Зло - Баграт Людмила - Страница 24
- Предыдущая
- 24/67
- Следующая
Ти шукала, чекала і сподівалась. Ти вірила і благала. Ти калатала в зачинені двері, билася об них усім тілом, у відчаї трясла залізні засуви, і тобі відчинили. Справжнє прохання ніколи не залишається без відповіді. Інша річ, що двері, у які ти стукаєш, ховають за собою досить несподівані відповіді. Саме в цьому і полягає небезпека щирих прохань. Прохань, підтриманих усіма силами твоєї душі і серця. Я сказала б, магічними силами.
Розумієте, у вас і в того, хто (чи що?) відповість на ваші молитви, погляди на важливі речі і весь світ взагалі можуть істотно відрізнятися. Тому бажання – досить ризикована річ. Ніколи не знаєш, що отримаєш.
Мені було дароване моє кохання. Справжнє і незвичайне. Щоправда спосіб, у який воно мене знайшло, здавався мені дивним. Та що там приховувати! Я була повністю спантеличена, розгублена і нічого не розуміла. Всі мої міркування закінчувалися однією-єдиною думкою: «Ти просила любові? Ти її отримала. Бажання здійснилося».
– Але як здійснилося? – А це вже друге запитання, Марго. Ти прагнула кінцевого результату? Так? Тебе ж не цікавило, у який спосіб, якими силами, завдяки чому і в якій формі ти його матимеш? Так? Ми взяли це на свій розсуд. Що до самого бажання, то воно здійснено. Як і всі бажання – п'ятдесят на п'ятдесят. Перша половина – примхи замовника, друга – виконавця. А як інакше? Інакше не можна. Угода є угода.
До біса все це! Головне, – у мене є Ян, завтра я його побачу. Що ще має значення?
Я закрила книжку і обдивилася. Навіть повітря плавилося від спеки. Відвідувачі ярмарку повільно швендяли від одного намету до іншого, мляві, як сонні мухи. Моє тіло виблискувало від поту. Одежі – мінімум, проте навіть цього забагато. Важке, товсте хутро. Мабуть, так почуваються кішки у спеку.
Я підняла руки вгору і з насолодою потягнулася. Граційно і не поспішаючи, як навчав мене у дитинстві Ричард. Відкинула голову назад, розкуйовдила волосся, напружилася, мов міцно напнута струна, завмерла, затамувала подих – хвилина повної тиші і відчуття, що твої ноги відриваються від землі, вже не торкаються твердого грунту, і ти злітаєш, летиш все вище і вище… Вдих. Повернення. Гірке розчарування. А що робити? Людина мусить дихати. Я обтрусилася, поправила одяг, взяла книгу, сумочку і вже збиралася йти, коли мій погляд піймав… Ні. Я обіцяла вам відвертість. Мій погляд піймали, полонили, закували у міцні кайдани двох очей і, за всіма ознаками, відпускати не збиралися. Навпроти мене, на одному з порожніх прилавків сидів чоловік. Поруч з ним стояли, як я зрозуміла, його знайомі і щось жваво обговорювали, проте він не брав участи в дискусії. Він дивився на мене. Поглядом власника, захопленого щойно придбаною річчю. Будь-якого іншого разу це мене обурило б, відштовхнуло, але це не було будь-яким разом, і цей чоловік теж. Його очам не можна було опиратися, бо в них світилося саме… захоплення. Ви розумієте? Як пручатися погляду, який каже тобі: «Ти – прекрасна. Чарівна. Надзвичайна. Бездоганна. Казка. Диво. Мрія»?
Я боялася поворухнутися, щоб не порушити зв'язок, який встановили наші очі. Я почервоніла, в мені все палало, проте я невідривно роздивлялася.
За сорок. Міцна статура, високий. Дуже широкі плечі. Сильні м'язи, і все це – не штучне, не придбане у тренувальній залі. Його сила була справжньою, природною, результатом довгих років тяжкої фізичної праці. Тіло великого, небезпечного звіра, хижака, який проклав свій шлях у житті пазурами та іклами, з розумом і хитрістю. Його зелені, ледь примружені очі вигравали усіма відтінками – від блідого пожухлого листя до яскравих смарагдів. Короткий чуб виблискував сріблом сивини, упереміш з природнім чорним кольором.
На ньому були тільки штани і майка, майже вся просочена потом. Мій погляд зачаровано блукав його темно-коричневим від засмаги тілом, доки знов не поринув у зелені хвилі його очей. Він був першим шедевром золотої зірки, витвором сонця, красу якого я зрозуміла. Сонячне світло виблискувало на краплинах поту, сяяло в його очах, золотило срібло його волосся. І мені це подобалося! Вперше у житті мене вабило золоте сяйво. Вперше. Я не могла нічого вдіяти, бо він… він… він був бажаним! Бажаним до нестями.
Я хотіла цього чоловіка. Відвертість моїх думок здивувала мене не менше, аніж реакція мого тіла. Червоніти далі було нікуди, а відвернутися і піти геть я… я просто не могла! Я не могла навіть відвести погляду від яскравого видовища, створеного сонцем, спекою і світлом. Він був бажанням і знав це.
О, повірте мені, цей чоловік розумів мову тіла набагато краще за звичайні слова! Не зводячи з мене очей, він взяв пляшку з мінеральною водою, тричі жадібно ковтнув, а залишком облив себе: голову, спину, груди. В мене пересохло у роті, шкіра палала, кожна клітина благала: «Пити! Пити!» Я уявила, як приємно було б притиснутися до його вологого тіла, зануритися в мокре волосся, пити просто з його шкіри, краплину за краплиною, збирати їх, немов коштовні діаманти.
Цей чоловік помітив мою спрагу. Він простягнув руку і поманив мене. Простий жест – рука піднімається, повертається долонею догори, великий палець відпочиває, чотири інших граційно загинаються, запрошуючи до себе: «Іди ж бо! Не бійся, люба! З нами весело. З нами приємно. І та-а-ак солодко… Не опирайся, не треба!» Немов у гіпнозі, я потягнулася вперед, щоб ступити йому назустріч, щоб припинити ці тортури спокусою, насолодою, бажанням.
Цієї миті він усміхнувся, розуміючи необмеженість своєї влади, і несподівано залишками води із пляшки бризнув у мій бік. І влучив би, та відстань була завеликою. Я машинально відсахнулася. Він засміявся. Голосно, у захваті від свого жарту.
Біжи, Марго! Вдалішого моменту не буде! Швидше біжи, доки він знов не прикував тебе своїм поглядом! Якнайдальше від нього, доки сама, добровільно, не пішла у полон його рук!
Ну що казати? Я побігла.
Вдома я швидко заспокоїлася. Дивно, але, зникнувши з очей, сонячна примара вже не хвилювала мого тіла. Геть з очей, із серця геть! Хоч не думаю, що його сяйво торкнулося мого серця. З сонцем завжди так: зовні обпалює, а розтопити кригу в самісінькій глибині не може. А мені й не треба було. Лід у моєму серці вже розтав. Завдяки іншому промінню. Місячному.
Я сиділа в кімнаті і уважно роздивлялася книжку. В серці м'яко ворушилася слабка надія, а що, як Ян – справжній? Що, як його світ справді існує, а мої сни – шлях до нього? Що, як це – правда, і моє кохання живе? Лише думка про це наповнювала мене божевільню радістю. Я з'ясую. Я дізнаюся. Я про все довідаюся.
Увечері я вибігла до крамниці по хліб. Проходячи повз дошку оголошень, замріяно ковзнула поглядом по афішах. Давненько вже не була на людях… що у нас тут? «Руки вгору», «Ногу звело», ну просто якийсь анатомічний музей! А щось серйозніше? «Шевченківська пісня», виступ бандуристок, співає Левицький, грає Поташко, якийсь Дроба, Яремчик, Яновський… Нічого цікаво… Що??? Яновський? Я підійшла до афіші. Третє липня, п'ятниця, о четвертій. Сьогодні. Я глянула на годинник – восьма. Виступ вже закінчився. Я почала розглядати яскраву афішу: Сергій Яновський, перша скрипка України, грандіозне шоу відомого скрипаля, лавреата престижних конкурсів… Так… «Межа тисячоліть». Квитки у касах… ого-го! Нічого собі! Від дев'яноста гривень. Дорога розвага! Так от ти який, Сергію! Талановитий і скромний. «Шукаю роботу, рядовий скрипаль…» Цікаво, що ти розкажеш мені завтра.
Ненавиджу, коли чоловіки запізнюються. Мабуть, це – суто жіноча риса чи привілей.
Сергій прийшов рівно о десятій, як і домовлялись. Привітний, уважний, з букетом білих лілій. Таким маленьким, кругленьким, прикрашеним барвистими стрічечками, й пучечками фіалок. Милий хлопець, милий букетик.
Ми поснідали разом. Я – каву, він – чай. І знов так затишно, так спокійно. Обережніше, Марго, це може перетворитися на звичку. Контролюй свої емоції і не розслабляйся. НЕ буде в тебе друзів серед чоловіків, не буде!
Сергій підвів очі:
– Ви так близько і так далеко, Марго.
- Предыдущая
- 24/67
- Следующая
