Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 17

• Предыдущая
• 17/136
• Следующая

Похмуро мовчить дiд Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криницi вiдро.

— Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, — веде далi Книш — I це, ма'ть, спецiально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничнiй командировцi, — так щоб насолить… От же, їй-богу! Ой!

Книш якось незручно повернувся, на черепицi сидячи, i мало не поїхав униз по даху.

Я з ненавистю дивлюсь на нього i, зцiпивши зуби, шепочу «Упади! Упади! Упади!»

Дiд Варава мовчки вислухав Книша, витяг вiдро i, не кажучи нi слова, почовгав у хату.

Книш почав умощуватись зручнiше на даху i раптом таки посковзнувся, зiрвався, прогуркотiв по даху i — геп! — на землю. Наче враз подiяло моє заклинання.

Я радiсно захихикав.

Книш, крекчучи, пiдвiвся.

В цей час iз хати (iз старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха.

— О, ти уже злiз? — спокiйно здивувалася

— Iзлiз, iзлiз! Щоб ти так усе життя злазила! — сердито прохрипiв Книш, потираючи забите сiдало.

Тут мене мати вгледiла i покликала обiдати.

Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по селу як неприкаяний Мiсця собi не знаходив.

Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок садкiв прокреслюючи.

Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив — хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся Щоб зручнiше — сiна в сусiдiв через дорогу наскуб з копицi. Та тiльки вмостився гарненько, зирк — Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне.

Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та враз i став Збагнув — не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною «товариською» зустрiччю з дiдом. I не озвався до Яви, не ворухнувся навiть, щоб не виказати, що тут я.

Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на ешафот, важко зiйшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.

А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави — все це свiдчить про те, що «товариська» зустрiч почалася одразу з рахунку один — нуль не на Явину користь.

I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить «матч» дiд Варада.

Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики.

Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська.

Та серце моє не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.

Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього — як же ж вiн там, як?

Проскочив город i бiля кривої грушi спинився.

Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи.

Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старої верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцiї пугутькало? Що повiсив дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! I тут я згадав про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж зовсiм не старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка (хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю чи двiйку)! Як менi було б легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами не було б такої прiрви.

Я ще вчора дiзнався про ту четвiрку. Коли блукав по селу. Менi сказала про це Гребенючка.

За правилами оцiнку повиннi оголосити тiльки сьогоднi. Але хiба ж учнi дочекалися б? У пiвкласу iнфаркт був би. I коли Галина Сидорiвна замкнулася з асистентом Миколою Iвановичем перевiряти диктанти, нiхто й не ворухнувся, щоб iти додому. Товклися бiля школи i не розходились. Двiчi виходив Микола Iванович на ганок покурити i казав «Чого ви? Йдiть додому. Все одно сьогоднi не скажемо. Взавтра на батькiвських зборах». Потупцяються учнi трошки, посунуть до ворiт. Потiм зирк — хтось лишився. «Еге, — думає кожен, — вiн останеться i узнає, а я, як дурний, дома сидiтиму. Нi!» I назад. Спершу тихо було, потiм дiвчатка «класи» на землi понамальовували, застрибали на однiй нозi, хлопцi в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. I дочекалися. Вийшла Галина Сидорiвна — як кинулися! Хлопцi мовчать, тiльки сопуть, а дiвчатка, як сороки: «Галино Сидорiвно, ну скажiть! Галино Сидорiвно, ну будь ласка! Галино Сидорiвно, дорогенька'» Вчителька спершу не хотiла, та хiба одчепишся…

Все це менi Гребенючка-розповiла, на вулицi зустрiвши. I про четвiрку сказала. I нащо вона мою оцiнку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очi Явi дивитись. Ондо вiн i голови не пiдводить. За одну нiч змарнiв як.

Я пiдiйшов до нього.

— Здоров, Яво! — тихо привiтався.

— Здоров, — так само тихо вiдказав вiн, не пiдводячи голови.

I такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защемiло.

— Яво! Ну чого ти, Яво?

— А що? Нiчого, — ще тихiше сказав вiн.

— Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобi кажу! Ну, подумаєш — переекзаменовка! У мiльйонiв людей були переекзаменовки. I нiчого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинствi переекзаменовка. З iсторiї… А який йому пам'ятник на Володимирськiй гiрцi у Києвi одгрохали.

— Не бреши! У Володимира не було.

