Михайловича. Ось воно що: гяур до гяура, — тож віри йому тяжко йняти.

А за цей час шляхта трохи оклигала. Безкінний король, пройдисвіт у кардинальській сутані, авантюрист тридцятилітньої війни Ян Казимір метається по Польщі, готуючи посполите рушення. Чи б не почати шертувати з ним?

— Хмельницький програв час, — промовив нарешті хан, не вірячи в правоту своїх слів (чи ж то повинен знати ширінський бей ханські прожекти?), — але війна триває і ми не виходимо з гри. Де проїхало переднє колесо арби, там мусить пройти і заднє. Я хочу від тебе, Алтане, тридцять тисяч добірних воїнів. Мені потрібне таке військо, яке б перевищувало польське і козацьке, разом узяті. Щоб я міг диктувати умови будь-якій стороні. Ти приведеш їх до Карасубазара не пізніше, як через два тижні. І не зловживай моїм терпінням, бею. Я відплачу тобі сповна — за добро а чи за зло.

— Вай харин¹⁷³, — відповів тихо ширінський бей, заслоняючись від гострого погляду хана хмаркою диму.

Наприкінці травня Хмельницький, залишивши під Бердичевом сімнадцять зібраних полків, вирушив у супроводі кропивенського полковника Филона Джеджалія і миргородського Матвія Гладкого та кількох сотень козаків назустріч ханові — за Умань, до Чорного лісу.

Іслам-Гірей уже чекав гетьмана із стотисячним військом, прибувши сюди з Перекопу давно знайомим Чорним шляхом. Через Інгулець, Інгул, Синюху йшли буджацькі й джамбуйлуцькі ногаї у вивернених баранячих тулупах і шапках, гірські тати в строкатих кафтанах із сагайдаками за плечима, довгочубі, схожі на козаків, черкеси у високих білих папахах і шість тисяч румелійських яничарів. Ішли втоптаним шляхом, не звертаючи навіть до близьких сіл, — залізною була рука хана, що йшов на з'єднання з гетьманом по лядський ясир.

• Предыдущая
• 53/60
• Следующая