Выбери любимый жанр

Зло - Баграт Людмила - Страница 42


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

42

– Спрага – теж нормальна реакція?

Вона кивнула:

– Організм відновлює баланс. Тобі краще?

– Дякую. Набагато.

Проте мені було зле, дуже зле. Мені просто не могло бути добре, доки я перебувала тут, поруч з Ларисою, точніше, поруч з тим, що від неї залишилося, в її квартирі, в цьому вщент зруйнованому повітряному замку.

Я зателефонувала Ларисі одразу після розмови з Костянтином, її голос здався мені якимось дивним. Може, через те, що вона завжди була охочою до балачок, а цього разу на моє прохання про зустріч коротко відповіла «так» і назвала свою адресу. Я купила коробку шоколадних цукерок, одноразовий шприц, пакунок хлористого кальцію – ліки, за допомогою яких я збиралася позбутися небажаного подарунка Костянтина. Сказати б, плоть від його плоті. Яка іронія! Здавалося б, єднання передбачає абсолютне прийняття, а ти вичищаєш себе від кожного сліду цього чоловіка, змиваєш його зі своєї шкіри, вбиваєш його у своєму тілі, викидаєш його зі своїх думок, і, нарешті, заспокоївшись, зачиняєш себе, як стерильний медичний бокс. Так понівечити найпрекрасніший з усіх ритуалів! Він був калікою з самого початку. Єднатися треба в любові, а я не люблю Костянтина. – Чого ж впустила його в себе? – То не я його впустила. – А хто ж тоді? – Моє бажання. Моя пристрасть.

Я їхала до Лариси по ін'єкцію і пораду. Ми не бачилися два роки. Я запам'ятала її веселою блондинкою з палкими чорними очима – найкраща подруга моєї сестри, найкраща медсестра у відділенні. Невгамовна Лара-авантюра, про яку всі говорили, що вона не проґавить свій шанс у житті.

На що я сподівалася, коли стукала у її двері? На будь-що, окрім того, що побачила. Двері мені відчинила зовсім незнайома жінка. Кілька хвилин я просто дивилася на неї, нічого не розуміючи. Літня жінка, за п'ятдесят, невеличка на зріст, проте дуже-дуже повна, немов загорнута у складки нездорового жовтавого жиру. Волосся на голові немає – лише куценький ріденький пушок, як у немовляти, запухле бліде обличчя, підборіддя нема – голова просто переростає у шию, впоперек якої – великий червоний рубець, наче другий рот. Я не знала, що й думати. Мати? Щось не схожа. Бабуся, свекруха? Не можна сказати напевно. Єдине, що не підлягало жодним сумнівам – ця людина була тяжко хвора, вона вмирала.

– Здрастуй, Марго, проходь.

Це Лариса. Боже мій. Лариса. Двадцятивосьмирічна тендітна дівчина. Завжди весела і повна енергії. її голос. Від неї залишився тільки голос. Його наче ув'язнили у цьому напівживому тілі. Вона провела мене в кухню. Квартира була майже порожньою: ні меблів, ні килимів, ні квітів, ні книжок. Матрац на підлозі і старі залатані ковдри на вікнах. На кухні – плита, раковина, стіл і два дерев'яні ящики замість стільців. Ми сіли. Через стіл, шкутильгаючи, побіг великий чорний тарган. Лариса спокійно змахнула його на підлогу. З'явився ще один. І його Лариса копнула нігтем. Я поволі божеволіла від такої обстановки. Я озирнулася. Тут не місце живим. Це не квартира, це – склеп. Розумієте, вона була порожньою і водночас заповненою: в кожному кутку, в кожній ніші, посеред кімнати, на підлозі і під стелею можна було побачити смерть. Вона заповнила собою весь простір. Щодо цього Ларисина домівка була повною чашею. Я здригнулася. Що спитати? Як справи? Безглуздо. Невже не помітно, що краще за всіх? Як ти себе почуваєш? А це вже просто жорстоко. Примушувати людину у такому стані говорити: «Дякую. Непогано». Думки розбігалися. Ми мовчали. Я звела погляд. Лариса дивилася на мене. Лариса у вигляді двох іскорок в очах зовсім незнайомої мені людини, за потворним тілом якої стояла Смерть. Я хотіла крикнути:

– Стережися, Ларисо! Вона ззаду. Вона хоче тебе забрати, озирнися! – Замість цього просто сказала:

– Ларисо, потрібна твоя допомога. Зроби мені укол, будь ласка, це дуже важливо для мене.

Я простягнула їй шприц і ліки. Вона мовчки кивнула, вийшла з кухні, повернулася з аптечкою і почала готувати все необхідне для ін'єкції. Тепер колишню Ларису можна було впізнати не тільки по очах, а й в професійних рухах цієї жінки.