— Було, було, — жваво заговорив я, радий, що Ява хоч вiдгукнувся на мiй жарт. — А як i не було, то могло бути. Подумаєш! А в Пушкiна точно було. Вiн же таке вiдчубучував…

Я говорив i пильно стежив, чи усмiхнеться Ява, чи нi. В таких справах дуже легко передати кутi меду. Ява не усмiхався. Я замовк. Помовчав трохи, тодi тихо спитав:

— Так як же воно все-таки вийшло?

Вiн тiльки рукою махнув:

— Не питай!

— А що ж?

Вiн зiтхнув:

— Ще трохи — i вiд мене лиш бульки на водi лишилися б…

— Та ну! Розкажи ж!

Вiн знову зiтхнув.

— Так ото ж вискочив я до схiд сонця з хати — на хвилиночку… в бур'яни… Ще тiльки сiрiти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентiв на дев'яносто ще спав. Тiльки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись. Став у бур'янах i те одне око заплющив — сплю… I враз чую голоси — за парканом у Книшiв. Приглушенi, змовницькi. Сон зразу — як рукою… «Ти ж тiльки гляди менi, щоб нiхто не бачив…» Це вона, Книшиха. А вiн: «Не вчи вченого…» А вона: «Вчений! А потiм передачi носи, еге?» А вiн «Ну не баба, а казна-що! Тюрма народiв!» А вона. «Мовчи, нiкчемо! Якби не я». А вiн: «Нiчого нiчого Я свого дiждуся! Побачиш, який я нiкчема!» А вона «Йди вже! Розбалакався! Сусiдiв побудиш'» I — ррип! Це вiн з хвiртки вийшов. Бачу — iде вулицею. Озирається злодiйкувато. На плечi весло, мiшок з чимось, у руцi серп, як шабля, виблискує. Розгубивсь я, що робити? Куди це вiн? Ну ясно — в якiйсь своїй шпигунськiй справi! За тобою бiгти — не встигну. От вiн уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тiльки годин чотири — встигну. Не простить же ж менi Вiтчизна, як я таке дiло прогавлю. Може ж, вiн якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Нi, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспiрацiї) i за ним. А тут з-пiд ганку Собакевич вискочив, ув'язався за мною. Я спершу прогнати його хотiв, а потiм думаю — хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березi перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тодi й собi. Отут менi й не пощастило Як назло, всi добрячi човни нашi дiд на берег повитягав — смолив учора. На водi була тiльки ота благенька гнила плоскодонка, з якої ми пiдводного човна зробити хотiли. Нiколи менi було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною i — гайда. Пливу тихо, обережно i весь час пильную: i щоб Книша з очей не згубить, i щоб вiн мене не помiтив (за очеретами скрадаюся). Помiчаю — пливемо ми в бiк Високого острова. Далеченько вже у плавнi забралися. Аж гульк раптом — лишенько! В човнi води повно, бiльш як пiвчовна Придивився — у днищi, якраз посерединi, — дiрка (долоню просунути можна), i вода звiдти пре, аж булькає. Як з тої труби, що в арифметичних задачах, пам'ятаєш, — «з одної труби вливається, з другої виливається». Та лише рiзниця, що в мене тiльки вливається… Ой-йой-ой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен i… Наввимашки до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водоростi, ти ж знаєш, — ниттю руки й ноги обплутає, i йди годувати ракiв. Ну, та про себе я не думав. Собакевича шкода: булькне собача — та й нема. Сидить вiн на носi мокрий, труситься всiм тiлом i дозирає на мене жалiбно. Це ж вiн винен. Була дiрка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись, смикав-шарпав ту шматину i висмикнув — догрався. Я бачив, як вiн її шарпав, та не подумав… Що й казати, пiзно я схаменувся. Налiг на весло, аж хекаю. Про Книша вже не думаю, треба рятувати Собакевича, приставати до якогось острова. А кругом самi очерети, землi не видно. А вода все прибува й прибува, вже литки менi лоскоче. Я головою на всi боки шалено верчу — сушi землi шукаю. Нарештi помiтив острiвець якийсь i чимдуж до нього. Ледь-ледь устиг. Вiд човна мого лишалося вже сантиметрiв два над водою: отака собi «рямочка» з бортiв пливла — усерединi вода i зовнi вода, i рiвень тої води однаковий. I я у тiй «рямочцi» як портрет Ще трохи — i був би цей портрет у траурнiй «рямочцi»… Пiдхопив я Собакевича на руки — i на берег.

• Предыдущая
• 17/136
• Следующая