Все позаду. Дощ перестав. Від мене тхнуло потом, проте це був приємний запах, приємніший за запах смерті, що панував у приміщенні. Ми знов мовчали. За годину – вісім речень. Небагато. Я відкашлялася.

– Ларисо, ти фахівець. Порекомендуй мені протизаплідні ліки. Таблетки, яким можна довіряти.

Вона знов вийшла з кімнати, повернулася з листком паперу й олівцем, мовчки написала кілька назв препаратів і адресу аптеки, де їх можна купити, простягнула мені. Я взяла, поклала в сумочку.

– Дякую.

– Нема за що.

Ну от… Стосовно моїх потреб – все. Що ж тепер? Попрощатися і піти? Я не можу. Чому? Вона мені допомогла. Я хочу їй віддячити. – Навіщо? – Не знаю. Всі люди так роблять. Принаймні спитати, чи не можу я чимось допомогти. – Хочеш заспокоїти свою совість? Тоді краще йди. Ти знаєш, що нічого не можеш зробити. – Я не можу так. Прийшла, використала і пішла? – А що тут такого незвичного? Чим це відрізняється від процедури, яку ти виконуєш щодня? У магазині і метро, на роботі і вдома. Прийшла, використала і пішла. Родичів, друзів, знайомих і незнайомих. Щоправда, у випадку з Ларисою бракує красивих слів, обіцянок і запевнень, туману довгих, порожніх розмов, який ховає те, що ми не хочемо бачити, просто не ба-жа-є-мо. – Проте, проте… Я гарячково думала. Щось тут не так. Чогось бракує. Щось неправильно. Ось що!!! Я забула, що це двобічний процес! Я не тільки беру, я ще й віддаю! Я використовую їх і дозволяю використовувати себе. Тому й хочу їй чимось допомогти. Це буде справедливо. – Для кого? Хіба що для тебе, моя люба. Для тебе самої, бо їй ти непотрібна. Вона не може тебе використати, Марго, бо їй від тебе прибутку аніякого. А красивих слів їй уже годі. Ти небажана тут. Іди.

Я, лінгвіст за фахом, заново відкривала для себе значення мови. Цікава ситуація. Жахлива ситуація. Кажуть, що в таких найкраще навчатися. Запам'ятай це, Марго! Подивись, на що ти схожа без мови. Лялька без ляльковода. Безпорадна купа лахміття.

Я пригладила волосся, потерла лоба, поправила блузку. Я намагалася розмовляти. Рухами. Намагалася показати, що я збентежена, що не знаю, що робити, проте дуже хочу допомогти. Я сподівалася, що Лариса відповість, але вона не рухалася. Не розмовляла зі мною. Вона замкнула себе.

Тиша була нестерпною, лякала. Здавалося, я назавжди втратила здатність розмовляти. Мабуть, так виглядає пекло. Абсолютна самотність. Брак будь-якої комунікації. Звуки, жести, міміка, кольори, запахи, думки – нічого. Тебе вимкнули. Ти навіть не можеш розмовляти сам з собою, бо тебе нема. Мовчить твоє серце, твій мозок, кров у твоїх судинах. Повна тиша. Абсолютна самотність, абсолютна свобода.

Я підвелася. Цей рух завжди свідчить про рішучість.

– Ларисо, я хотіла б…

– Не треба. – Вона сиділа, поклавши руки на коліна, ноги зігнуті під прямим кутом, голова безсило звисла, все тіло – символ байдужости.

– Може, тобі щось…

– В мене все є.

Я не витримала:

– Але як це?

– А так, як є…

– Дякую, Ларисо, щиро тобі дякую. Ти мене виручила…

Вона кивнула. Я вийшла у коридор, взяла сумочку. Лариса простягнула мені коробку цукерок, які я принесла з собою.

– Мені не можна.

– Вибач.

– Нічого.

У дверях я спробувала ще раз:

– Ларисо, так не можна. Я хочу чимось допомогти, щось зробити, ти ж…

– Я вмираю, Марго. Хочеш допомогти мені вмерти?

Як усе просто. Два слова: «я вмираю». Дві лінії, що утворюють хрест. Хрест на твоєму житті, хрест на твоїй могилі.

– Єдине, що ти можеш зробити…

– Так?

– Не кажи нічого Тетяні.

– Гаразд. Ще раз дякую.

Вона зачинила двері. Я повільно ішла сходами. Приголомшена, розбита. Так не можна! Ну не можна так, хоч би що! Ми – люди, ми звикли все обговорювати – і радість, і горе, з'ясовувати незрозуміле, ухвалювати рішення. Нам завжди потрібні пояснення. Як, чому, навіщо?

Я зупинилася, повернулася і побігла нагору. Сусідня з Ларисиною квартира. Я постукала. Двері відчинила літня жінка. Типова бабуся – ладненька, кругленька, пишне сиве волосся, волошкові очі.

42

Вы читаете книгу


Баграт Людмила - Зло Зло
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело